Бюджетний процес на загальнодержавному рівні

Зведений бюджет

1. Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.

2. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва та Севастополя.

3. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим значення.

4. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

5. Зведений бюджет району включає показники районного бюджету, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.

6. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району у місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.

7. Показники бюджетів об’єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом, включаються до відповідних зведених бюджетів.

 

Структура бюджету

Бюджет може складатися із:

1) загального фонду

2) спеціального фонду.

 

Складовими частинами загального фонду бюджету є:

 

1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для
зарахування до спеціального фонду бюджету;
2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень
загального фонду бюджету;
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без
визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що
здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету);
4) фінансування загального фонду бюджету.

Складовими частинами спеціального фонду бюджету є:

 

1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних
установ), які мають цільове спрямування;
2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно
визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі
власних надходжень бюджетних установ);
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з
визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету,
що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень
спеціального фонду бюджету);
4) фінансування спеціального фонду бюджету.

 

Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково
до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального
фонду бюджету.
Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі
групи:
перша група - надходження від плати за послуги, що надаються
бюджетними установами згідно із законодавством;
друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних
установ.
У складі першої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 - плата за послуги, що надаються бюджетними
установами згідно з їх основною діяльністю;
підгрупа 2 - надходження бюджетних установ від додаткової
(господарської) діяльності;
підгрупа 3 - плата за оренду майна бюджетних установ;
підгрупа 4 - надходження бюджетних установ від реалізації в
установленому порядку майна (крім нерухомого майна).
У складі другої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 - благодійні внески, гранти та дарунки;
підгрупа 2 - кошти, що отримують бюджетні установи від
підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних
установ для виконання цільових заходів;
підгрупа 3 - кошти, що отримують вищі та професійно-технічні
навчальні заклади від розміщення на депозитах тимчасово вільних
бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким
закладам законом надано відповідне право.

Власні надходження бюджетних установ використовуються (з
урахуванням частини дев'ятої статті 51 Бюджетного Кодексу) на:

- покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням
послуг, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною
діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи);
- організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних
установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи);
- утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних
установ (за рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи);
- ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів
та матеріальних цінностей, покриття витрат, пов'язаних з
організацією збирання і транспортування відходів і брухту на
приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи);
- господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату
комунальних послуг і енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2
і 4 першої групи);
- організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок
надходжень підгруп 1 і 3 другої групи);
- виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень
підгрупи 2 другої групи).

 

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, їх
складові частини визначаються виключно цим Кодексом та законом про
Державний бюджет України.
Підставою для рішення Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, відповідної місцевої ради про створення спеціального фонду у
складі місцевого бюджету може бути виключно цей Кодекс та закон
про Державний бюджет України.
Передача коштів між загальним та спеціальним фондами
бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом
внесення змін до закону про Державний бюджет України, прийняття
рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього (крім
випадку, передбаченого частиною другою статті 57 Бюджетного Кодексу).

Міжбюджетні відносини

 

При наданні суспільних послуг громадянам органи управління різних рівнів взаємодіють між собою, встановлюють, які саме послуги і ким надаються, за рахунок яких коштів вони фінансуються і хто несе відповідальність за їх надання. Такі взаємовідносини прийнять називати міжбюджетними.

Бюджетним кодексом України дається таке визначення: « Міжбюджетні відносини – це система фінансових відносин, що формуються між державою, АРК і місцевим самоврядуванням в процесі забезпечення ресурсами відповідних бюджетів для виконання функцій, передбачених Конституцією України і законами України».

Таким чином, суб’єктами міжбюджетних відносин є центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування різних рівнів. В залежності від рівня органів управління які є суб’єктами міжбюджетних відносин виділяють вертикальні та горизонтальні міжбюджетні відносини.

Вертикальні міжбюджетні відносини виникають між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також між органами місцевого самоврядування різних рівнів.

Горизонтальні міжбюджетні відносини – це міжбюджетні відносини між органами місцевого самоврядування одного рівня. В Україні застосовуються лише вертикальні міжбюджетні відносини.

Сучасна практика організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин у розвинутих зарубіжних країнах базується на основі двох основних теоретичних концепцій. Це концепції бюджетного унітаризму та бюджетного федералізму. Другу ще іноді називають концепцією фінансового федералізму або фіска­льного федералізму. Крім цих основних концепцій, використовується і концепція бюджетної децентралізації. Останнім часом усе більшого поширення після прийняття Європейської хартії про місцеве самоврядування в Західній Європі набуває також концепція субсидарності.

Бюджетний федералізм — це форма організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що має кілька ознак.

По-перше, чітке розмежування витрат різних рівнів влади і наділен­ня цих владних рівнів фіскальними повноваженнями самостійно формувати власну прибуткову базу.

По-друге, побудова внутрі­шніх міжурядових фінансових відносин на основі договірно-правових форм їхньої організації.

По-третє, організація таких відносин за активною роллю у визначенні їхньої моделі не тільки центральної влади, а й регіональної та місцевої через механізм їхніх консультацій та переговорів.

Бюджетний федералізм як концепція покладений в основу міжурядових фінансових відно­син у країнах з федеративним державним устроєм.

Кожна федеративна країна має індивідуальну, властиву тільки їй модель бюджетного федералізму, що сформувалася у певних історичних та політичних умовах.

Може бути виділено дві основні групи моделей бюджетного федералізму — децентралізовані і кооперативні.

Децентралізова­ні моделі бюджетного федералізму характеризуються значною фіскальною автономією регіональної та місцевої влади, слабкіс­тю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Для цих моделей характерною ознакою є те, що центральна влада фактично не займається проблемами фінан­сового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Таким чином, місцева влада при такій моделі може покладатися насамперед на власні сили. Подібна модель бюджетного федералізму характерна у першу чергу для США.

Кооперативні моделі бюджетного федералізму, навпаки, ха­рактеризуються тісним співробітництвом різних рівнів влади, активною політикою центральної влади з подоланням фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління і фінансового вирівню­вання. При таких моделях бюджетного федералізму центральна влада активно піклується про забезпечення єдиних стандартів су­спільних послуг у межах усієї території країни. Кооперативні мо­делі бюджетного федералізму характерні для більшості федера­тивних європейських держав, зокрема для ФРН, Австрії, Скандинавських країн.

Проблеми бюджетного федералізму активно дискутуються в Європі, що не в останню чергу пов'язано зі спробами застосуван­ня його принципів у країнах з унітарним державним устроєм.

Бюджетний унітаризм — це така форма внутрішніх між­урядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначаються центральною владою. Місцевій та регіона­льній владі при цьому, як правило, приділяється досить пасив­на роль, У рамках бюджетного унітаризму центральна влада здійснює активну політику забезпечення єдиних стандартів су­спільних послуг по всій території країни, вирівнює фіскальні дисбаланси.

Кожна унітарна держава сформувала індивідуальну, властиву тільки їй модель внутрішніх міжурядових фінансових відносин. Характерною ознакою 1970—90-х рр. є розширення повноважень місцевих органів влади в більшості унітарних країн. Цей процес названий децентралізацією. Децентралізація охопила і фінансо­во-бюджетну сферу і сферу міжурядових фінансових відносин.

У багатьох унітарних країнах у сфері внутрішніх міжурядових -фінансових відносин почали активно застосовувати окремі прин­ципи бюджетного федералізму. Це стосується розмежування між різними рівнями влади витрат і компетенції щодо здійснення їх. Центральною владою широко почав використовуватися механізм консультацій з місцевою та регіональною владою через відповід­ні асоціації. Розширилася фіскальна автономія місцевої і регіона­льної влади.

Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення витрат, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, і бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.

Правові норми міжбюджетних відносин та фінансово-бюджетного механізму перерозподілу коштів, які визначені розділом IV Бюджетного Кодексу, викладені у 28 статтях. Вони утворюють логічно послідовну систему положень регламентації міжбюджетних відносин, а саме:

— визначення загальних правових та організаційних засад міжбюджетних відносин і механізму їх регулювання; їх здійснення, передачі державою прав на здійснення бюджетних видатків конкретним розпорядникам бюджетних коштів, визначення критеріїв розмежування видатків між місцевими бюджетами;

— встановлення порядку розмежування видатків та доходів між окремими бюджетами;

— встановлення порядку визначення необхідності та конкретної величини трансфертів та їх перерахування.

Наведені в розділі IV Кодексу «Міжбюджетні відносини» положення засвідчують еволюційні зрушення у напрямі подальшого логічного вдосконалення механізму бюджетної системи України.

З метою вдосконалення системи міжбюджетних відносин в Україні, Бюджетним кодексом України відрегульовані, перш за все, такі питання:

· здійснено розмежування витрат між ланками бюджетної системи і відповідальності органів влади за їх здійснення;

· визначено, що витрати на державні програми соціального захисту і соціального забезпечення населення повинні фінансуватися за рахунок коштів державного бюджету;

· місцевим органам влади надано право самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

· види доходів місцевих бюджетів розмежовані на ті, що враховуються і ті, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів;

· встановлений прозорий, достатньо об’єктивний порядок розподілу міжбюджетних трансфертів і диференціацію трансфертів по конкретних напрямах і видах.

У міжбюджетних відносинах важливу роль відіграють міжбюджетні трансферти. Міжбюджетні трансферти - це кошти, які безкоштовно і безповоротно передаються з одного бюджету іншому.

Механізм регулювання міжбюджетних відносин базується на використанні фінансових нормативів бюджетної забезпеченості, як певного рівня соціальних послуг у розрахунку на душу населення, надання яких гарантується державою виходячи з наявних фінансових ресурсів та визначеного обсягу міжбюджетних трансфертів.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості розраховується шляхом ділення загального об’єму фінансових ресурсів, що направляються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг.

Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості для місцевих бюджетів коректуються коефіцієнтами, які враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

· кількості населення і споживачів соціальних послуг;

· соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних і інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць.

Коригувальні коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Якщо прогнозні доходи відповідного бюджету будуть недостатніми для фінансування розрахункового обсягу видатків, обчисленого із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувальних коефіцієнтів, такому бюджету передбачається надання міжбюджетних трансфертів.

Існують такі види міжбюджетних трансфертів:

· дотація вирівнювання;

· субвенція;

· кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

· інші дотації.

У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

1) дотація вирівнювання бюджету АРК, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, районним бюджетам і бюджетам міст республіканського підпорядкування АРК і міст обласного значення;

2) додаткова дотація на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів;

3) субвенція на здійснення програм соціального захисту - субвенція надається для фінансування видатків на державні програми соціального захисту (пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриттявитрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян);

4) додаткова дотація на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, унаслідок надання пільг, встановлених державою;

5) субвенція на виконання інвестиційних проектів ґрунтується на принципах об'єктивності та відкритості, єдності і збалансованого розвитку та цільового використання коштів. Надається місцевим бюджетам з урахуванням засад економічної ефективності досягнення цілей інвестиційної програми (проекту) із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів, направленості субвенції виключно на створення, приріст чи оновлення основних фондів комунальної форми власності, рівня забезпеченості закладами (установами) соціально-культурної сфери, рівня розвитку дорожнього та комунального господарства, участі бюджету отримувача субвенції, і обгрунтування спроможності подальшого утримання за рахунок коштів місцевих бюджетів об'єктів комунальної власності;

6) інші дотації та субвенції.

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання і субвенцій окремо для бюджету АРК, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва і Севастополя, міст республіканського підпорядкування АРК, міст обласного значення та районних бюджетів. Окремо затверджуються обсяги коштів, які передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів.

Об'єм дотацій вирівнювання з Державного бюджету, які надаються бюджету АРК, обласним бюджетам, бюджетам м. Києва і Севастополя, бюджетам міст республіканського (АРК) і обласного значення і бюджетам районів, або коштів, які передаються з цих бюджетів до Державного бюджету (Ті), визначається по загальному фонду бюджету адміністративно-територіальної одиниці як різниця між розрахунковим об'ємом витрат (Vі) і прогнозним показником об'єму доходів (корзини доходів), які акумулюються на її території (Dі) із застосуванням коефіцієнта вирівнювання (a_i) за єдиним типом формули:

Ті = а_i (Vі –Dі).

Впровадження формульного порядку розподілу об'ємів міжбюджетних трансфертів сприяє вдосконаленню процесу підготовки місцевих бюджетів, підвищенню прозорості бюджетних рішень, забезпеченню автономності місцевих витрат, справедливості розподілу бюджетних коштів і стимулюванню економії місцевих витрат і мобілізації доходів.

 

Таким чином, в основі системи міжбюдетних відносин лежать:

· розмежування видатків бюджетів відповідно до розподілу повноважень між державною владою і місцевим самоврядуванням;

· забезпечення бюджетів доходами, достатніми для виконання покладених на них завдань;

· підтримка «бідних» у фінансовому розумінні територій (і відповідних бюджетів);

· вилучення коштів у відносно «багатих» у фінансовому розумінні територій (і відповідних бюджетів);

· різні форми взаємовідносин, що виникають у процесі виконання бюджетів (векселі, взаємозаліки, бюджетні позички тощо).

В цілому система міжбюджетних відносин повинна забезпечувати:

· економічну ефективність – створення довготермінових стимулів для органів дежавної влади та місцевого самоврядування проводити структурні реформи, підтримувати конкурентне середовище, сприятливий інвестиційний та підприємницький клімат, сприяти зростанню доходів населення й економічному розвитку відповідних територій;

· бюджетну відповідальність – управління суспільними фінансами від імені та в інтересах населення при максимально ефективному використанні податкових та інших ресурсів відповідних територій для надання суспільних послуг, прозорості і підзвітності бюджетно-податкової політики, збалансованості всіх стадій бюджетного процесу, підвищення взаємної відповідальності органів влади різних рівнів при розробці й проведенні бюджетної політики;

· соціальну справедливість – вирівнювання доступу громадян до основних суспільних послуг і соціальних гарантій незалежно від місця їх проживання;

· політичну консолідацію - досягнення суспільної згоди у питаннях розподілу між органами різних рівнів фіскальних повноважень, створення умов для ефективного виконання органами влади і місцевого самоврядування своїх функцій, сприяння розвитку громадянського суспільства;

територіальну інтеграцію – забезпечення єдності бюджетно-податкової системи, запобігання виникненню і пом’якшення диспропорцій регіонального розвитку, зміцнення територіальної цілісності країни

 

БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ

 

Формування бюджетів передбачає вирішення триєдиного завдання:

1) визначення реальних обсягів доходів;

2) оптимізація структури видатків на основі критерію забезпечення

максимального рівня зростання ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб;

3) збалансування бюджету — ця проблема полягає в тому,що потреби суспільства і держави перевищують його можливості.

Залежно від співвідношення доходів і видатків бюджет як фінансовий план характеризується трьома станами:

1) збалансованість — видатки дорівнюють доходам;

2) стан профіциту — сума доходів переважає над видатками, і відображає стабільну фінансову ситуацію;

Бюджетний профіцит може виникати у трьох формах:

2.1.бюджетний профіцит у вигляді бюджетних резервів: заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році. На практиці бюджетні резерви мають правові засади функціонування. В Україні у складі державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабінету Міністрів, обсяг якого не повинен перевищувати обсягу видатків загального фонду бюджету.

2.2. Перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок над­вірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими.

В Україні таке перевищення має форму бюджетного надлишку і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня.

2.3. бюджетний профіцит як результат антициклічної політики держави в результаті збалансування бюджету в межах декількох років.

3 ) бюджетний дефіцит — доходів не вистачає для фінансування видатків.

Основна причина дефіциту бюджету полягає у відставанні темпів зростання доходів доходів бюджету порівняно зі збільшенням видатків бюджету.

Конкретні причини бюджетного дефіциту можуть бути різними:

- кризові явища в економіці, що супроводжуються спадом ви­робництва, зниженням ефективності господарювання, інфляційними процесами;

- неконтрольованість фінансової ситуації;

- значне зростання соціальних видатків порівняно із зростанням ВВП;

- неефективна структура народного господарства;

- непослідовна фінансова політика;

- надзвичайні ситуації (війни, стихійні лиха та ін.).

 

Класифікація видів бюджетного дефіциту:

1) за формою прояву:

- плановий дефіцит — запланований і затверджений у Законі про Державний бюджет;

- фактичний (відкритий) дефіцит — реальне, офіційно зареєстроване, перевищення витрат над доходами;

- прихований дефіцит — виникає в результаті завищення обсягів планових доходів та включення у склад доходів джерел покриття бюджетного дефіциту;

2) за причиною виникнення:

- свідомий дефіцит — виникає в умовах достатності ресурсів у суспільства та високого рівня доходів економічних суб'єктів і він пов'язаний з політикою помірного оподаткування та збільшенням державних витрат;

- вимушений дефіцит — пов'язаний з низьким рівнем ВВП, який не може забезпечити державу достатніми доходами;

- циклічний дефіцит — є різновидом вимушеного дефіциту і результатом циклічного падіння виробництва внаслідок кон'юнктурних коливань;

- структурний дефіцит — є результатом активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулювання податками і державними витратами з метою прискорення економічного зростання та запобігання спаду виробництва

3) за напрямом дефіцитного фінансування:

- пасивний дефіцит — характеризується спрямуванням залучених коштів під його покриття на поточні цілі(соціальні трансферти, виплата заробітної плати у бюджетній сфері та ін.)

- активний характер дефіциту передбачає фінансування бюджетних інвестицій та капіталовкладень, що сприятимуть росту ВВП;

4) за часом існування:

- стійкий дефіцит — існує в довгостроковому періоді;

- тимчасовий дефіцит — викликаний касовими розриішми виконанні бюджету.

 

Можна виділити наступні концепції збалансування бюджету:

1) на щорічній основі — передбачає оперативне державне регу­лювання доходів і видатків на основі заходів: збільшення податкових надходжень шляхом впровадження нової податкової політики або скорочення державних видатків, а також застосування цих заходів одночасно, призводить до нестабільності в економіці та бізнесі;

2) на циклічній основі — уряд розробляє і впроваджує антициклічну

політику: бюджетний профіцит, отриманий на стадії піднесення, використовується на покриття дефіциту, що на­копичився за період спаду. Ключова проблема цієї концепції в тому, що періоди піднесення і спаду можуть бути різними за глибиною та тривалістю;

3) концепція функціональних фінансів — держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекопоміч­ну стабільність.

 

 

Теоретично до основних методів фінансування бюджетного дефіциту відносять:

1) фінансування на Інфляційній основі – це монетизацію дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку уряду та купівлі ним державних цінних паперів, а також додаткової емісії грошей.

Бюджетний кодекс України заборонив незабезпечену емісію для покриття бюджетного дефіциту.

2) фінансування на неінфляційній основі - це запозичення на зовнішніх та внутрішніх ринках (боргове фінансування) — випуск державних позик за визначених умов.

 

Згідно з бюджетним Кодексом України джереами фінансування бюджету є:

1) кошти від державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх запозичень;

2) кошти від приватизації державного майна (включаючи інші надходження, безпосередньо пов’язані з процесом приватизації), - щодо державного бюджету;

3) повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження внаслідок продажу/пред’явлення цінних паперів;

4) залишок бюджетних коштів з дотриманням умов, визначених цим Кодексом.

 

Управління державним боргом

 

Управління державним боргом полягає в забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення нею своїх боргів. Управління державним боргом може розглядатися як у широкому так і у вузькому розумінні.

Управління державним боргом у широкому розумінні передбачає формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю у ролі позичальника і гаранта. Це потребує комплексного підходу а саме:

- координації грошово-кредитної та фіскальної політики держави;

- узгоджених взаємовідносин уряду та НБУ з питань боргової політики;

- розроблення ефективних форм і методів зниження боргового тягаря із застосуванням інструментів активного управління державним боргом.

Управління державним боргом у вузькому розумінні слід розглядати як сукупність дій, пов’язаних з:

- підготокою до випуску боргових зобов’язань держави;

- розміщенням боргових зобов’язань;

- наданням державних гарантій по борговим зобов’язанням;

- проведення операцій з обслуговування та погашення боргових зобов’язань.

Отже, управління державним боргом – комплекс заходів, що здійснюються державою в особі її уповноважених органів щодо визначення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

У процесі управління державним боргом вирішуються такі завдання:

- пошук ефективних умов запозичення коштів (мінімізації вартості боргу);

- недопущення нецільового і неефективного використання запозичених коштів;

- забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;

- визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями;

- забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку.

Політика ефективного управління державним боргом базується на певних принципах (рис.11.1)

Управління державним боргом розглядають як циклічний і багатостадійний процес, що послідовно включає такі три стадії:

залучення – використання – погашення позик.

1. На стадії залучення позик законом України «Про державний бюджет» на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу, вказуються обсяги державних запозичень із чіткою класифікацією на внутрішні і зовнішні. На цій стадії основну увагу слід акцентувати на мінімізації затрат при погашенні боргу, враховуючи такі основні аспекти:

- обсяги позик;

- форми і умови запозичення (валюта запозичення, відсоткові ставки,

строки погашення і пільговий період тощо);

- структура позик (за кредиторами й формами позик).

2. Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом системи управління державним боргом. Воно має базуватися на принципі максимізації доходу від залучених коштів та створення джерел його погашення.

Використання позик може бути:

- бюджетним, коли залучені ресурси спрямовуються на поточне споживання, шляхом фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі на покриття дефіциту бюджету. Це найменш ефективний спосіб використання залучених коштів;

- фінансовим, коли залучені ресурси стають джерелом фінансування інвестиційних проектів і використовуються на розвиток національного виробництва. Цей спосіб є найпрогресивнішим видом використання державного боргу.;

- фінансово-бюджетним, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб, так і на інвестиційний розвиток економіки в цілому.

3. Останнім етапом управління державним боргом є його погашення та обслуговування, яке здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов’язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, державними гарантіями та іншими документами.

Існує суттєва відмінність між поняттями «погашення боргу» і «обслуговування боргу».

Погашення боргу – це виконання боргових зобов’язань перед кредиторами щодо сплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики або номінальної вартості державних цінних паперів.

Обслуговування боргу – це виплата відсотків за позиками (доходу, що сплачується на користь кредитора).

 

 

Рис.11.1. Основні принципи управління державним боргом

Обслуговування і погашення державного боргу здійснюється у процесі виконання державного бюджету. Безпосередню оплату здійснює Державне казначейство України.

Фінансово-правові і бюджетно-процедурні засади управління державним боргом регламентуються чинним законодавством України. Це: Конституція України, Бюджетний кодекс України, закони «Про державний бюджет України» на відповідний рік.

В Україні в управлінні державним боргом беруть участь:

- Кабінет Міністрів України;

- Міністерство фінансів України (департамент державного боргу);

- Національний банк України;

- Державне казначейство України.

Міністерство фінансів України та НБУ беруть участь у залученні та розміщенні коштів, а функцію погашення та обслуговування державного боргу виконує Державне казначейство України.

Департамент державного боргу Міністерства фінансів України виконує такі функції:

- розроблення стратегії та боргової політики держави;

- розрахунок планових показників, а також проведення моніторингу державного боргу;

- визначення доцільності залучення коштів;

- аналіз і супроводження кредитних проектів та визначення доцільностьі укладання гарантійних угод.

З метою ефективного управління державним боргом, розв’язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов’язань, а також забезпечення платоспроможності держави використовують реструктуризацію як метод врегулювання проблеми державної заборгованості.

Реструктуризація боргу – угода кредитора з позичальником, який має труднощі з погашенням своїх фінансових зобов’язань, про нову схему їх погашення. Реструктуризація боргу може проводитись за допомогою таких методів (схем управління державним боргом) (рис. 11.2.)

Пролонгаця боргу – форма добровільної згоди кредиторів на відстроченнявиплат за зобов’язаннями боржника.

Списання/анулювання частини боргу – відмова уряду від погашення боргу, зумовлена фінансовою неспроможністю держави, її банкрутством або політичними мотивами (застосовується до найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої борги).

 

 

 

 

Рис.11.2. Методи управління державним боргом

 

 

Конверсія боргу – зміна початкових умов державної позики, зокрема зміна строків позики, часу виплати, способу погашення позики, а найчастіше – зміна величини позикового відсотка (зміна доходності позик);

Консолідація боргу - зміна умов позики щодо часу її чинності (тривалості) з можливою зміною величини позикового відсотка, зокрема перетворення короткострокових державних позик у довгострокові, об’єднання кількох державних позик попередніх років в одну позику. Консолідація і конверсія можуть проводитись одночасно.

Викуп боргу з дисконтом на вторинному ринку – скорочення обсягу державного боргу через викуп власних боргів із дисконтом (знижкою) на вторинному ринку.

Обмін боргу на акції національних підприємств чи національну валюту – одна із найпоширеніших ринкових схем реструктуризації державного боргу. Передбачає надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку в результаті можна придбатиакції національних компаній. Частіше використовується безпосередній обмін (своп) боргів на акції компаній, що перебувають у державній власності.

Реструктуризація зовнішнього боргу проводиться у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів (реструктуризація міжурядових позик і позик, гарантованих урядом) та Лондонського клубу приватних кредиторів (реструктуризація комерційного боргу). Борг перед МВФ і Світовим банком реструктуризації не підлягає.

Управління державною заборгованістю є одним із ключових факторів забезпечення макроекономічної стабільності в державі.

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

 

1. Дайте визначення державного кредиту.

2. Назвіть форми державного кредиту.

3. Що таке державний борг?

4. Чим відрізняється капітальний державний борг від поточного державного боргу?

5. По яких ознаках класифікуються державні позики?

6. Чим обумовлюється випуск облігацій державних позик?

7. Назвіть джерела погашення державних позик.

8. Які існують види державного боргу?

9. У чому полягає суть системи управління державним боргом?

10. Які існують методи управління державним боргом?

 

 

Зведений бюджет