Постать Івана Сірка в історії України.

Іван Сірко́— подільський шляхтич, козацький ватажок, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок. За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo. Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману. Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків. В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під після зречення з гетьманства П.Дорошенка, у 1676 році. Владу над Правобережною Україною Іван Са усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося мойлович втратив унаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини. Коли був змушений відступити перед потужною турецькою армією, Самойлович наказав місцеве населення переселити на Лівобережжя. Гетьман послідовно виступав проти укладення «Вічного миру» між Росією та Польщею. І.Самойлович виявив розуміння необхідності зміцнення козацької еліти. Визначною була роль гетьмана в організації збройних сил. З його іменем пов’язаний прискорений розвиток так званих охотницьких, компанійських та сердюцьких полків. Це, з одного боку, суттєво зміцнювало військо держави, з іншого - зайвий раз засвідчувало збереження Гетьманщини в орбіті європейського світу, без якого українство й не мислилося. За часів гетьманування Самойловича розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли, що позитивно впливає на розвиток економіки загалом. До негативних наслідків гетьманування Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові.

 

Жванцем 1653 р.1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком, та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

 

 

Союз з мусульманською Туреччиною призвів до падіння авторитету П. Дорошенка серед козацтва. На Правобережжі з новою силою спалахнула громадянська війна. Основним суперником Дорошенка став обраний на раді козаками трьох полків гетьман Михайло Ханенко.

Улітку 1672 р. П. Дорошенко взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Туреччиною і Польщею Бучацьким миром (1672), який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У розпал народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями у вересні 1676 р. Дорошенко складає гетьманські повноваження.

 

 

погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.

У війні з Петром Дорошенком, Михайло Xаненко зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Xаненко склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.

Але Xаненко не припинив політичної діяльності. 1677—1678 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув'язненим у Батурині. Але Xаненку, мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.

 

збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. В обмін на ці поступки Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.

Московські статті повідомляли про повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані раніше за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам.

Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

 

насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов

Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.

 

 

— втрата гетьманом права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;

— розміщення московського війська, окрім Києва, у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані;

— підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху (цю статтю пізніше було скасовано);

— заборона українському уряду підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами й організовувати військові походи без дозволу Москви.

Переяславські статті викликали глибоке обурення у більшості козаків. Він ставив козацьку Україну під жорсткий контроль Росії, політично послабляючи гетьманську владу. Спираючись на ці статті, царський уряд повів подальший наступ на автономію України, закладену Березневими статтями Б. Хмельницького.

 

північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини.

Наслідки. Кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.