Елітистська концепція в’ячеслава липинського

Під час навчання у Кракові та Женеві В. Липинський ознайомився з політологічними поглядами Ж. Сореля, Л. Гумпловича, М. Вебера, Г. Моски, В. Парето та Р. Міхельса. Саме теорії еліти останніх трьох учених стали одним із визначальних чинників у формуванні світогляду В. Липинського [8, с. 37].

Свої елітистські ідеї В. Липинський викладає у третій частині твору “Листи до братів-хліборобів”*(1921 – 1922) та у трактаті “Покликання варягів чи організація хліборобів” (1923) [6, с. 27]. Щоправда, подібно до італійського вченого Г. Моски, В. Липинський не вживає у своїх працях терміна “еліта”. Український мислитель натомість використовує такі поняття, як національна аристократія, провідна верства та правляча верства [6, с. 27].

Ще в перших своїх працях, написаних польською мовою, В. Липинський висуває на роль провідної верстви України спольщену шляхту. Саме вона, на його думку, мала б активно брати участь у національно-державному відродженні країни [2, с. 45]. Це можна пояснити переконанням В. Липинського в тому, що територіальний чинник, під яким автор розумів усвідомлення своєї (на якій народився або проживає) території та, відповідно, любов до своєї землі, значно важливіший у визначенні національної ідентичності від національного. Тому саме із державністю він і пов’язував аристократію та за цим принципом вважав себе українцем.

Як і класики елітизму, В. Липинський був переконаний у тому, що в кожній нації завжди існувала й існує активна меншість, яка керує, і пасивна більшість, якою керують. Український мислитель пише, що “є більша або менша, така або – в залежності од історичної епохи та відмінних умов існування – инша група людей, що кермує нацією, стоючи на чолі її політичних організаційних установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізаційні вартості” [4, с. 130], а також “…всі громадські цінності були завжди сотворені уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю” [5, с. 10]. Цю групу осіб В. Липинський називає “національною аристократією” [4, с. 131]. Під нею український мислитель розуміє не родову аристократію**, а групу “найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації” [4, с. 131]. Отже, як і відомі італійські теоретики елітизму, В. Липинський переконаний, що до цієї провідної групи повинні потрапляти люди, незважаючи на їхнє походження та майновий стан.

Суспільство В. Липинський ділить на три верстви: еліти, продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія, пролетаріат) та інтелігенція, котра повинна відігравати функцію посередництва між суспільними групами [4, с. 13].

Вирішальним чинником у процесі керівництва нацією мислитель вважав легітимацію аристократії. “Рішаючим, – пише він, – є той факт, що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом організована, вона живе, росте і розвивається” [4, с. 131].

Провідна верства нації, на думку В. Липинського, повинна була утворитись з “організаторів держави”, що виникають “тільки на місцях: по селах і волостях, тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім працюючім поміщицтві, в технічно творчім міщанстві” [9, с. 3 – 4].

Національна аристократія має володіти двома основними прикметами, без яких вона не може існувати: матеріальною силою та моральним авторитетом. До того ж, матеріальну силу вона повинна була мати “більшу, ніж яка-небудь інша група в нації” [4, с. 136]. А для того, щоб мати таку матеріальну силу, національна аристократія має хотіти правити, вміти задля цього жертвувати і ризикувати своїм життям, володіти технічними засобами війни та оборони (державою, зброєю та армією) і володіти технічними засобами економічної продукції (землею, фабриками та машинами). Саме володіння засобами продукції, а не грошима, є основною ознакою матеріальної сили. Гроші ж, на думку В. Липинського, є лише попередньою продукцією і тому являють собою лише номінальну, а не реальну матеріальну силу [4, с. 138-139]. Ця група людей і повинна відповідати персонально і своїм матеріальним добром (землями і фабриками) за свою владу і правління [4, с. 154].

Для прогресу держави потрібне існування певних угруповань всередині аристократії, різних думок та ідей, передача влади з одних рук в інші [8, с. 41]. Особливо важливим, на думку В. Липинського, є процес “постійного відновлення або зміни аристократії”. Коли ж цей процес призупиняється, то відбувається радикальна зміна провідної верстви. Внаслідок цього нація потрапляє під управління чужої, сильнішої за власну, еліти. Мислитель зазначає: “Без своєї власної національної аристократії – без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб зорганізувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні – немає і не може бути нації” [2, с. 47].

В. Липинський виокремлює і такий суспільно-політичний устрій, як класократія, за якого найкраще було б будувати монархію. Суть класократії, на його думку, у тому, що аристократія приходить до керівництва через вибір найкращих представників із різних класів та станів і бере участь у законодавчій, виконавчій та судовій владі. Такими станами, вважає мислитель, є організатори й організовані або політично активна меншість і політично пасивна більшість. Учений наполягав на участі в еліті консервативних аристократичних сил, але й вони мають поповнюватися свіжими силами з-поміж українства. В процесі проводу мають враховуватись інтереси як консервативних, так і прогресивних сил аристократії [9, c. 8].

Без власної національної аристократії, на думку В. Липинського, нація приречена “лишитися по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії” [4, с. 140]. Але не лише без власної національної аристократії немає нації, а й “не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави” [4, с. 211].

Отже, розуміння В. Липинським еліти як провідної і неодмінної державотворчої та державоуправлінської групи нації, її ролі у творенні та об’єднанні нації, напрацювання вченого в галузі елітизму не втратили актуальності, а подекуди є визначальними в нинішніх політичних умовах розбудови незалежної Української держави, творенні українських політичних владних структур, їх легітимності та співпраці.