Розкрийте передумови виникнення української кооперації ,види та найважливіші напрями її діяльності.

Кооперативний рух має тривалу історію і в міжнародному, і в національному вимірі. Наукова література з питань кооперації сьогодні також багата та різнопланова. Але науково-теоретичний і практичний інтерес до зазначених питань протягом досить тривалого історичного періоду не згасає; навпаки, він періодично відновлюється, особливо в періоди трансформаційних зрушень у суспільстві, виникнення нових господарських форм, кризових ситуацій, економічної нестабільності тощо.

Сьогодні в Україні спостерігається саме така ситуація:

через економічну невизначеність посилився практичний інтерес до процесів кооперування та діяльності кооперативних економічних організацій;

проблема кооперації є актуальною з позицій соціально-економічного розвитку країни, оскільки, крім економічної, ідея кооперації включає також духовну, моральну та освітньо-виховну складові;

держава гарантує законодавче забезпечення розвитку різних форм кооперативного руху (прийняті закони «Про сільськогосподарську кооперацію» (1997), «Про кредитні спілки» (2001), «Про кооперацію» (2003) та ін.);

у науковій літературі з’явилися серйозні дослідження кооперативної тематики (праці С. Г. Бабенка, Г. І. Башняніна, С. Д. Гелея, В. В. Гончаренка, В. В. Зіновчука, А. О. Пантелеймоненка та ін.).

Попри ці тенденції актуалізації кооперативної ідеї, українське суспільство ще не чітко усвідомлює важливість розвитку кооперації для підвищення ефективності господарської діяльності, особливо через нестачу коштів у населення для започаткування власної підприємницької справи, відсутність досвіду її ведення, надзвичайно слабку фінансову підтримку кооперативного руху центральними органами влади та через недооцінку ролі кооперації у справі господарського піднесення регіонів місцевою владою. Зазначені чинники, очевидно, не сприяють розвиткові кооперативного руху в цілому та негативно впливають на процес формування різних типів кооперативних організацій в Україні.

Тому слід проаналізувати світовий і вітчизняний історичний досвід організації кооперації та її науково-теоретичного висвітлення й узагальнення в економічній думці. На наш погляд, надзвичайно перспективним є вивчення розробок представників української економічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., тобто періоду, коли в Україні відбувалися процеси становлення та розвитку ринкових економічних відносин, а також формування нових господарських одиниць, у тому числі й кооперативних.

Ідея кооперації в той час набула значного поширення та практичного втілення. Але кооперативний рух на українських землях істотно відрізнявся від його організації в Англії та Німеччині. В країнах Заходу кооперація йшла від практики, вона була рухом народних мас і мала на меті насамперед економічні переваги від об’єднання окремих господарств у спілки, товариства, кооперативи. В той же час український кооперативний рух, на який значною мірою впливала інтелігенція, земська діяльність, був значно глибшим і змістовнішим, оскільки поряд з економічною складовою включав у себе ще й соціальні, просвітницькі, етичні моменти. На цю особливість вітчизняної кооперації вказував, зокрема, її провідний теоретик М. І. Туган-Барановський.

Створення сільськогосподарських, кредитних, споживчих товариств супроводжувалося організацією з боку інтелігенції різноманітних навчальних агрономічних курсів, просвітницьких заходів для селян, проголошення необхідності реалізації ідей взаємодопомоги, справедливості, взаємоповаги у практиці кооперативного руху. В широкому розповсюдженні сільськогосподарських кооперативів в Україні, особливо на Полтавщині, яка була лідером в Російській імперії за їх кількістю (на 1 січня 1913 р. налічувалося 307 кооперативів) була велика заслуга земств, які надавали їм суттєву фінансову підтримку. Зазвичай, кожне дрібне сільськогосподарське товариство в перший рік свого існування отримувало 400 крб. допомоги від губернського та повітового земств, а надалі – по 200 крб. Крім цього, земства надавали дрібним сільськогосподарським товариствам пільгові кредити, субсидії, землеробські машини, племінну худобу. Такий досвід фінансової підтримки кооперації, культурно-гуманістичної спрямованості розвитку кооперативного руху, безумовно, може бути корисним і в сучасних умовах.

Одним із палких прихильників кооперативного руху, його перших теоретиків і практиків був видатний український учений М. І. Зібер. Він виступив одним із засновників Київського товариства споживачів (1868), а його праця «Споживчі товариства» (1869) започаткувала стійкий науковий інтерес до теорії та історії кооперації, основних принципів її організації та напрямів діяльності. У своєму дослідженні вчений теоретично обґрунтував економічну доцільність і можливість здешевлення товарів для покупців шляхом заміни роздрібного продавця споживчими кооперативами, доводив необхідність вітчизняним товариствам наслідувати принципи організації та діяльності рочдельського товариства, ратував за єдність і узгодженість у справі розвитку кооперативного руху.

Великі перспективи на розвиток кооперативного руху покладав відомий український економіст Є. Слуцький. Дослідивши об’єктивні передумови виникнення кооперативів, учений сформулював їх сутність і виокремив їх основні типи: споживчі, кредитні, закупівельні товариства, об’єднання виробників, товариства зі збуту різноманітних товарів. Як і інші представники української економічної думки, Є. Слуцький вважав, що кооперативний рух – явище значно ширше за економічну доцільність і зиск. У ньому (кооперативному русі – В. Ф.) учений найбільше цінував загальнолюдські та суспільні цінності, як-то співпрацю на загальне благо; рівність всіх учасників; солідарність; захист суспільних інтересів, а не лише інтересів окремого кооперативу; можливість професійної підготовки членів кооперативних товариств тощо.

Господарські товариства, засновані на об’єднанні капіталів (акціонерні товариства – В. Ф.), Є. Слуцький також розглядав, але його більшою мірою цікавили об’єднання, за його висловом, некапіталістичних груп населення, що слугують у першу чергу загальним інтересам і формують у своїх учасників дух солідарності. Саме такі товариства, стверджував учений, виражають суть кооперації. «Кооперативне господарство, – зауважував він, – слід розуміти як товаристське господарство, яке за своїм складом здатне служити меті солідарної організації цілої господарської групи....Це усвідомлене прагнення вести господарське об’єднання не лише в особистих інтересах, а в інтересах широких кіл суспільства або навіть цілого суспільства».

Як бачимо, кооперативні організації не переслідували мети отримання найбільшого прибутку на вкладений капітал. Капітал у різних кооперативах має винагороджуватися, на думку Є. Слуцького, найменшим можливим процентом, а дохід розподілятися пропорційно до ступеня участі членів у спільній справі.

Близьким до визначення Є. Слуцького є характеристика кооперативу, наведена М. Туганом-Барановським, який вважав, що кооперативом є «таке господарське підприємство кількох добровільно об’єднаних осіб, яке має на меті не одержання найбільшого прибутку на вкладений капітал, а збільшення завдяки спільному веденню господарства трудового доходу своїх членів або зменшення їхніх витрат на споживчі потреби». Саме це робить кооперативні об'єднання привабливими для широких верств населення. А багатство видів кооперативів (учений виділяє кредитні кооперативи, споживчі товариства, домобудівельні товариства, закупівельні товариства, товариства зі збуту, товариства з переробки, виробничо-підсобні артілі, трудові артілі, виробничі артілі) дає можливість селянським масам підібрати найбільш сприятливу форму їх взаємодії. М. Туган-Барановський у різноманітних кооперативних асоціаціях трудового народу бачив велике суспільне майбутнє. Висновок ученого, на нашу думку, є цілком справедливим для розвитку кооперативного руху в сучасній Україні.

Особливий етап розвитку кооперації в Україні на межі ХІХ–ХХ ст. пов’язаний з іменем М. Левитського – одного з найактивніших провідників кооперативної ідеї у Україні, автора знаменитого «Артільного договору» і розробника організаційних засад артільного виробництва в сільському господарстві. М. Левитський, подібно до інших українських дослідників, бачив у артілі не тільки господарське утворення, що організоване за добровільною ініціативою її членів, а й можливість нового, більш заможного та змістовного життя для селян.

Артіль мала допомогти їм піднятися економічно, оскільки, об’єднані в артіль, вони мали змогу отримати банківські кредити, взяти в оренду землю, чого не можна було зробити одноосібно. «Артільним договором» передбачалось, що вся земля як надільна, так і орендована, а також майно перебувають у спільному володінні та користуванні.Відповідно, податки та повинності, що лежали на селянських наділах, виплачує артіль (позиції М. Левитського в даному випадку є суперечливою: теоретично – він прихильник нових господарських форм, а на практиці продовжує зберігати напівфеодальні форми ведення господарства, що пізніше стало однією з причин розпаду та ліквідації артілей).

Оскільки всі питання в артілі вирішувалися демократичним шляхом, селяни вчилися жити вільно, самостійно. В артілі вирішувалися деякі соціальні, просвітницькі проблеми. Селяни, наприклад, вчилися агротехнічним заходам щодо обробітку землі, правильному утриманню худоби та ін.

І хоча артілі, проіснувавши деякий час, розпадалися (через неузгодженість інтересів артілі в цілому і окремих її членів; бажання селян вести господарство самостійно, використовуючи артіль як стартовий етап для отримання кредиту, відсутність чіткого визначення трудового вкладу кожного члена артілі, а відтак – справедливого розподілу результатів колективної праці), і мета, яку переслідував М. Левитський під час організації артілей, а саме виробниче кооперування, не була досягнута, досвід їхньої діяльності (і позитивний, і негативний) мав велике значення для розвитку ідей кооперації. Це визнавали як прихильники М. Левитського (С. Бородаєвський, О. Фортунатов та ін.), так і його критики (М. Туган-Барановський).

Безумовно, важливими, і в теоретичному, і в практичному плані, є ідеї вченого для сьогодення