Від неолібералізму до неоконсерватизму.

·Нова австрійська школа.

·Фрейбурзька школа та теорія соціального ринкового господарства.

·Монетаризм.

·Економічна теорія пропозиції.

·Теорія раціональних очікувань.

У 30-40-х рр. ХХст. концепція активного впливу держави на економіку стає майже загальновизнаною. Цю концепцію називають по-різному: "дирижизм" (від французького diriger – управляти), "етатизм" (від французького etat - держава), "інтервенціонізм" (від латинського interventio - втручання). Окрім марксистів та кейнсіанців, прибічниками активного втручання в економіку стали теоретики італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму. Поширенню ідей дирижизму сприяли також соціально-економічні успіхи СРСР, де держава безпосередньо здійснювала управління народним господарством. Здавалося, що ліберальні ідеї неокласичної школи зазнали остаточної поразки. Однак, саме в цей час у неокласичному вченні виникає нова течія - неолібералізм.

Неоліберальна концепція, пристосовуючись до нових умов дійсності, відстоюючи принцип саморегулювання економіки, визнає можливість обмеженого, часткового втручання держави в економіку.

Якщо кейнсіанці відстоюють необхідність активної ролі держави у економіці, то неолібералізм – відносно пасивного державного регулювання. Держава, вважають представники цієї течії, маєзабезпечувати і підтримувати умови для сприятливого розвитку вільної конкуренції і здійснювати контроль там, де її бракує. Під конкуренцією розуміється створення рівних можливостей для всіх.

На відміну від представників традиційного лібералізму, котрі вбачали у ринку передусім природну систему, неоліберали сприймають його як інститут, якому для виживання потрібна підтримка.

Неолібералізм представлений кількома школами, серед яких найбільш відомими стали нова австрійська (Л.Мізес, Ф.Хайєк) та фрейбурзька (В.Ойкен, Л.Ерхард).Однак, неоліберальні ідеї не змогли похитнути панування в розвинених країнах Заходу кейнсіанства. Ситуація змінюється з 70-х років ХХ ст. Під впливом економічних криз 1969-1971 рр. та 1974-1975 рр. як серед учених, так і серед економістів-практиків стала наростати опозиція кейнсіанській теорії. Економічна криза 1980-1982 рр. остаточно розвінчала кейнсіанську теорію економічного зростання та антициклічного регулювання економіки. Державне втручання в економіку стало розглядатися як гальмо, а не стимул економічного росту.

За таких умов у більшості розвинених капіталістичних країн відбуваються зрушення вправо як в ідеології, так і в політиці. На цьому тлі відбувається «неокласичний контрнаступ», в ході якого на авансцену виходить неоконсерватизм.

Неоконсерватизм означає курс на збереження старих цінностей за нових умов. Це поняття значно ширше, ніж неокласика, оскільки воно відображає світогляд в цілому, ідеологію сучасного неокласичного напрямку.

Основами світогляду консерватизму є: міцна моногамна сім’я; релігія, патріотизм.

В економічній сфері неоконсерватори наполягають на відновленні таких цінностей: економічна свобода; приватна власність, ринкове регулювання, система вільного підприємництва.

В межах «неокласичного відродження» сформувалися нові школи, і насамперед – монетаризм, економічна теорія пропозиції, школа раціональних очікувань.

Нова австрійська школа.

Лідером нової австрійської школи став Людвіг фон Мізес (1881-1973) - професор Віденського університету. У 1940р.він переїздить до США, де викладав курс економічної теорії у Нью-Йоркському університеті.

У своїх працях Л.Мізес послідовно захищає вільне ринкове господарство та піддає критиці інвервенціонізм. У 1922р.у світ виходить його книга "Соціалізм", завдяки якій учений стає одним із провідних критиків соціалізму.

Аналізуючи функціонування різних економічних систем, Л.Мізес розглядає три варіанти економічного

Людвіг фон Мізес устрою: ринкове господарство, "зіпсований ринок", нерин-

кову економіку.

Характеризуючи ринкову систему, він вивчає проблеми еволюції, місця і ролі власності. Учений стверджує, що саме приватна власність є "необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробуту", а її соціальна функція полягає в тому, що вона сприяє оптимальному використанню ресурсів, оскільки породжувані нею індивідуалістські стимули забезпечують максимальне використання ресурсів.

Встановлення соціалістичної системи господарювання означає, на думку Мізеса, ліквідацію раціональної економіки. За планової економіки централізовано установлені ціни роблять неможливим досягнення економічної рівноваги. Якщо ціна не врівноважує попит і пропозицію, то її не можна використовувати для вибору ефективних комбінацій факторів виробництва. Тому централізована економіка, яка не регулюється вільно змінюваними цінами, керується системою довільних оцінок чиновників. Навіть за абсолютної чесності і компетентності управлінці не мають у своєму розпорядженні інструментів ефективного планування. Соціалізм, вважає Мізес, є системою запланованого хаосу. Це суспільство ніколи не зможе досягнути раціонального використання ресурсів, оскільки воно не має справжньої системи цін.

Ідеї Л.Мізеса розвинув його учень і послідовник Фрідріх фон Хайєк (1899-1992). У 20-х роках ХХст. навчався у Віденському університеті, після закінчення якого став директором Австрійського центру економічних досліджень. В 1931р.він виїздить до Англії, у 1949р. переїздить до США, а в 70-х роках повертається до рідної Австрії. За своє довге життя учений написав багато робіт. Коло його дослідницьких інтересів надзвичайно широке – економічна теорія, право, політологія, філософія, психологія, історія ідей. Хайєк часом займався не стільки

Фрідріх фон Хайєк економічною історією, скільки економічною філософією. Про

це свідчать і назви його робіт: "Шлях до рабства" (1944), "Індивідуалізм та економічний порядок" (1948), "Право, законодавство і свобода" (1973, 1976, 1979), "Фатальна концепція: помилки соціалізму" (1989). Усі ці роботи присвячені доказу переваг ринкової системи господарювання над змішаною і тим більше централізовано-плановою економікою.

Будучи послідовним прибічником ринкової економіки, Ф.Хайєк розглядає ринок не як винахід людей і не як механізм реалізації справедливості і оптимального розподілу ресурсів, а як спонтанний економічний порядок. Він фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує.

Учений чітко розмежовує поняття "ринок" і "господарство". Господарство — це такий соціальний устрій, за якого хтось розміщує ресурси у відповідності з певною шкалою цілей, тобто уся економічна діяльність здійснюється за єдиним планом, де однозначно розписано, як будуть "свідомо" використовуватися суспільні ресурси для досягнення певних цілей.

Ринок же, на думку Хайєка, функціонує принципово інакше. Організація, взаємодія, розвиток у суспільстві відбуваються не за раніше наміченим планом, а стихійно. Ніхто зокрема не знає потреб і можливостей всіх, але кожний, вступаючи у добровільний обмін, повідомляє іншим інформацію про свої цілі і можливості і одночасно отримує інформацію про готовність інших сприяти реалізації цих цілей. Через систему цін, зміну співвідношення попиту і пропозиції, реальний ринок систематично передає інформацію про те, що, де, як, коли виробляти, купувати і продавати, і тим самим забезпечує координацію дії економічних суб'єктів. Ціни відіграють роль сигналів, які спонукають індивіда до певних дій. Через ціни здійснюється взаємопристосування планів, тому механізм цін - одна з найважливіших сторін ринкового порядку.

Особливої уваги у Ф.Хайєка заслуговує конкуренція. Неокласики конкуренцію розглядали як спосіб швидкого та ефективного розподілу ресурсів. Кейнсіанці вважали, що конкуренція є недосконалим і досить витратним механізмом досягнення збалансованості економічної системи. Хайєк вперше розглядає конкуренцію як спосіб відкриття нових продуктів і технологій. Саме вона (конкуренція) примушує підприємця у пошуках високого прибутку відшукувати нові ринки сировини, нові виробничі комбінації, які і забезпечують динамічний розвиток економічної системи. За умов вільної конкуренції люди, маючи можливість проявити себе, знаходять принципово нові шляхи вирішення виникаючих проблем. Таким чином, учений пов'язує свободу та прогрес і обґрунтовує один з аргументів проти централізованого планування. Оскільки виробництво невідомого продукту не може бути внесене до плану, то система директивного планування передбачає відтворення існуючої структури суспільного виробництва.

Отже, у економічному ученні Ф.Хайєка, ринок - це механізм поширення інформації; конкуренція - спосіб відкриття нових варіантів виробництва та нових незадоволених потреб; ціна - не вихідний пункт ринкових відносин, а їх результуюча. Ціна є також стимулом, спонукальним мотивом до діяльності людини, спрямованої на пристосування до мінливих умов. Тому, на думку ученого, головною умовою ефективності економіки є безперешкодне поширення інформації через Інститут ринку. Централізоване встановлення цін не тільки не пов'язане з цим інформаційним механізмом ринку, але й заважає раціональній діяльності навіть тих підприємців, які мають певні знання щодо порівняльної технологічної ефективності різних варіантів виробництва, про попит на продукцію і т.п.

Відсутність вільного ринку, за Хайєком, породжує слабкі зворотні зв'язки у економіці. Тільки ринок здатний швидко і адекватно реагувати на коливання попиту і пропозиції. Централізоване планування завжди буде запізнюватися з внесенням коректив у плани виробництва і розподілу.

Економічна діяльність спрямовується і регулюється традиціями, нормами, суспільними інститутами, їхня сукупність утворює соціальний порядок. Цей порядок складається і розвивається стихійно в результаті нагромадження людством інформації, знань. Важливим елементом соціального порядку є ринок. Будь-яке втручання у спонтанний порядок - крок до тоталітаризму. Навіть демократично налаштований уряд, ставши на шлях контролю за цінами, неминуче перетворюється на тоталітарну владу.

Ф.Хайєк розглядає і процес. Оскільки свобода вибору, що є основою ринку, принципово несумісна з тоталітаризмом, то будь-яка спроба диктаторської влади запровадити конкурентні ринкові відносини в економіку зумовить політичні потрясіння, які у кінцевому підсумку, можуть привести до падіння диктатури.

Використовуючи концепцію спонтанного ринкового порядку, Ф.Хайєк в якості головного принципу проголошує пріоритет свободи людини. Він відкидає будь-які обмеження з боку держави, за виключенням виплати пенсій та допомоги безробітним. Соціальне страхування, організація освіти, регулювання ставок квартирної плати, вважає учений, не що інше, як "адміністративний деспотизм". Державу треба позбавити і монопольного права на емісію грошей, оскільки ця діяльність часто диктується не потребами господарства, а необхідністю покриття бюджетних витрат. Окрім того, використовуючи емісію для оперативного впливу на інвестиції, зайнятість і т.п., уряд дає ринку неправдиві сигнали, що у підсумку приводить не до економічного зростання, а до кризи. Хайєк пропонує вважати валюту звичайним товаром і виробляти її "ринковим способом". Приватні емітенти будуть конкурувати один з одним, що приведе до витіснення поганих валют і підвищення якості останніх. Грошовий обіг буде відповідати вимогам ринку. Така позиція ученого спрямована як проти монетаризму, так і проти кейнсіанства, які розглядали гроші як один з інструментів державного регулювання економіки.

Особливо гостро Ф.Хайєк критикує учення Дж.М.Кейнса, негативно ставлячись до макроекономічного аналізу. Економічна наука дає можливість тільки зрозуміти зв'язки між певними явищами, але не управляти ними, оскільки економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб'єктивних оцінок і переваг. Підприємцю, як головній фігурі економічної діяльності, не так важливі віддалені і не відомі події. Його інтерес обертається навколо очікуваних заходів у короткі відрізки часу. Тому в основі аналізу мають бути мікроекономічні процеси. Їхнє розуміння необхідне і достатнє для пояснення функціонування економіки в цілому.

Хайєка не хвилює соціальна нерівність. Це явище, на його думку, є закономірним. Будь-яка форма розподілу доходів справедлива, оскільки вона виникає в результаті конкуренції, яка ведеться за певними "правилами". В суспільстві відбувається своєрідний відбір, у конкурентній боротьбі визначається ніша діяльності і частка кожного, встановлюється правовий порядок, норми моралі. На думку Ф.Хайєка, саме "моральні норми і традиції, а не інтелект і розважливий розум дозволяють людям піднятися над рівнем дикунів". Прагнення соціалістів змінити світ відповідно до власних бажань, перебільшення ними ролі розуму в суспільному розвитку та порушення спонтанного порядку учений називає "згубною самовпевненістю".

За послідовність у відстоюванні принципів економічної свободи Хайєка називали економічним динозавром. У 1974р.він став лауреатом Нобелівської премії за фундаментальні роботи з теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних та інституціональних явищ.