Меркантилізм як перша школа політичної економії.

В добу пізнього Середньовіччя визрівають передумови для переходу до капіталізму. Його виникнення було обумовлене:

- зростанням грошової ренти;

- втягненням селянських господарств у ринкові відносини;

- виникненням, завдяки розвитку кооперації і поділу праці, мануфактур з наймом робочої сили;

- ліквідацією політичної роздробленості у західноєвропейських країнах і виникненням централізованих національних держав;

- великими географічними відкриттями ХV-ХVІ ст., котрі поклали початок формуванню світового ринку;

- швидким зростанням торгівельного капіталу, який підпорядковував дрібних власників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Велику роль у формуванні капіталізму відіграло первісне нагромадження капіталу, яке сприяло ліквідації індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці, і перетворенню, з одного боку, безпосередніх виробників у найманих робітників, а з іншого – суспільних засобів виробництва і життєвих засобів – у капітал.

Витіснення феодального господарювання капіталістичним зачіпало інтереси усіх верств населення, надало питанням економічного розвитку великого значення. Першу спробу осмислити капіталістичний спосіб виробництва зробили меркантилісти.

Термін „меркантилізм” походить від латинського слова „merkari” – торгувати. Італійське „merkante” означає „торговець”, „купець”.

Цим терміном визначають систему економічних поглядів і економічної політики доби раннього капіталізму.

Як економічне учення, меркантилізм характеризується такими особливостями:

- розглядає гроші як абсолютну форму багатства;

- об’єктом дослідження є виключно сфера обігу;

- джерелом багатства вважає зовнішню та видобуток благородних металів.

Метою меркантилістського учення було обґрунтування меркантилістської економічної політики, яка відображала інтереси торгівельного капіталу, сприяла розвитку торгівлі і промисловості, працюючої на експорт.

Головним завданням меркантилістської політики було залученням в країну якомога більшої кількості золота і срібла. Для досягнення цієї мети меркантилісти радили державі:

- підтримувати імпорт дешевої сировини для промисловості;

- встановлювати протекціоналістські тарифи на імпортовані промислові товари і заохочувати експорт готової продукції;

- сприяти проростанню населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадженню капіталу.

Меркантилістська політика здійснювалася в усіх західноєвропейських країнах. Однак в залежності від конкретних історичних обставин вона мала різні результати. Найбільших успіхів меркантилізм досяг у Англії. Тут склалися найсприятливіші умови для розвитку капіталізму. Саме тому в працях англійських меркантилістів основні засади цього вчення викладені у найбільш повній і розгорнутій формі.

Англійський меркантилізм представлений роботами В. Стаффорда, Т. Мена, Дж. Уайльда та ін. Особливою популярністю серед англійських меркантилістів користувався Томас Мен (1571-1641). Він вперше зрозуміло і системно обґрунтував теорію торгового балансу. На той час торгівля і обіг грошей мали таке велике значення, що слова „торгівля” і економіка вважалися майже тотожними. Т. Мен головним видом капіталу вважав торгівельний капітал, багатство ототожнював з його грошовою формою, а джерелом збагачення визнавав лише торгівлю, у якій вивіз товарів переважає над ввезенням, що забезпечує зростання капіталу і багатства.

Теоретичні основи меркантилізму у Франції були обґрунтовані Антуаном де Монкретьєном (1571-1621). У 1615 р. він видав „ Трактат політичної економії ”, у якому вперше використав поняття „політична економія”, тобто закони устрою суспільного господарства (в перекл. Politeia означає суспільний устрій, „ойкос” – господарство, „номос” – закон). Цей термін був обраний автором з тією метою, щоб протиставити сучасне йому розуміння економії, як теорії суспільного господарства, поглядам Ксенофонта і Аристотеля, які розуміли під цим словом вузьке коло частини господарських інтересів.

Як і Аристотель, Монкретьєн вважає державу організмом, у якого функцію голови виконує правитель, душею цього організму є верховна влада – джерело державної єдності і порядку. Основний закон існування такого суспільного організму – особистий інтерес. Виходячи з цього, Монкретьєн вважає, що політекономія має давати практичні правила (закони) ведення суспільного (державного) господарства.

Монкретьєн визнає існування природних багатств, відносячи до них продукти землі, наприклад, хліб, сіль, вино і т.п.; їх він вважає основними елементами багатства, котрі мають більше значення, ніж усі золоті і срібні родовища Іспанії. Але без застосування праці і промисловості природні багатства нічого не варті, тільки праця і промисловість можуть надати їм цінності. До землеробства Монкретьєн відноситься негативно, вважаючи, що воно відволікає від промисловості занадто багато робочих рук; а захоплення землеробством він вважав навіть шкідливим.

Якщо промисловість є головним джерелом національного багатства, то вона має бути предметом особливої опіки королівської влади, оскільки багатство, по-перше, потрібне королю в усіх галузях управління, а по-друге, інтереси підданих і короля співпадають. Монкретьєн радить Людовіку ХІІІ запровадити суспільні майстерні, де змогло б знайти роботу багато злидарів, організувати ремісничі школи з обов’язковим навчанням, не допускати в країну іноземних виробів, поліпшити вироби місцевих фабрик, запровадити іноземні мануфактури і т.п.

В Італії вивчення економічних явищ було стародавньою традицією, оскільки у Флоренції та Венеції торгівля і промисловість рано досягли великих успіхів. Вже у XIV ст. два флорентійських негоціанти, Пелаготті і Удано, започаткували перші комерційні знання. Вони писали про торгові центри, про товари, про ведення торгових книг, про страхування і т.п. Флорентійці першими запровадили у XIV ст. складання кошторису доходів і видатків – віважіо (бюджет). У Венеції був заснований перший банк. Могутні капіталом і мануфактурами Флоренція, Венеція і Генуя (Ломбардія) заполонили всю Європу своїми банками і конторами. Лондонська Ломбард-стріт отримала назву від того, що там були зосереджені торгові доми, лавки міняв, інші фінансові установи ломбардців. Будинок, де можна взяти гроші під заставу, отримав назву “ломбард”.

Розвиток торгівлі, банківської діяльності визначив інтереси італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

У 1582 р. граф Гаспаро Скаруффі (1519-1584) запропонував європейським країнам розробити єдиний тип монети однієї форми, змісту і визначення, а щоб здійснити цю реформу, він запропонував зібрати європейську конференцію держав. Йому належить ідея застосування особливого тавра, затвердженого угодою європейських держав, щодо золотих і срібних виробів для гарантії їх від підробок. “Навряд, - пише Скаруффі, будь-хто не згодиться з цим новим порядком, оскільки безпорядність грошової оцінки збільшується безпосередньо, і у той же час кожен бажає володіти такою кількістю чистого металу, яка б повністю оплачувала те, що варто отримати”.

Антоніо Дженовезі (1712-1769), аналізуючи зовнішньо-торгівельну політику держави, вважав, що неможливо допускати такого вивезення товарів, котре послабило б вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам. Гроші самі по собі, на думку Дженовезі, не є багатством. Надлишок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно, для обслуговування торгівлі. Він писав: “Гроші відіграють ту ж роль у відношенні торгівлі, що мастило для возу. Чим більше возів, іменованих торгівлею, тим більше потрібно їм і мастила для того, щоб вони рухалися”.

Таким чином, названі нами автори, мешкаючи у різних країнах і часом не знаючи один про одного, дотримувалися досить схожих поглядів, що дозволяє трактувати меркантилізм не тільки як теорію і практику, але і як певну культурно-політичну традицію.

У розвитку меркантилізму виділяють два етапи: ранній меркантилізм, або монетаризм (XIV-XV) і пізній, або зрілий меркантилізм (XVI-XVII ст.).

Представники раннього меркантилізму (В.Стаффорд, Г.Скаруффі) обґрунтували політику, спрямовану на збільшення грошового багатства в країні. Центральною ідеєю їх учення була ідея грошового балансу країни. Грошовий баланс – це співвідношення ввозу і вивозу золота і срібла.

Ранні меркантилісти обґрунтували два найважливіших завдання:

- залучення в країну якомога більшої кількості грошей з-за кордону;

- зберегти гроші у самій цій країні.

Для досягнення цих завдань ранні меркантилісти вимагали заборони вивозу золота і срібла за кордон, торгівлю валютою було проголошено державною монополією, створювалися “складські місця” для торгівлі іноземними товарами, а всі суми грошей, одержані від продажу, іноземні купці зобов’язані були витратити на купівлю місцевих виробів. Для залучення іноземних грошей широко практикувалося псування власних грошей шляхом зменшення їх ваги або зниження проби при збереженні номіналу, що вело до знецінення грошей. Вважалося, що в результаті знецінення іноземці зможуть придбати більше місцевих товарів на свої гроші і тому будуть зацікавлені перекарбовувати свої гроші у знецінені гроші іншої країни.

Така політика була обумовлена напівнатуральним господарюванням, жорсткою регламентацією торгівлі і грошового обігу, орієнтованою на самодостатність економіки кожного міста. Водночас часті війни, зумовлені процесом ліквідації феодальної роздробленості і утворенням централізованих держав в Європі, вимагали створення регулярних армій і постійного поповнення державної казни.

В результаті Великих географічних відкриттів в Європу, особливо через Іспанію, з Перу і Болівії, Бразилії і Аргентини почали завозити золото і срібло караванами. Здавалося б, досягнутий ідеал. Але, чим більше грошового металу надходило на європейські ринки, тим швидше відбувався процес їх знецінення. Першим здогадку про американське золото і срібло як причину інфляції висловив у 1576 р. Жан Боден. У Англії його підтримав Малейна. Вказуючи на те, що цінність грошей визначається співвідношенням кількості товарів і грошей, вони започаткували кількісну теорію грошей.

Малейна і Серра першими виступили проти теорії грошового балансу. Вони вважали, що контроль вивозу грошей гальмує торгівлю, що гроші повинні вільно перетинати кордони країни. Важливо, щоб загальна сума вивезених товарів (у грошовому вимірі) перевищувала аналогічний показник ввозу. Ця теорія отримала назву системи торгового балансу. Найбільш аргументовано ця система була обґрунтована Томасом Меном у книзі «Багатство Англії у зовнішній торгівлі» (1664).

Теорія торгового балансу стала характерною для пізнього меркантилізму. Його представники центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу, вважаючи, що держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Щоб досягти активного торгового балансу треба:

- заохочувати вивіз готової продукції, обмежувати вивіз сировини і ввіз предметів розкошу;

- стимулювати розвиток посередницької торгівлі, для чого дозволявся вивіз грошей за кордон.

З метою реалізації першого завдання держава має встановлювати високі імпортні мита, виплачувати експортні премії, забезпечувати безпеку зовнішньоторговельних комунікацій, надавати різні привілеї торговим компаніям, видавати субсидії для розвитку експортоорієнтованих і імпортозамінних виробництв.

Для вирішення другого завдання держава повинна сприяти купцям своєї країни скуповувати дешеві товари в одних країнах та продавати їх дорожче в інших країнах.

Пізні меркантилісти вважали, що перешкод для експорту і імпорту золота і срібла не повинно бути. Активний торговий баланс веде до активного платіжного балансу, отже, до припливу золота і срібла із-за кордону.

Як бачимо, пізні меркантилісти, як і ранні, ставили ту ж мету – збільшити приплив золота в країну. Але засоби вони пропонували різні.

Ранні меркантилісти, відстоюючи принцип грошового балансу, покладалися на діяльність держави. Пізні ж меркантилісти, відстоюючи ідею торгового балансу, перенесли акцент на приватну ініціативу купців і купецьких компаній. Держава виконує роль покровителя і регулятора торгівлі.

Якщо ранні меркантилісти, ототожнюючи багатство із золотом і сріблом, вважали джерело його зростання у колоніальних пограбуваннях, війнах, нееквівалентному обміні, то пізні меркантилісти свої погляди зосереджують на виробництві. “Якщо сирі матеріали цього королівства будуть оброблятися руками свого ж народу, то королівство стане багатим і щасливим. У перетворенні сирих матеріалів у промислові вироби втілюється таке велике багатство і стійке нагромадження грошових коштів, що це не піддається уявленню. За вовну, не варту більше двох шилінгів, можна отримати, якщо її перетворити в сукно 20, 30, 40 шилінгів доходу,” – пише анонімний автор доповідної записки англійському королю Якову І (1622). Практично мова іде про створення доданої вартості.

Ранні меркантилісти дивилися на гроші очима збирача скарбів, зводили функцію грошей до засобу нагромадження. Представники пізнього меркантилізму вбачають у грошах не тільки засіб нагромадження, а й засіб обігу, відносяться до них уже як капіталісти, розуміючи, що гроші “породжують гроші і для цього вони мають бути у постійному русі. За гроші треба придбавати (ввозити) сировину і продавати (вивозити) – готові вироби.

Меркантилізм являє собою першу спробу теоретичного обґрунтування капіталістичного способу виробництва. Це учення відноситься до епохи, коли капіталізм робив свої перші кроки і не визначав розвиток усього народного господарства. У виробництві ще панували феодальні відносини. Основною сферою функціонування капіталу була сфера товарного обігу. Це панування торгового капіталу і відбилося на теоретичних поглядах меркантилістів, які на той час були досить продуктивними, відповідали завданням своєї епохи. Теорія торгового балансу пропонувала більш зріле і ефективне вирішення проблем раннього капіталізму. Активне сальдо торгового балансу дійсно було важливим джерелом первісного нагромадження капіталу.

Неабияка заслуга меркантилістів у виникненні класичної політекономії. Нагромаджений ними багатий фактичний матеріал, спроби пізнання законів руху і внутрішнього механізму капіталістичного господарювання стимулювали інтерес їх наступників до з’ясування суті економічних явищ.

Варто також зазначити, що багато теоретичних понять і принципів меркантилістської політики успішно пережили свій час і досить широко використовується в сучасній теорії і практиці.