Матеріальна і духовна культура трипільської цивілізації.

Племена трипільської культури (IV-III тис. до н.е.) були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські і скотарські племена. Вони, очевидно, з Балкан через Румунію і Молдавію просунулися на територію України і заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор'я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням. Особливістю Трипільської культури була велика шана до жінки-матері. Їжа трипільців була як рослинною так і м'ясною й рибною.

Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни.

Як одяг носили вироби із шкіри та тканин. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне.

Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам'яними, бурштиновим, скляними прикрасами та амулетами. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства. Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації, і розташовувалися колом, у центрі якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Навколо таких великих протоміст розташовувалися невеличкі поселення, утворюючи округи з населенням у 15-25 тис. осіб. Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина.

 

Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Головною причиною давньогрецької колонізації була переважно примусова еміграція частини вільного населення Греції. Найбільшими грецькими колоніями в Причорномор'ї були Тіра, Ольвія, Керкінітида, Херсонес, Феодосія, Пантікапей. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними рабовласницькими містами-державами. Міста, засновані на узбережжі Керченської протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу Боспорського царства, яке утворилось 480 р. до н. е. З початку III ст. н. е. через кризу рабовласницького ладу почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі.

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії,Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-"варварському" характері архітектури.

Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця,

 

Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (IV – перша половина ХІІІ ст.)

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські

Культура Київської Русі.

1. Переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому поєднувалися витвори майстрів різних культурних сфер – архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань, канонів. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя і культури: у літературі жанри – священні книги, житія, проповіді, повчання. У 1187 р. з’являється “Слово о полку…». Оригінальними були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона; у живописі – писання ікон, перші вітчизняні живописці – Григорій і Алімпій; в архітектур і – візантійський стиль зодчества, техніка цегляної та кам’яної кладки. У церковному будівництві широко використовувався візантійський досвід створення фресок і мозаїк.

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища – підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним. Усе візантійське ослов'янювалося. Ще у дохристиянський період східні слов’яни мали свою писемність, користувалися абеткою з 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (б, ж, ш, щ) мали слов’янське походження.

 

 

Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви.

У XIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 p. галицько-волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст.

Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:

Приєднання відбулося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма.

Система управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу.

Руська мова стала державною.

Православна церква зберігала панівне становище.

З кінця XIV ст, у Великому князівстві Литовському значно поширилася феодальна власність на землю. Зростало економічне й політичне значення великих бояр. У середині XV ст. з них було створено урядовий орган — Раду панів, що контролювала діяльність великого князя. Бояри й шляхта стали

Кревська унія.

Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським.

Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену, яка вилилася у війну 1409-1411 року.Тевтонський орден після Грюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

 

 

Люблінська унія.

Люблінська унія – 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Причини: Польща здавна прагнула підкорити собі ВКЛ, об’єднати дві держави під владою одного монарха. Литва, знекровлена Лівонською війною з Московською державою, прагнула полегшити свої воєнні тяготи, мати союзника. Литовська шляхта прагнула отримати такі самі привілеї, як і польська. З української сторони в унії були зацікавлені шляхтичі, які бажали налагодити оборону від турецько-татарських набігів; поліпшити торгівлю з Західною Європою.

У січні 1569 року в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля. 28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія, а 1 липня 1569 акт про унію.

Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року.

Грюндвальдська битва. 1410

Відбулася між польсько-литовсько-руським військом та державою німецьких лицарів Тевтонським орденом.

Причини битви: прагнення коаліції зупинити агресію Тевтонського ордену, що претендував на землі Великого князівства Литовського.

Склад коаліції: польські, литовські, українські, білоруські, російські, чеські, угорські, кримсько-татарські війська.

Результат: польсько-литовсько-руські війська одержали перемогу; орденська верхівка на чолі з магістром загинула.

Значення битви:

зупинила агресію Тевтонського ордену;

призвела до занепаду Тевтонського ордену, що потрапив у васальну залежність від Польщі;

посилила позиції Литви у литовсько-польському союзі.

Після Грюнвальдської битви Литва отримала від Польщі Західну Волинь, а Угорщина відмовилася від претензій на Галичину і Поділля на користь Польщі та Литви. Наступною поступкою Польщі стало підписання з Литвою Городельської унії.

 

 

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзське, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи.

 

4. Швидке піднесення культури, виникнення нових культурних явищ. Поширювалася і мала високий рівень розвитку, особливо за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, освіта (існування відповідних навчальних закладів для різних груп насеоення): палацова школа, школа «книжного вчення» (для підготовки священників), світські (приватні) школи домашнього навчання. При монастирях, храмах і князівських дворах засновувалися бібліотеки. Книги активно переписували і поширювали по Русі, незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Наприкінці Х – на поч. ХІ ст. на Русі виникло літописання (1037-1039 – перший давньоруський літописний звід). Вершиною літописних традицій є «Повість минулих літ», створена Нестором у 1113 р. Розвивалася правова культура. У східних слов’ян було спочатку звичаєве усне право у формі звичаїв і традицій. За Ярослава Мудрого з´явилося перше писане звелення законів Київської Русі «Руська правда».

 

привілейованим станом зі своїм судом та органом управління — сеймом. Виник новий тип господарства — фільварки. Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, частину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшуючи панщину, запроваджували кріпацтво. Селяни повставали проти таких порядків. У 1490 р. на Буковині та Галичині відбулося повстання під проводом Мухи.

Розвиток міст в Україні відбувався повільно через напади татар. Але зростала роль міст як осередків ремесла і торгівлі (Львів, Київ, Холм, Луцьк). Ремісники об’єднувалися у ремісничі цехи. У містах запроваджувалося магдебурзьке право, яке мало відмінності від подібного західноєвропейського права: часто зберігалася залежність від власників міст; це право поширювалося лише на католиків, тому українські православні міщани часто були в нерівноправному становищі.

 

жито, гречка. Виноградарство було основою винробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи.

Населення античних міст Північного Причорномор'я складалося з греків і виходців із місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами: скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.

Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Популярними були спортивні змагання зп'ятиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.

Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки, вазопис, скульптура. Було також розвинені різьба по дереву та кістці.

Релігія була політеїстичною. У кінці ІІІ ст. н. е. на Боспорі з'явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім'я боспорського єпископа Кадма.

 

словени. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів).

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Поступово формується пантеон богів: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.Служителями язичницької релігії були жерці, (волхви). Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок.

Вже в ті часи наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Історія українського народу ділилася на 2 етапи:

● початок ХІІІ ст. - перша половина XVII ст. - становлення та формування української мови та народу;

● кінець XVII ст. - XIX ст. - закінчення становлення.

3) Автохтонно-автономістична концепція. Представники: Костомаров, Грушевський. Український народ е автохтоном на своїй території, тобто такий, що з самого початку виник, проживає на цій території, що і зараз. Корені його треба починати шукати з трипільської культури. Маркевич наприкінці XVIII ст. написав працю "Історія Малоросів", в якій показав відрив українського народу від інших великоруських народів і довів, що українці старші за роком виникнення ніж російський народ. Також працю по історії України написав Грушевський. Він вважає, що Київська Русь -лише частина Української держава та, що руської історії ніколи не існувало, не існує і зараз. Він вперше в історіографії бачив цілковито сформований український народ. За Грушевським предками українців були анти.

 

До сфери виробничої діяльності трипільців належать і домашні промисли: виробництво господарського, кухонного інвентаря та начиння, обробка шкіри, виготовлення рослинних волокон, прядіння, ткацтво, виготовлення грубого посуду з глини і дерева, вичинювання шкір, оброблення хутра, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу. Обробка каменю та кременю стала ремеслом. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Через цікавий розпис цю культуру часто мистецтвознавці називають культурою мальованої кераміки, що вражає досконалістю форм та орнаментації. Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що втілюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура. Третій тип – фігура сидячої жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин

Складними були вірування трипільців, що спрямовувалися на обожнення сил природи, від яких повністю залежали ранні землероби. Найпоширенішим був культ плодючості, який асоціювався з образом праматері.

Берестейська унія.

Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церк ви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних навернути до католицизму, зберігаючи обряди православ'я, але визнаючи верховенство Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність папи римського.

У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.

23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обгово рення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандри ти, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затвер джено Сигізмундом III.