Зайнятість як макроекономічна проблема.

Зайнятість – сукупність економічних, правових та соціальних відносин з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями.

Зайнятість як економічне поняття – це діяльність працездатного населення, пов’язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, яка приносить прибуток.

Зайнятість як економічна проблема – співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, що характеризує використання трудових ресурсів суспільства і ситуацію на ринку праці.

Економічно активне населення включає:

- осіб найманої праці зайнятих на підприємствах різних форм власності та форм організації;

- самостійних робітників та підприємців;

- незайняте працездатне населення, що шукає роботу.

Економічно пасивне населення:

- люди у віці до 16 років;

- особи, що перебувають в спеціалізованих установах (психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо);

- особи, що вибули зі складу робочої сили;

- особи, що навчаються з відривом від виробництва;

- особи, що перебувають на службі в армії;

- особи, що перебувають у відпустках по догляду за дитиною.

Види зайнятості.

Повна зайнятість – це діяльність працездатного населення на протязі повного робочого дня, яка приносить дохід.

Неповна зайнятість – зайнятість певної особи протягом неповного робочого дня, або з неповною ефективністю.

Ефективна зайнятість – такий розподіл трудових ресурсів в територіальному та галузевому розрізі, за видами діяльності, який дає можливість одержувати найбільший приріст матеріальних і духовних благ і який передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого.

Раціональна зайнятість – оптимальне співвідношення повної та ефективної зайнятості.

Первинна зайнятість – зайнятість по основному місцю роботи.

Вторинна зайнятість – додаткова зайнятість понад основної роботи.

Мультиплікатор зайнятості – співвідношення між загальним і первинним збільшенням зайнятості.

Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці до 16 років і старше.

Робоча сила – зайняті і безробітні.

2. Безробіття: причини виникнення та види.

Закон та крива Оукена.

Безробіття – це явище, за якого частина економічно активного населення не може використовувати свою робочу силу.

Безробітні – число осіб, що перебувають у складі робочої сили за мінусом числа зайнятих.

Рівень безробіття – визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили.

Види безробіття:

I. Фрикційне (добровільне) безробіття.

II. Структурне безробіття.

III. Циклічне безробіття. (u-u)

U – фактичне безробіття

U- природне безробіття

Причини виникнення безробіття.

За класичною теорією.

Безробіття – явище добровільне, так як рівновага на ринку праці є стійкою і співпадає з повною зайнятістю.

Причина безробіття – високий рівень заробітної плати.

За кейнсіанською теорією.

Безробіття викликане недостатністю сукупного попиту.

За марксистською теорією.

Причина виникнення безробіття – зростання органічної будови капіталу () на користь постійного капіталу.

Закон Оукена.

Якщо фактичний рівень безробіття перевищує природній рівень на 1%, то втрати валового випуску продукції будуть становити 2,5%.

1. 2. - параметр Оукена

Крива Оукена

3. Рівновага на ринку праці.Модель ринку праці.

Попит на працю – попит на ресурси праці всього народного господарства при будь-якому рівні цін на дані ресурси.

Попит на працю залежить від:

- рівня цін на ресурси праці;

- попит на товари та послуги, створені трудовими ресурсами;

- ціни і обсяги пропозиції трудових ресурсів;

- граничної продуктивності праці;

- загальних умов економічної діяльності.

Пропозиція праці – обсяг пропозиції ресурсів праці всієї чисельності робітників країни при кожному можливому рівні цін на них.

Фактори впливу на пропозицію праці.

- кількість працездатного населення в державі

- природний приріст і міграція працездатного населення

- альтернативна вартість трудових послуг

- характер майбутньої роботи

- регулярність і надійність роботи

Рівновага на ринку праці.

Модель ринку праці.

1.Рівноважний ринок праці (LD=LS)

2.Праценадлишковий ринок (LD<LS’)

 

 

3.Працедефіцитний ринок (LD>LS)

 

 

4. Модель гнучкого ринку праці включає:

- мобільність праці;

- дистанційну гнучкість;

- гнучку зайнятість;

- функціональну гнучкість;

- гнучку систему оплати праці.

4. Державне регулювання зайнятості населення.

Принципи соціального захисту та його показники.

Напрямки державного регулювання ринку праці.

I. Працевлаштування незайнятого населення, допомога в отриманні освіти, перепідготовки кадрів, підвищені кваліфікації.

II. Стимулювання створення гнучкого ринку праці. Правове забезпечення трудових ресурсів.

III. Соціальний захист населення.

Ринок праці включає:

- ринок робочих місць;

- ринок робочої сили.

Методи державного забезпечення зайнятості.

- прямі методи;

- непрямі методи.

Принципи соціального захисту.

1) Забезпечення системи ефективної зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів.

2)Організація ефективної системи формування доходів.

Нерівність розподілу суб’єктів економічної системи визначається кривою Лоренца.

3) Макроекономічне регулювання процесу диференціації в доходах і особистому споживанні населення. Децильний коефіцієнт.

4) Офіційне встановлення реального рівня життя населення країни. Індекс рівня життя населення.

5) Захист інтересів споживачів через соціальне страхування і соціальну допомогу.

 

ТЕМА25. МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА У ВІДКРИТІЙ ЕКОНОМІЦІ.

1. Міжнародні зовнішньоекономчні п-ки її інструменти.

2. Міжнародна торгівля та методи регулювання зовнішньої торгівлі. Теорії міжнародної торгівлі.

3. Платіжний баланс та його структура.

4. Валютний ринок і валютний курс. Види та форми валютного котирування.

5. Внутрішня та зовнішня рівновага. Теорема Свона.

 

13.1 Зовнішньоторговельна політика - система економічних, організаційних, політичних заходів щодо розвитку зовнішньоторгових відносин даної країни або групи країн; включає визначення обсягів географічної і товарної структури експорту та імпорту

Зовнішньоекономічна політика проводиться державою з метою врегулювання платіжного балансу, завдяки торговельній політиці, яка здійснюється у двох формах: протекціонізму та лібералізму.

Торговельна політика - це державна політика, яка впливає на обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії й обмеження на експорт та імпорт.

Протекціонізм (лат. ргоtеktіоnіs - заступництво, захист) спрямований на стимулювання національної економіки, озна-чає політику захисту вітчизняного виробника від іноземних конкурентів.

и є:

• митні тарифи - визначають розмір державних зборів (мита) з товарів при перетині кордонів країни;

• нетарифні бар'єри: ліцензування (держава надає ліцензії на імпорт чи експорт і водночас забороняє не ліцензовану торгівлю), квотування (встановлення квот на ввіз чи вивіз товарів у кількісному або вартісному вираженні), ембарго (заборона державою ввозу до якої-небудь країни, вивозу із якої-небудь країни товарів);

• правові й адміністративні бар'єри: технічні та санітарні стандарти, сертифікування, встановлення норм безпеки тощо.

2) Стимулювання експорту.

:

• дання пільгових кредитів;

• податкові пільги;

• субсидії.

Позитивні наслідки протекціонізму:

- урівноважується торговельний баланс;

- захищає від демпінгу (демпінг - штучне зниження цін на товари і послуги на зовнішніх ринках для їх завоювання та усунення конкурентів);

- від експортерів з дешевою робочою силою;

- захищає молоді галузі;

- стимулює зростання виробництва;

- збільшує зайнятість;

- збільшує доходи державного бюджету;

- забезпечує економічну безпеку країни.

Негативні наслідки протекціонізму:

- не використовуються переваги міжнародного ринку праці;

- виробництво відстає від НТП;

- зростають ціни;

- зменшується вибір товарів;

- зменшується конкуренція та збільшується монополія;

- знижується підприємницька ініціатива;

- скорочується експорт і погіршується платіжний баланс.

Лібералізм (лат. liberalis - вільний) - вільна торгівля, означає відкриту зовнішньоторговельну політику без торговельних бар'єрів. Проводиться у країнах ЄС - безмитна торгівля між країнами.

Позитивні наслідки лібералізму:

- стимулює конкуренцію;

- зменшує монополізм національних фірм;

- знижує витрати виробництва;

- збільшує вибір споживача.

Негативні наслідки лібералізму:

- країна не захищена від демпінгу;

- країна наповнюється товарами, які нав'язують споживачам;

- здійснюється збут неякісних або застарілих товарів.

Вибір політики визначається перш за все ступенем конкурентоспроможності національної продукції, а також станом зовнішньоекономічного балансу. Уряд будь-якої країни повинен виважено здійснювати зовнішньоекономічну політику, сприяти виготовленню продукції національним виробником, особливо виважено формувати споживчий ринок.

Україні, яка реформує свою економіку, необхідно розв'язати ряд кардинальних проблем: подолання системно-структурної кризи, включення у міжнародний поділ праці та вихід на світові ринки, підвищення життєвого рівня населення та інше. Це потребує розробки виваженої зовнішньоекономічної політики, оптимального співвідношення між протекціонізмом і свободою торгівлі. Світовий досвід переконує, що створення конкурентоспроможних фірм і галузей неможливе без державної підтримки. Уряд України здійснює заходи, спрямовані на підтримку виробництва, стимулювання вивезення товарів, обмеження імпорту, розвиток імпортозамінних підприємств, заходи з енергозаощадження з метою скорочення імпорту енергоносіїв.

Валютна політика являє собою сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів в галузі валютних відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі - зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін.

Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектору економіки. Це, зокрема:

• лібералізація валютних відносин у країні;

• забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;

• забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

• захист іноземних та національних інвестицій у країні;

• забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є по суті, її складовими.

Сферою дії валютної політики є валютний ринок і ринок дорогоцінних металів і каменів.

Поточна валютна політика підрозділяється на дисконтну політику і девізну політику. До валютної політики також належать валютне субсидування і диверсифікація валютних резервів.

Задачею поточної валютної політики є забезпечення нормального функціонування системи, підтримка рівноваги платіжних балансів.

Валютна дисконтна політика представляє собою систему економічних і організаційних заходів по збалансуванню платіжних зобов'язань, орієнтовану на коригування валютного курсу. Ця політика проявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткострокових інвестицій.

Валютна девізна політика - це система регулювання валютного курсу покупками і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції і валютних обмежень.

Валютна інтервенція - це цільова операція Національного Банку України по купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти визначеними межами його підвищення чи зниження.

Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних заходів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом і т. д.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були:

• введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100 % чи на 50 %);

• заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту, контрагентам-нерезидентам;

• заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

• заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;

• заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму;

• контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні;

• лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції;

• жорстка фіксація валютного курсу національної валюти.

Крім валютних обмежень практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:

• курсова політика;

• облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики;

• валютна інтервенція (девізна політика);

• регулювання сальдо платіжного балансу;

• формування та використання золотовалютних резервів.

Серед широкого кола питань, які розглядаються зовнішньоекономічною політикою, на сьогодні однією з найактуальніших є політика іноземного інвестування.

До останнього часу розвинуті країни експортували, а країни, що розвиваються, імпортували капітал. У 80-90 рр. корінним чином змінились напрямки і структура інвестиційних процесів. Інвестиції інших розвинутих та нових індустріальних держав відіграють суттєву роль в економіках таких країн як США, Німеччина, Японія, Франція та ін. Для більшості країн з перехідною економікою іноземні інвестиції стають ключовим фактором їх ефективного розвитку.

Міжнародний інвестиційний ринок - це сукупність економічних відносин, які виникають між суб'єктами різних країн щодо залучення та вкладення міжнародних інвестицій, у результаті яких формуються попит і пропозиція на інвестиції, ціна на інвестиції, конкуренція в інвестиційному середовищі. Міжнародний інвестиційний ринок є регулятором сукупності суспільно-економічних відносин, що виникають між продавцем і покупцем інвестиційних ресурсів, які знаходяться у різних країнах.

Функціонування міжнародного інвестиційного ринку неможливе без відповідної інфраструктури: кредитних інститутів (банків), інвестиційних фондів і компаній, фондових бірж, страхових та консалтингових фірм тощо.

Міжнародна інвестиційна діяльність є сукупністю практичних дій суб'єктів господарювання щодо вкладення міжнародних інвестицій. Вона перерозподіляє у просторі й часі ресурси між окремими суб'єктами та об'єктами різних країн.

Вивезення капіталів зумовлюється дією низки чинників:

• надлишком капіталів у країні (що може спричинити, зокрема, падіння норми прибутку);

• потребою у нових ринках збуту (у тому числі товарів, у яких закінчився «життєвий цикл»);

• формуванням певного рівня конкурентоспроможності економіки;

• міжнародним поділом праці;

• транснаціоналізацією світової економіки;

• пошуком стабільних умов застосування капіталів;

• політичними мотивами;

• особистими мотивами тощо.

Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за:

• обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;

• низької інвестиційної активності власних інвесторів;

• необхідності залучення разом з інвестиціями нової техніки і технології;

• бажання створити конкурентоспроможну економіку, освоїти світові ринки, необхідності посилення «відкритості» економіки;

• потреби в модернізації соціальної структури суспільства;

• наявності політичних мотивів тощо.

13.3 Форми економічних відносин:

• міжнародна торгівля;

• міжнародний рух капіталу;

• міжнародна трудова міграція;

• міжнародний обмін послугами;

• валютні відносини (регулювання валютних курсів),

• обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, ліцензії);

• економічна інтеграція (ЄЕС, СНД).

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною і закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію про торгові та фінансові угоди економічних суб'єктів країни із закордоном за певний період часу.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших не фінансових активів називають реальними потоками, а рух вимог та зобов'язань, що виникають у зв'язку з рухом реальних цінностей, - фінансовими потоками.

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, і вартістю, що вивезена за кордон. Платіжний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті міжнародних розрахунків, наприклад у євро.

Структура платіжного балансу:

- торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами і надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);

- платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);

- грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, позики, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків і дивідендів іноземним інвесторам тощо);

- грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, державних установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквівалентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними потоками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Кредит - відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсовані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебет - надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу - це різниця між надходженнями і витратами країни (кредитом та дебетом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредит), імпорт із знаком „-" (дебет).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (пасивним).

Активне сальдо платіжного балансу - (якщо у підсумку виходить додатня величина) - означає, що виробниче і невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі і за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних надходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу - (якщо у підсумку від'ємне підсумкове сальдо) - означає, що країна споживає більше, ніж виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну її закупівлям за кордоном.

Кожна країна прагне до нульового сальдо платіжного балансу, для чого застосовуються такі заходи:

- валютна інтервенція - втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту;

- скорочення зовнішньоекономічних зв'язків;

- зміни внутрішньої фіскальної і грошово-кредитної політики;

- зміни валютного курсу.

 

13.4 В угодах в межах країни люди використовують національну валюту, але для проведення операцій за кордоном їм потрібна іноземна валюта. Для цих цілей існують спеціальні ринки, на яких може бути куплена або продана іноземна валюта і які називаються валютними ринками.

Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством.

Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються швидше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно у містах із вдалим географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку. Це, зокрема, Лондон, Нью-Йорк, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Сінгапур, Гонконг та ін.

Розвиток новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний світовий валютний ринок. Це забезпечується географічним розміщенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконгу, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські - Франкфурта, Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського континенту - Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб'єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити-продати валюту, оперативно зв'язавшись з відповідним міжнародним центром валютної торгівлі.

Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:

• за характером операцій: ринок конверсійних операцій, ринок депозитно-кредитних операцій;

• за територіальним розміщенням: європейський, північно-американський, азіатський та ін.;

• за видами конверсійних операцій: ринок ф'ючерсів, ринок опціонів тощо;

• за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки.

Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об'єкти і суб'єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.

Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні - для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні - для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту.

Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу.

Спільним для всіх суб'єктів валютного ринку є бажання одержати прибуток від своїх операцій.

 

Попит і пропозиція на валютному ринку мають ту особливість, що об'єктом та інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти та навпаки. Проте, коли мова йде про національні валютні ринки, то під попитом мається на увазі попит на іноземну валюту як бажання купити певну її суму, а під пропозицією - пропозиція іноземної валюти як бажання продати певну її суму.

Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко розвинуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують оперативний зв'язок у світовому масштабі. Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному «майданчику», який називається валютною біржею.

Прискорено розвивається позабіржова валютна торгівля, коли продавці і покупці валюти вступають у прямі зв'язки між собою. Уся торгівля здійснюється через міжбанківський валютний ринок.

Встановлення курсу називається котируванням валюти.

Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти.

Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чинники, які впливають на валютний курс.

Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової активності, політичної та військово-політичної обстановки, з чутками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.

Поряд з кон'юнктурними чинниками, вплив яких важко передбачити, на попит та пропозицію валюти, тобто на динаміку її курсу, впливають і структурні чинники. Серед цих чинників можна назвати такі:

1. Зростання національного доходу - підвищений попит на іноземні товари.

2. Темпи інфляції. Чим вищі темпи інфляції в країні, тим нижчий курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори. Таку тенденцію звичайно можна простежити в середньо- та довгостроковому плані.

3. Стан платіжного балансу. Активний - підвищенню курсу національної валюти, бо при цьому збільшується попит на неї з боку зовнішніх боржників. Пасивний - породжує тенденцію до зниження курсу національної валюти, тому що боржники продають її за іноземну валюту для погашення своїх зовнішніх зобов'язань.

У країнах, що розвиваються, ринок цінних паперів може гальмувати зростання курсу іноземної валюти, відволікаючи вільну грошову готівку від обміну на ВКВ.

4. Різниця процентних ставок у різних країнах. Вплив цього фактора на валютний курс зумовлюється двома основними обставинами. По-перше, зміна процентних ставок у країні впливає за інших рівних умов на міжнародний рух капіталів, насамперед короткострокових. Підвищення процентної ставки стимулює приплив іноземних капіталів, а її зниження заохочує відплив капіталів, у тому числі і національних, за кордон. По-друге, процентні ставки впливають на операції валютних ринків та ринків позичкових капіталів.

5. Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції. Якщо курс якої-небудь валюти має тенденції до зниження, то фірми та банки завчасно продають її на більш стійкі валюти, що погіршує позиції ослабленої валюти. Тим самим вони розширюють можливості валютної спекуляції та стихійного руху «гарячих» грошей.

6. Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.

7. Ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках. Вона визначається станом економіки та політичною обстановкою в країні, а також перспективами їх динаміки.

8. Валютна політика. На ринку складається реальний валютний курс - показник стану економіки, грошового обігу, фінансів, кредиту та ступеня довіри до певної валюти. Державне регулювання валютного курсу спрямоване на його підвищення або зниження, виходячи з завдань валютно-економічної політики.

9. Ступінь розвитку фондового ринку, який є конкурентом валютному ринку. Фондовий ринок може залучати іноземну валюту безпосередньо, а також «відтягувати» кошти в національній валюті, які могли б бути використані на валютному ринку для купівлі іноземної валюти.

Різкі коливання валютного курсу посилюють нестабільність міжнародних економічних, зокрема валютно-кредитних та фінансових, відносин, викликають негативні соціально-економічні наслідки, втрати одних та виграші інших країн.

На формування валютного курсу впливають наступні фактори:

1. Темпи інфляції;

2. Стан платіжного балансу;

3. Різниця відсоткових ставок у різних країнах;

4. Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції;

5. Використання окремої валюти на європейському ринку та у міжнародних розрахунках;

6. Прискорення чи затримка міжнародних платежів;

7. Довіра до валюти на вітчизняному та світовому ринках;

8. Валютна політика.

13.2 Розвиток зовнішньої торгівлі відбувається на основі вигод країнам, які беруть у ній участь, або, іншими словами, чим визначаються напрями зовнішньоторговельних потоків.

Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує проблему її економічної доцільності, інтерес до якої економічна наука проявляє вже давно¹. А.Сміт сформулював теорію абсолютної переваги і, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторговельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є. Д. Рікардо довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, і обґрунтував теорію порівняльної переваги, що є теоретичним обґрунтуванням економічної доцільності міжнародного поділу праці. Історично світові економічні відносини починалися із торгівлі товарами. Тому дана теорія й спирається на порівняльні переваги в торгівлі.

Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Рікардо. Вона ґрунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими країнами. Теорія Рікардо пояснює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у природно - кліматичних умовах виробництва товарів. Проте розвитком промисловості, насамперед обробної, їхня роль як фактора виробництва помітно зменшилася. Вирішальну роль стали відігравати виробничі фактори суспільного походження.

Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних витратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виникають ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20-30-х рр. сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі¹ — неокласичну двофакторну модель. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробничих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше у виробництві різних товарів фактори.

використовуються у різних співвідношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробництва є нерівномірною.

У відповідності з теорією Хекшера-Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробництва інтенсивного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, що їх має країна, а про відносну забезпеченість ними. Теорія Хекшера-Оліна вдало пояснює багато закономірностей, які спостерігаються в міжнародній торгівлі.

У середині 50-х рр. відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні висновки теорії Хекшера-Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу «за-трати-випуск», побудовану на основі даних про економіку СПІА за 1947 р., В. Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у СПІА, на відміну від більшості їхніх торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера-Оліна, і тому отримав назву 4парадокс Леонтьева.*. Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв'язку з цим в експорті промислово розвинених країн може відображатися відносна надлишковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояснює те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулювати розвиток внутрішнього вироб-. ництва та експорт продукції тих галузей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори виробництва. У другій половині XX ст. істотний вплив на розвиток міжнародної торгівлі почав справляти науково-технічний прогрес. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, автором якої є англійський економіст М. Портер. її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов технологічного розриву між ними.

М. Портер виділяв такі детермінанти, що формують середовище, в якому розвиваються конкурентні переваги галузей і фірм:

 

• фактори виробництва певної кількості і якості;

• умови внутрішнього попиту на пропозицію даної галузі, його кількісні і якісні параметри;

• наявність підтримуючих галузей, конкурентноздатних на світовому ринку;

• стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутрішньому ринку.