За доп. Яких прив. Реглам. Прав. Реж. Мйна в мпрп

Lex rei sitae-закон мвсцезнаходж.речі.Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться. Виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.Право, яке застосовується до виникнення та припинення права власності та інших речових прав, що є предметом правочину, визначається відповідно до частини першої цієї статті, якщо інше не встановлено за згодою сторін. Вибір права сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб. Виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності. Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано.

55. Зазвичай під цивільно-процесуальною правоздатністю розуміється здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки, а здатність особисто здійснювати ці права та виконувати свої обов'язки в суді прийнято позначати як цивільну процесуальну дієздатність. Вважається, що цивільну процесуальну правоздатність мають усі фізичні та юридичні особи, а цивільну процесуальну дієздатність, за загальним правилом, - фізичні особи, що досяг-ли повноліття, та юридичні особи.

Здатність осіб стати стороною у процесі підпорядковано, перш за все, вирішенню питання про те, чи мають ці особи право звернутись з позовом до суду (а це залежить від наявності у національного суду компетенції на розгляд відповідної справи, ускладненої іноземним елементом), а вже тільки після цього розглядаються питання про цивільну процесуальну право- та дієздатність зазначених осіб.

Щодо об'єму дієздатності іноземця у міжнародному цивільному процесі, мається на увазі застереження, що зараз сприйнято багатьма національними законодавствами, яке, наприклад, сформульовано у німецькому процесуальному праві таким чином: іноземець, цивільно-процесуальна дієздатність якого обмежена згідно з його національним законом, вважається все ж дієздатним, якщо це випливає із законодавства суду. Повинно бути зрозумілим, що сферою дії цього застереження є вік фізичної особи та правове положення філії юридичної особи, коли зазначені особи або філії не мають права на повну дієздатність за національним законодавством.

Відповідно до ст. 74 Закону від 23.06.2005 р. процесуальна право-здатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються правом України. Цю лаконічну імперативну формулу в Законі доповнено лише однією вказівкою: на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням ст. 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Отже, процесуальна правоздатність іноземців в Україні визначається відповідним процесуальним законодавством, а саме: цивільна процесуальна правоздатність визначена у ст.28 ЦПК: Здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Щодо дієздатності, у ст..29: Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Питання правового захисту і цивільно-процесуальної право- та дієздатності осіб у Мінській конвенції (ст. І цієї Конвенції) вирішено таким чином: громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на їх території, мають право вільно та без перешкод звертатися до судів, у прокуратуру та інші установи Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, позови та здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і власні громадяни Договірних Сторін.

 

56. Відповідно до ст.. 43 Закону сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Згідно ст.. 32 Закону від 23.06.05 зміст правочину може регулюватись правом, яку обрано сторонами, якщо інше непередбачено законом, тобто це lex voluntatis, що означає закон, обраний особами, які укладають угоду. Взагалі у доктрині відзначається, що «автономія волі» - це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору закону, що застосовується. Законодавець не може надати сторонам договору абсолютну свободу вибору. Це суперечило б сутності права і сутності держави. Вибір права, таким чином, повинен бути обмежений правовими системами, які мають відношення до договору. Більш-менш сталою є вимога, за якою воля сторін, що спрямована на вибір компетентного права, повинна бути явно вираженою або без будь-якого сумніву випливати із обставин справи. Важливість цієї вимоги підкреслено X. Шаком таким чином: суд не повинен задля своєї зручності перетворювати незнання сторін у передбачуваній згоді на застосування lex fori1. До речі, зазначена вище вимога закріплена і в Законі від 23.06.2005 р. (ч. 2 ст. 5), де зазначено, що вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

Проте у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із праовчином, а правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирашальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору,є: фактор за договором факторингу та право володілець за договором комерційної концесії(франчайзингу). Під договором франчайзингу зазвичай прийнято розуміти двосторонню угоду, за якою одна особа (франчайзер, франшизіат або правоволоділець, за нашим чинним законодавством) надає іншій особі (франчайзі, франшизіату, користувачеві) за винагороду на строк або без визначення строку право на використання у своїй підприємницькій діяльності, що є аналогічною діяльності франчайзера, певного «ділового комплексу» (так званої франшизи). В українському законодавстві є визначення комерційної концесі, що принципово не відрізняється від франчайзингу. Однак у ньому міститься суттєве уточнення, за яким цей договір передбачає «використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволо-дільця в певному обсязі, із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності». З цього можна зробити висновок, за яким досвід ЄС щодо негативних наслідків територіального розподілу ринку нашим законодавцем враховано не було. Щодо договору факторингу, він, як правило, здійснюється у.чшгляді фінансування однією організацією(фактором) ексяорту іншої Особи (виробник. продукції) за умови передачі останнім фактору права на слгримання грошових сум від імпортера*боржника. Оттавська конвенція про міжнародний факторинг.

57. Так як, МПрП за своїм змістом є цивілістичним правом, то відповідно на нього поширюють дію принципи національного ЦП. А такими є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність. 7) регулювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1); 8) незастосування цивільного законодавства до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин, якщо інше не передбачено законом (ч. 2 ст. 1);9) визнання учасниками цивільних відносин фізичних та юридичних осіб держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права (ст. 2); 10) конституційність засад цивільного законодавства України та визнання ЦКУ основним актом цього законодавства (ч. 1,2 ст. 4); однаковість регулювання цивільних відносин на всій території України; пріоритетність волі сторін (сторони у правочині) над актами цивільного законодавства; обмеженість цієї волі лише загальними засадами цивільного законодавства та обов'язковістю для сторін положень актів цивільного законодавства, що випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ст. 6,визнання чинних міжнародних договорів, що регулюють цивільні відносини, при наданні Верховною Радою України згоди на обов'язковість цих договорів, частиною національного цивільного законодавства України (ч. 1 ст. 10);пріоритетність правил чинного міжнародного договору України, укладеного у встановленому законом порядку, перед правилами відповідного акта цивільного законодавства (ч. 2 ст. 10) та ін

Найважливішим принципом, на мою думку, є принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності та принцип автономії волі.

 

58. Загальновизнаним у законодавстві всіх держав світу є поділ речей на рухомі та нерухомі. Проте, і у цьому випадку категорія нерухомих речей не є ідентичною у різних правових системах. Наприклад, такі рухомі за своєю природою речі, як транспортні засоби (морські, річні, повітряні судна тощо) у ряді правопорядків розглядаються як речі обмеженого обігу, тоді як за законодавством Російської Федерації - як нерухомі речі.

Зазначена раніше презумпція стосовно «прикріплення» права до речі, а не до суб'єкта права, у випадках з нерухомістю набуває особливої актуальності. Повинно бути зрозумілим, що за відсутності такого «прикріплення» правовий статус нерухомості в певній державі мав би змінюватися у всіх випадках зміни національності господаря,"що вкрай незручно з будь-якої точки зору. Тому питання з нерухомістю є об'єктом пильної уваги національних законодавців, особливо коли мова йде про таку категорію нерухомості, як земельні ділянки.

У зв'язку з особливим характером нерухомості та її значимістю для кожної держави, досить гостро постають і такі питання, як встановлення дієздатності осіб щодо угод стосовно нерухомості та форми, якій така угода повинна підкорятись. (Вважаю, що не потребує спеціальних пояснень положення, за яким було б вкрай недоречним правовий статус нерухомості підкоряти одному національному законодавству, а питання дієздатності чи форму угод з нею - іншому.)

У всіх перелічених класифікаціях речі розподіляються на такі види, щодо яких присутньою є загальна публічно-правова зацікавленість держави місця знаходження речі, реалізуючи яку, держави і вводять ті чи інші спеціальні правила щодо регулювання відповідних статутних питань. Цим пояснюється застосування до всіх зазначених випадків правила lex rei sitae і подібне рішення національних законодавців витримало випробування як на тривалість, так і на загальність. У доктрині зазначається, що колізійна норма lex rei sitae видається основоположною і на перший погляд такою, що не викликає ускладнень у процесі застосування. Тому стосовно нерухомості вона здавна була загальновизнаною нормою звичаєвого права в абсолютній більшості країн1. Проте, попри перше враження, її застосування поєднане з труднощами, насамперед, у двох ситуаціях. По-перше, у випадках зміни місцезнаходження речі, коли наслідком цього стає зміна статуту. По-друге, іноземні інститути речового права можуть бути невідомими праву даної держави, а тому вони не завжди можуть застосовуватися або враховуватись без адаптації.

 

59. Зазвичай під цивільно-процесуальною правоздатністю розуміється здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки, а здатність особисто здійснювати ці права та виконувати свої обов'язки в суді прийнято позначати як цивільну процесуальну дієздатність. Вважається, що цивільну процесуальну правоздатність мають усі фізичні та юридичні особи, а цивільну процесуальну дієздатність, за загальним правилом, - фізичні особи, що досяг-ли повноліття, та юридичні особи.

Наголошую ще раз, що питання про те, чи має відповідна фізична або юридична особа цивільно-процесуальну правоздатність та дієздатність виникає тільки після того, як вирішено питання, пов'язане з міжнародною підсудністю. Згідно з правилами національного цивільного процесу, і це підкреслено у ст. 28 нового тексту ЦПК України, оскільки всі особи мають цивільну процесуальну правоздатність, то, як тільки доведено їх цивільну процесуальну дієздатність, їм не може бути відмовлено у праві стати сторонами, третіми особами або заявниками у цивільному процесі та здійснювати свої права чи виконувати свої обов'язки в суді особисто (ст. 29) разом зі своїм представником або через нього (ст. 38 ЦПК України). Між тим, у міжнародному цивільному процесі здатність осіб стати стороною у процесі підпорядковано, перш за все, вирішенню питання про те, чи мають ці особи право звернутись з позовом до суду (а це залежить від наявності у національного суду компетенції на розгляд відповідної справи, ускладненої іноземним елементом), а вже тільки після цього розглядаються питання про цивільну процесуальну право- та дієздатність зазначених осіб. Тобто, здатність особи звернутися з позовом до суду не призведе обов'язково до її визнання стороною у процесі і навпаки.

Відповідно до ст. 74 Закону від 23.06.2005 р. процесуальна право-здатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються правом України. Цю лаконічну імперативну формулу в Законі доповнено лише однією вказівкою: на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням ст. 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Щодо дієздатності, у ст..29: Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Питання правового захисту і цивільно-процесуальної право- та дієздатності осіб у Мінській конвенції (ст. І цієї Конвенції) вирішено таким чином: громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на їх території, мають право вільно та без перешкод звертатися до судів, у прокуратуру та інші установи Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, позови та здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і власні громадяни Договірних Сторін.

 

60. Відповідно до ст.. 43 Закону сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Згідно ст.. 32 Закону від 23.06.05 зміст правочину може регулюватись правом, яку обрано сторонами, якщо інше непередбачено законом, тобто це lex voluntatis, що означає закон, обраний особами, які укладають угоду. Взагалі у доктрині відзначається, що «автономія волі» - це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору закону, що застосовується. Законодавець не може надати сторонам договору абсолютну свободу вибору. Це суперечило б сутності права і сутності держави. Вибір права, таким чином, повинен бути обмежений правовими системами, які мають відношення до договору. Більш-менш сталою є вимога, за якою воля сторін, що спрямована на вибір компетентного права, повинна бути явно вираженою або без будь-якого сумніву випливати із обставин справи. Важливість цієї вимоги підкреслено X. Шаком таким чином: суд не повинен задля своєї зручності перетворювати незнання сторін у передбачуваній згоді на застосування lex fori1. До речі, зазначена вище вимога закріплена і в Законі від 23.06.2005 р. (ч. 2 ст. 5), де зазначено, що вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

Проте у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із праовчином, а правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирашальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору,є: для договору застави – заставодавець, а для договору поруки – поручитель. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

 

61. Відповідно до ст..5 ЗУ від 23.06.05 У випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим. Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. Вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину, але не можуть: 1) бути підставою для визнання правочину недійсним у зв'язку з недодержанням його форми; 2) обмежити чи порушити права, які набули треті особи до моменту вибору права або зміни раніше обраного права. Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах.

 

62. Так, при переміщенні рухомих речей з території однієї держави на територію іншої можуть постати питання, пов'язані з (а)законністю виникнення права власності та (б) щодо змісту і обсягу прав власника на неї. Що стосується змісту та обсягу права власності, то межі даного права, особливо такі компоненти, як права та зобов'язання власника щодо окремих категорій речей, можуть бути неоднаковими у різних правових системах. Як зазначається, переміщення речі в іншу державу не знецінює факт власності, проте впливає на зміст цього права: правовий режим речі при зміні місця її знаходження змінюється. Можуть бути зміненими оборотоздатність речі, правомочності власника, способи захисту права власності тощо'. У цьому відношенні принцип lex rei sitae стає вирішальним засобом розв'язання даної проблеми і не має ніякого значення те, які первісні права чи який їх об'єм стосовно даної речі власник отримав у момент виникнення у нього цього права.

Загальний висновок, який можна зробити з викладеного: колізійний принцип lex rei sitae починає ставати загальним засобом регулювання таких колізійних питань права власності, як питання про те, які речі можуть бути об'єктом даного права, яким повинен бути зміст і об'єм цього права, як виникає, переходить та припиняється право власності на річ. Особливу категорію рухомого майна становлять товари, що знаходяться в дорозі (res in transity), коли застосування колізійної норми lex rei sitae стає неможливим, оскільки у таких випадках «місце знаходження товару, якщо його навіть можна встановити, є тимчасовим і, скоріш за все, випадковим»3. Взагалі у таких випадках сторони самі можуть визначити право держави, що підлягає застосуванню до їхньої угоди. За відсутності цього визначення та коли до права власності на товари не застосовується право місця укладення угоди, вирішення даного питання, як зазначається, здійснюється шляхом умовного прийняття як критерію закону якогось одного пункту можливого знаходження відповідного товару на його шляху4, наприклад: • право держави відправлення вантажу; право держави призначення цього вантажу; право держави зупинки чи, нарешті, право держави перевізника. У доктрині МПрП зауважується, що найбільш широке розповсюдження отримала точка зору, за якою компетентним у такому випадку повинно бути визнане право держави місця призначення вантажу1.

У цивільному законодавстві України в принципі було закріплено правило lex rei sitae. Подальшого розвитку правове регулювання відносин власності набуло в Законі від 23.06.2005 p., який містить значну кількість відповідних норм у спеціальному розділі - «Колізійні норми речового права». Вихідним правилом для формулювання всіх цих норм послужили положення ст. 38 Закону, за якими, по-перше, право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом; по-друге, за правом держави, у якій це майно знаходиться, визначаються належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна.

У наступній статті окремо регулюються питання щодо виникнення та припинення права власності та інших речових прав. За цією статтею виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається за правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Право, яке затверджується до виникнення та припинення права власності та інших речових прав, що є предметом правочину, визначаються відповідно до частини першої цієї статті, якщо інше не встановлено за згодою сторін. У зв'язку з проектом цієї статті В. І. Кисіль зауважив, що як і італійський закон про МПрП, український проект містить положення про виникнення права власності на майно внаслідок на-бувальної давності (згідно з Законом воно визначається за правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу набувальної давності)1.

Спеціальні колізійні прив'язки передбачаються у ньому ще для двох видів речей: право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано; право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначається правом держави, з якої це майно відправлено, якщо інше не встановлено за згодою сторін.

Остання стаття 42 даного розділу Закону присвячена праву, яким повинен регулюватись захист права власності та інших речових прав - ним, на вибір заявника, може бути право держави, у якій майно знаходиться, або право держави суду. Однак, захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться, а якщо зазначені права підлягають державній реєстрації в Україні, то їх захист здійснюється відповідно до права України.

 

63. Загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом. Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Стаття 76. Підстави визначення підсудності справ судам України. Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону; 2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; 3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; 4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; 5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; 6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; 7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала

місце на території України; 8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; 9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; 11) в інших випадках, визначених законом України та

міжнародним договором України. Стаття 77. Виключна підсудність 1. Підсудність судам є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; 2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та

батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання; 4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; 7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами

 

Яка загальна колізійна прив'язка застосовується за законодавством України щодо права, за яким визначається зміст договору? Які особливості визначення застосовуваного права до змісту договорів про нерухоме майно та договорів про спільну діяльність, у разі відсутності вибору такого права сторонами

Укладаючи договір, сторони можуть встановити, яким законод-вом він повинен регулюватися. Сторони мають право зробити вибір в силу автономії волі сторін (lex voluntatis). Ця автономія полягає в тому, що сторони мають право встановлювати за своїм розсудом зміст договору,тобто сторони можуть самостійно визначати, який правопорядок вони будуть застосовувати до відносин між ними. Сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Якщо воля сторін прямо не визначена, то суд повинен визначити ту волю, яку сторони мали на увазі, підписуючи даний договір. Автономія волі сторін зазвичай визнається в зак-ві різних держав. Проте допустимі межі автономії волі сторін розуміється в різних законод-вах держав по-різному. У одних країнах діє принцип локалізації договору: сторони можуть вільно обрати право, але таке, яке пов»язано з даною угодою. Однак в угодах купівлі-продажу товарів вибір закону самими сторонами зустрічається нечасто. За відсутністю прямо вираженої волі сторін при визначені права, яке має застосовуватись до угоди, у суді або арбітражі створюються великі можливості свободы усмотрения при тлумаченні передбачуваної волі сторін. Англійська судова практика виходить у цих випадках з пошуку права, властивого даному договору, застосовуючи метод локалізації договору. Цим правилом користуються у США, так згідно правил Єдинообразного торгового кодексу США, сторони вправі у тих випадках, коли угода має розумний зв»язок як з даним, так і з іншим штатом чи державою, погодитися з тим, щоб їх права та обв»язки визначались за правом або даного, або ішншого штата чи держави. За відсутності такого положення справжній закон застосовується до угод, що мають належний зв»язок з даним штатом. З принципу автономії волі сторін виходять і в Німеччині. Так, у випадку відсутності такого вибору до договору належить застосуванню право держави, з якою договір пов»язаний найбільш тісним чином. Загальне обмеження свободи вибору права сторонами полягає в тому, що за допомогою такого вибору неможливо виключити застосування імперативних норм, які належать застосуванню до відповідних правовідносин, а також неможливо виключити застосування норм права, які в більшій мірі відповідають інтересам споживача чи робітника (у торудовому договорі). За ЗУ «Про МПрП» Визначення застосовуваного права до змісту договорів про нерухоме майно та договорів про спільну діяльність, у разі відсутності вибору такого права сторонами: 1) щодо дог. про нерухоме майно– пр. д-ви, у якій це майно знах., а якщо таке майно підлягає реєстрації- пр. д-ви, де здійснена реєстрація; 2) щодо дог. про спільну діяльність або виконання робіт – пр. д-и, у якій провадиться така діяль. або створюються передбачені договором результати;

Принцип автономії волі є одним з важливих проявів диспозитивності в регулюванні міжнародних приватних відносин. На відміну від інших принципів, автономія волі прямо визначена в Законі “Про міжнародне приватне право”. Відповідно до п. 5 ст. 1 Закону автономія волі – це принцип, згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права, що підлягає застосуванню до відповідних правовідносин.