У працях С. Сісмонді та П. Прудона.

На початку ХІХ ст. у європейській економічній думці виникає критичний напрям у політичній економії. Його виникнення було зумовлене тим, що реальне життя явно не підтверджувало учення класиків щодо гармонії приватних і суспільних інтересів. Навпаки, за умов бурхливого розвитку капіталізму зростає майнове розшарування, зростають багатство на одному полюсі і злиденність – на іншому. Занадто гострою стала проблема економічних криз.

За таких умов розпочинається критичне переосмислення ідей класичної школи. Найбільш відомими

Сімон де Сісмонді представниками цього напрямку були С.Сісмонді та П.Прудон.

Вони зосередили свою увагу на вивченні суперечностей капіталізму та шляхах його реформування.

Французько-швейцарського ученого Сімона де Сісмонді (1773-1842) вважають одним із останніх представників класичної політичної економії і водночас першим її критиком. Його основна робота „Нові начала політичної економії” була опублікована у 1819 році. Новим у Сісмонді насамперед було те, що під впливом Сміта зосередився на розвитку моральних аспектів економічної науки. Сміт свого часу писав, що „жодне суспільство, безсумнівно, не може процвітати і бути щасливим, якщо переважна частина його членів бідна і нещасна”. Сісмонді, взявши на озброєння „Теорію моральних почуттів” А. Сміта, проголосив, що політична економія є наукою не про багатство і способи цього примноження, а про удосконалення механізму в інтересах людського щастя. „Ми називаємо політичною економією, - писав він, - управління народним багатством”. Ця наука має справу з людською природою, а не з економічними відносинами. Вона приведе до мети тільки тоді, коли будуть прийняті до уваги почуття, потреби і пристрасті людей.

Як Сміт, Сісмонді був прибічником трудової теорії вартості. Її він використав для того, щоб відрізнити трудові доходи від нетрудових. Прибуток і земельну ренту Сісмонді оголосив результатом пограбування трудящих.

З цих позицій він різко виступив проти розвитку виробництва на основі вільної конкуренції. На думку Сісмонді, негативні наслідки вільної конкуренції полягають в тому, що вона змінює тип народонаселення, приводить до перенаселення. Якщо раніше ріст населення співвимірювався з ростом доходу і у певній мірі регламентувався (наприклад, ремісник не вступав до шлюбу до закінчення учнівства), то тепер (в епоху промислового перевороту) становище робітника змінюється в залежності від попиту на робочу силу, але сім’я не може змінитися – от і виникає надлишкове населення.

Природний хід речей і вільна конкуренція є перепоною для росту заробітної плати робітників, прирікають їх на хронічну нужду, хвороби і високу смертність, оскільки ті, хто створює багатство, отримують лише малу його частку. Це не дуже схоже на благотворність принципу „невидимої руки”.

Піддавши критиці ідеологію економічного лібералізму, Сісмонді на перший план у своїх дослідженнях поставив проблему криз перевиробництва. Послідовники англійської класичної школи, окрім Мальтуса, не надавали суттєвого значення питанням реалізації, вважаючи, що пристосування сукупного попиту до сукупної пропозиції відбувається автоматично і тому загальна криза перевиробництва неможлива. Сісмонді ж доводить неминучість криз надвиробництва внаслідок притаманної капіталізму суперечності між виробництвом та споживанням. Виробництво зростає, а споживання скорочується (під споживанням Сісмонді має на увазі тільки особисте споживання).

Заперечуючи закон Сея, він вважає що товари обмінюються не на товари, а на доходи. Доходи ж робітників падають, доходи капіталістів, що ідуть на особисте споживання, зростають повільніше, ніж виробництво товарів. Виникає криза надвиробництва – пропозиція не породжує адекватного попиту.

Врятуватися від криз можна завдяки тому, що продукція, яка не знаходить покупців серед робітників та капіталістів, може бути реалізована на зовнішніх ринках або ж придбана суб’єктами, що не належить до системи „капіталіст-робітник”, тобто дрібними товаровиробниками. У докапіталістичну епоху, на думку Сісмонді, країни не потребували зовнішніх ринків для реалізації продукції, не було криз в суспільстві, оскільки була маса споживачів в особі дрібного виробника. Сто дрібних виробників, розміркував Сісмонді, споживали значно більше, ніж 1 капіталіст і 99 робітників. Але розвиток капіталізму веде до того, що по-перше, утворюється світовий ринок, і попит на ньому буде величиною не змінною, оскільки якщо на цьому ринку одна країна захопила позиції, іншій там уже робити нічого; по-друге, крупне капіталістичне виробництво розорює дрібних товаровиробників, різко скорочує внутрішній ринок. Капіталізм приречений до загибелі.

За таких висновків Сісмонді визнає необхідність державного регулювання економічного зростання (усі біди від надто швидкого розвитку капіталізму), розподілу „зверхвартості”, конкуренції. Заходи до обмеження конкуренції він вважав заохочення дрібного капіталу, участь робітників у прибутках, законодавче обмеження техніки. Держава має також реалізовувати програми соціальних реформ, зокрема, запровадження соціального забезпечення робітників за рахунок підприємців, обмеження робочого дня, встановлення мінімуму заробітної плати. Ці ідеї в значній мірі реалізувалися лише у ХХ ст..

Сісмонді вважають засновником економічного романтизму і водночас предтечею Дж. Кейнса.

Реформізмом проникнута також уся теоретична система французького

ученого П’єра Жозефа Прудона (1809-1865).

Широкого визнання він добився завдяки опублікованій у 1840 році праці „Що таке власність?”. Велику буржуазну власність Прудон оголосив кражею. Крупні підприємства, залізниці можуть перейти у спільну власність робітників. Основою економіки повинна стати індивідуальна власність дрібних промислових та сільськогосподарських товаровиробників. Дрібна приватна власність може переходити у спадщину. Отже, як Сісмонді, Прудон був ідеологом дрібної буржуазії.