Суспільно-політичний рух в українських землях у першій половині ХІХ ст.

Перша половина 19 ст. це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії.Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.
У 1829 році розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині. Селяни виступили проти надв’язуваного їм статусу військових поселенців. Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху – “Київська козаччина”. Приводом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення.

У 1856 році розгортається новий масовий рух - “Похід у Таврію за волею”.Головним центром селянського руху проти кріпосницьких порядків та національного гніту у 20-30 роки стало Поділля, де протягом 23 років активно діяли повстанські загони під проводом У.Кармелюка.
У 19 ст. починає зароджуватись в Україні організована політична опозиція проти російського самодержавства. В 1817 р. у Харкові з‘являється майстерня “Вмираючий сфінкс”, у 1818 р. в Одесі починає діяти “Понт Евксінський”, у Києві – “З‘єднання слов‘ян”, у Полтаві – “Любов до істини”.

Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації: 1816р. – “Союз порятунку” (Петербург), 1818р. – “Союз благоденства” (Москва). Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування

На межі XVIII-XIX ст. чисельність українців перевищувала 11 млн чол.. Під владою Росії проживало 8, 2 млн українців. На всіх етнічних українських землях землях виразно домінували українці. З національних меншин найбільше було росіян. У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення. Основну масу населення України становили селяни.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, населення 3,5 млн чол., з них 2 млн українців) знаходилися під владою Австрійської імперії. По всій території діяли австрійські закони, державна мова – німецька. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття були найвідсталішими провінціями Австрійської імперії. Посилення влади Австрії супроводжувалося посиленням національного і соціального гніту (запровадження великих податків, панщини, повне безправ’я кріпаків, приниження національної гідності українців).

 

кріпосного права, підготовка військового перевороту. “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до її складу ввійшли В. Волконський, О. Борятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі восени 1822 р. у Петербурзі виникло “Північне товариство” на чолі з Микитою Муравйовим, який написав програмний документ “Конституція”. Програмний документ “Південного товариства” – “Руська правда”. У 1823 р. в Новограді – Волинському було створено “Товариство об’єднаних Слов’ян”. Його очолили брати А. і П. Борисови та Ю.Люблінський. Основними програмними документами були “Правила об’єднаних слов’ян” та “Книга об’єднаних слов’ян”.

Невдача петербурзького повстання (1(14) грудня 1825 р.) примусила керівництво декабристського руху в Україні прискорити свій виступ, до якого вони також були не готові. З 29 грудня по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку. Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість Це була організація в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велася.
У листопаді 1830 р. українські землі знову опинились в центрі революційних подій – спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Вересень 1831 р. – царські війська під командуванням генерала Паскевича взяли Варшаву і придушили повстання.

головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпац тво.

Після реформ «освіченого абсолютизму» австрійської Імператриці Марії-Терези (1740-1780) та її сина Йосифа II (1780-1790) (аграрна ре форма (передбачала: • звільнення селян з особистої залежності від по міщиків, • передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; • чітке визначення роз міру панщини - до ЗО днів на рік); церковна реформа (здійснювалася протягом 1770-поч. 1780-х років і передбачала: • зрівняння прав католи цької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення вірую чим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; • підпорядкування церк ви державі та надання священникам статусу державних службовців з від повідною платнею), освітня реформа (передбачала: • ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); • запро вадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому в початковій школі навчання для дітей мало проводитися рідною мовою) вже незаба ром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрій ськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835).

 

 

формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст.
Мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.
Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на Запоріжжі:. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять ок руг.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній ко зацькому війську.Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально вті кали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей. Продовж першого півстоліття (1800-1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автоно мію. У 1797 р. скасовано назву "кошо вий" і введено назву "наказний отаман". Так само скасовано уря ди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав на казними отаманами козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися вже виключно росіяни. Так само землі, які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько од ного мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала пе реважно російським урядовцям і старшинам.

 

 

перетворився на процвітаючу територію, курорт, улюблений російським імператорами, центр землеробства і виноробства, промислово розвинену область, найбільшу військово-морську базу російського флоту.

Із окупацією Криму Росією він став не тільки великим портом для міжнародної торгівлі, але й основним місцем відпочинку вищої російської знаті. На півострові почалося будівництво нових міст — Сімферополя і Севастополя. До Криму приїжджали на відпочинок і проживали тут вищі чини і титули держави Російської: Потьомкін, Воронцов, Юсупов, Олександр III і багато інших.

У 1853—1856 роках Крим знову стає ареною воєнних дій між Російською імперії та союзницькими військами Туреччини, Англії, Франції і Сардинського королівства. Незважаючи на поразку Росії у цій війні, за Паризьким миром територія півострова залишалася за Російською імперією. За цим же договором Росії було заборонено тримати флот на Чорному морі, проте вже 1872 року за результатами Лондонської конференції ця заборона була скасована.

1875 року в Крим була побудована перша залізниця, що зв'язала Севастополь з Харковим та Москвою, 1892 року була прокладена залізниця до Феодосії.

наказом імператриці Катерини ІІ чорноморці повинні були переселитися на Кубань. На Кубань виїхало більше 8 тисяч чорноморських козаків, а з родинами - близько 25 тисяч українців. Але не всі погодилися на виселення, частина козаків перейшла на Задунайську Січ.

До 1860 козацькі війська на Кубані налічували бл. 200 тис. чол. З них формувались військові підрозділи — 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійських ескадрони.

Чорноморське козацьке військо брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853—1856.

1860 - об'єднане з західною частиною Лінійного козацького війська (6 бригад) і перейменоване на Кубанське козацьке військо.
Історія Чорноморського козацького війська до його переселення на Кубань тісно пов'язана з історією нашого краю - Одещини, бо чорноморці селилися на її територіі. Крім того у 1789 році на чолі с Антоном Головатим і Андрієм Чепігою вони брали участь в визволенні Хаджибею, де пізніше і було утворено місто Одеса.

 

 

втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби.

Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. На початку ХІХ ст. Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності.

На початку російсько-турецької війни 1828–1829 років 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину. Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру. Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися із політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. Подія, що сталася, поклала край Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї. На Січ було послане турецьке військо. Сама ж Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася.