Напрямки української політичної думки XIX-XХ століття.

Напрямки української політичної думки XIX-XХ століття.

Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку Х1Х ст.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.

У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв.
Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.

Три категорії посідали головне місце в його суспільно-політичних поглядах - «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу, твердив Грушевський, це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: «народний ідеал справедливості», свободи, рівності та ін.
повного суверенітету УНР.

Мораль і політика.

Політика і мораль — важливі складни­ки життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора люд­ської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

В такій ситуації можливі спроби під­корити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суве­ренітет.

Співвідношення моралі і політики неоднозначні, оскільки вони залежать від історичних обставин, сил, які вертять політику, а також від місця моралі в системі соціального життя. У тоталітарних політичних системах моральні спонуки у структурі політичної свідомості часто набувають форми протидії, опору владі, зневіри, політичного нігілізму. В демократичних державах ідеологічний і психологічний настрій людей зорієнтований на творчі ідеали, реалізацію принципів гуманізму і соціальної справедливості.

Функції та сутність моралі і політики як форм соціального життя не завжди однакові. Мораль зорієнтована на гармонізацію суспільних відносин і міжособистісних стосунків, а політика загалом спрямована на підпорядкування однієї волі (індивідуальної, групової) волі іншій. Узгодженість інтересів влади і переважної більшості громадян держави сприяє гуманізації політики і підвищенню моральної культури народу. Не кожна мораль є безумовно позитивним феноменом, оскільки вона може бути не лише природною (сформованою у наслідок тривалого стихійного процесу), а й "штучною" — спеціально сконструйованою, такою, яка б задовольняла певну ідеологічну доктрину чи соціальну групу. її різними способами нав'язують громадянам у прагнення досягти своїх цілей. Політика нерідко апелює до моральних почуттів людей, намагаючись нав'язати "лжемораль" (доноси на товаришів, друзів, рідних проголошувалися високоморальними). Однак це не є мораллю.

 

 

Сучасні теорії демократії.

 

Демократія – форма пол. та ек. устрою сусп., заснована на визнанні народу основним джерелом влади; тип д-ви, яка декларує і втілює на практиці принципи народовладдя, права і свободи громадян, можливості для діяльності різних пол. сил, контроль а діями органів влади. Для демократії хар-ними є вільна діяльність пол. та громадських організацій, обов’язково виборність органів влади, розмежування держ. сфери та сфери гром. сусп., ек. та пол. плюралізм, д-ва існує заради громадян, а не навпаки, високий рівень сусп. самоврядування.

Дем. поділ. на представницьку і безпосередню, але зах. політологія виділяє інші види дем.:

1. Ідентитарна – побудована на принципі ототожнення інт-сів правителів чи влади та інт-сів тих, ким управляють. Відкидає представницьку дем., бо волю всіх гром-н не можливо представити. відкидає ідеї волевиявлення гром-н, їх пол. активність. Є лідери, уряд, які знають що потрібно народу. Все це веде до тоталіт. якості влади. Ідент. Дем. відкидає б-я. зіткнення зіткнення інт-сів у сусп.

2. Конкурентна – виходить з визначення різниці в інт-сах д-ви і гром-н, їх права на це. Кон. Дем. хар-на тим, що гром-ни приймають участь у створенні пол. влади, маючи право пол. вибору в плюраліст. пол. с-мі. Різниця інт-сів різних соц. прошарків сусп. та класів дає можл. Відкритого зіткнення інт-сів і гласності. Враховуючи різнобарвність інт-сів і думок не може прийняти вірне для всіх рішення. Д-ва не може вдовольнити всіх інтересів і тут виступає принцип більшості.кон. дем. передбачає захист інт-сів меншості, тому в кон. Дем. дії принцип гарантії прав для меншості і шлях до цього принцип консенсусу. Тобто при кон. погляді на дем. бачимо, що існує не влада народу, а влада для народу.

3. Марксистська – близька іден. Дем. стоїть на принципі, що дем. може бути чи буржуазна соціалістична. Дем. соц. базується

·на заг. власності на засоби вир-ва

·на диктатурі пролетаріату

·інт-си гром-н співпад. з інт-сами д-ви і партії

·партія виразник диктатури пролетаріату

Осн принцип на якому грунт. Пол. життя і соц. дем- це принцип дем. централізму.

Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

• абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;
• автономія індивідуальної свободи;
• раціоналізація й доброчинність діяльності людини;
• визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;
• існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;
• договірний характер відносин між державою та індивідом;
• обмеження обсягу і сфер діяльності держави;
• захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;
• утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіта­лістичного ладу.

Методы политологии

Современная политология использует многообразные теоретические, философские, общелогические и эмпирические методы исследования.

Среди методов теоретического познания, т.е. приемов исследования, способов обобщения и формирования системы знания, обычно выделяют следующие:

· институциональный метод, который предполагает, что в центре исследования должны находиться политические структуры, их свойства и взаимосвязи, а также фиксированные нормы, на основе которых функционируют эти институты;

· социологический метод, ориентированный на выявление социальной обусловленности политики, влияния на нее экономики, культуры, идеологии и социальной структуры;

· исторический метод, рассматривающий политические явления в процессе их становления в прошлом и развития в настоящем;

· сравнительный метод, предполагающий сопоставление однотипных объектов (политических систем или ее отдельных структурных компонентов, моделей политических режимов в разных странах) у разных народов с целью выявления сходства и различий;

· системный метод, который применяется при исследовании сложных многоуровневых объектов (политические системы, институты). Сам объект рассматривается как целостность, формируемая взаимодействием элементов и находящаяся в многообразных связях с внешней средой;

· структурно-функциональный метод, который состоит в рассмотрении внутренней структуры системы с позиции функционального назначения каждого ее элемента;

· антропологический метод, исходящий в объяснении политики из природы и универсальности родовых качеств человека;

· психологический метод, направленный на изучение психологических механизмов политического поведения;

· бихевиоралистский метод, рассматривающий политику как поведение индивидов и групп, имеющих определенную мотивацию и установки. Как уже отмечалось, этот подход требует эмпирической проверки всех выводов;

· нормативно-ценностный метод оценивает политические процессы с точки зрения оптимального варианта, идеала.

Во вторую группу входят философские и общелогические методы, которые используются не только в политологии, но и в других науках:

· диалектический метод, который предполагает рассмотрение политических явлений с учетом их постоянного изменения, взаимосвязи частей и компонентов и внутренней противоречивости;

· метод восхождения от абстрактного к конкретному;

· анализ и синтез;

· индукция и дедукция;

· обобщение.

Арістотель «Політика».

Політика - арістотелівський трактат про державу, що містить початку соціальної та політичної філософії, політології, а також теорії управління. Трактат написаний в останні роки (335-322 до н. Е..) У книзі розглядаються проблеми сім'ї як осередку держави, рабства, громадянства, визначення держави, а також форм його правління і цілей. Складається з семи книг.

Арістотель визначає державу як спілкування, організоване заради загального блага. Цим держава протиставляється сім'ї - «спілкуванню, природним шляхом виникло для задоволення повсякденних потреб» (с. 377). Сім'я становить невід'ємну частину держави.

Арістотель критикує ідеальна держава Платона, відстоюючи необхідність збереження приватної власності та сім'ї в державі.

Громадянин - це учасник держави, тобто учасник суду присяжних і народних зборів. Арістотель відмовляв у громадянстві рабам, метекам (іноземцям), ремісникам, а в 7 книзі і селянам.

Царська влада (монархія) - влада належить одній правителю, якому влада передають у спадок, або до влади приходить обранець.

Арістотель розбирає причини конфліктів у державі. Однією з причин нестабільності він називає «різноплемінногонаселення», особисті протиріччя в середовищі правлячого классу, а також демагогію, за допомогою якої одна людина здатна зосередити в своїх руках всю повноту влади і стати тираном. Для зміцнення стабільності Арістотель пропонує «порушувати у громадян різні побоювання», а також зміцнити владу закону, розділити обов'язки і піклуватися про виховання підростаючого покоління.

Арістотель аналізує відмінність між демократією і олігархією.

Арістотель виявляє еллінський патріотизм, заявляючи, що тільки у еллінів мужність і розум знаходяться в гармонії. У європейців є мужність, але бракує розуму, тоді як у азіатів є розум, але бракує мужності. Вищим благом Арістотель називає щастя. Завданнями держави є:

Забезпечення прожитком;Забезпечення комфорту;Захист;

Достаток;Релігійний культ;Справедливість.

Арістотель порушує проблему «виховання молоді», зауважуючи, що там, «де цього немає, сам державний лад терпить збитки»

Платон «Держава».

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціаль­ний твір - «Держава». Політичний ідеал Платона — аристокра­тичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади війсь­кових). Усім цим формам організації влади протиставляє влас­ний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Ос­танні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

У своїй утопічній праці він вважає, що навчання повинно здійснюватися за допомогою строгої цензури.

Контроль населення здійснюється наступним чином: найкращі батьки повинні народжувати найбільше дітей. Перших зводять на великих святах за допомогою підтасованої лотереї. При цьому, брехня є прерогативою держави. Слабих дітей знищують після народження.

З економічної точки зору така держава є комуністичною. Володіння додатковою приватною власністю не передбачається. Торгівля та ринок жорстко регулюється. Держава націлена на забезпечення усіх членів суспільства, не тільки окремих класів.

Солдати мають сильний емоційний компонент (певний природний гнів) у своєму характері. За допомогою навчання та обмеження вони повинні стати хоробрими, для того, що забезпечувати зовнішні інтереси держави.

Справедливість, коли всі три верстви суспільства — солдати, маса та контролери — можуть займатися власними справами без того, щоб втручатися в справи інших верств, іншими словами, коли забезпечена спеціалізація. Всі виконують дані їм завдання, дотримуються своїх чеснот. Із цього виводиться етика Платона з основними чеснотами — мудрість,хоробрість, розважливість та справедливість. Проте

Цицерон «Про державу».

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель МаркТуллійЦицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про зако­ни», «Про обов´язки».

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цице­рон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епі-кур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато при­хильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»).

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако­нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли­вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнс­тва трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейт­ралізувати недоліки простих його форм.

Цілі і засоби в політиці

Політика, як уже констатувалося, є целеполагающей формою діяльності. Вона здійснюється для досягнення певних цілей шляхом використання різноманітних засобів. Мета, засоби і результат - основні компоненти політичної, як і будь-який інший діяльності. Ще Аристотель у роботі «Політика» стверджував, що благо скрізь і всюди залежить від дотримання двох умов - 1) правильного встановлення мети тієї чи іншої діяльності і 2) відшукання відповідних засобів, що ведуть до цієї мети.

Мета в політиці - це ідеальний бажаний результат, який служить спонукальним мотивом дій, що робляться. Засоби в політиці є інструменти перетворення мотивів у реальний результат: демонстрації, страйки, пропагандистські кампанії, вибори, референдуми, збройні дії, етичні та правові норми, традиції та ін.

Одним з основних і дієвих засобів політики є політичний мову. Завдяки цьому засобу здійснюється формування політичних ідеалів, цінностей і норм, забезпечується передача політичної інформації.

Різниця між політичними цілями і засобами щодо, умовно. Те, що є метою в одному вимірі, може бути засобом в іншому, і навпаки. Так, влада виступає як основна мета політичної діяльності, а засобами її завоювання служать вибори, демонстрації, масові збройні дії і т.д. Однак влада є в той же час засобом забезпечення соціально-економічних інтересів суб'єктів політики, засобом вирішення основних соціальних, економічних і культурних проблем.

Цілі політики різноманітні і суперечливі. Основна її мета в соціальній системі - інтеграція внутрішньо диференційованого суспільства, поєднання конфліктуючих приватних устремлінь груп і громадян з інтересами суспільства як цілісності. Ця мета важкодосяжним через складність впливу на конкуруючі приватні інтереси і приборкання групового егоїзму.

Політичні цілі мають складну ієрархічну структуру і різняться за значимістю і масштабам (загальні, приватні), за змістом політики (соціальні, економічні, екологічні, політико-юридичні та ін.), По черговості (найближчі, проміжні, віддалені, кінцеві), за сферами діяльності (внутрішні та зовнішні). Можлива і більш подрібнена класифікація цілей політики - по соціальним, становим, груповим, партійним, особистим та іншими ознаками.

Залежно від застосовуваних засобів - гуманних, помірних або насильницьких, репресивних розрізняються типи політики і влади, типи суспільства, історичні епохи. Існують, наприклад, демократичні, тоталітарні й авторитарні політичні системи, мали місце епохи переважно еволюційного розвитку і революційні.

Близьким до поняття «засіб» є поняття «метод». Якщо кошти - це конкретні форми впливу суб'єктів політики на об'єкти, то методи характеризують вплив різних засобів на суспільство. До них відносяться перш за все примус і переконання, насильство і ненасильство.

Між цілями і засобами політики (включаючи методи їх реалізації) існують взаємозв'язок і взаємодія. З одного боку, мета і умови її досягнення зумовлюють використання відповідних коштів. З іншого боку, кошти, впливаючи на досягнутий результат, виявляють реалістичність або утопічність мети, можуть коригувати її параметри і навіть спотворювати. Так, наприклад, гуманна мета комуністичного руху - ліквідація експлуатації та досягнення соціальної справедливості - виявилася не тільки нездійсненою, а й значною мірою дискредитованій.

Відповідність між цілями і засобами політики має дві сторони - формально-технічну і моральну. Перша проявляється в умінні при виборі засобів досягнення цілей врахувати їх придатність, достатність, здатність забезпечити оптимальний результат. Друга сторона полягає в акцентуванні морального аспекту використовуваних засобів.

Вибір засобів, неадекватних «благої» цілі, виникає в політичній практиці з двох основних причин: 1) через нездатність правильно проаналізувати ситуацію і знайти оптимальне рішення; 2) через прагнення досягти мети будь-якими, в тому числі аморальними засобами.

Думка про можливість використання будь-яких засобів досягнення цілей вперше отримала розгорнуте обґрунтування в ідеології і політичній практиці католицького ордена єзуїтів, створеного в 1534 р і існуючого понині. Його засновник І. Лойола висловив суть цієї позиції у формулі «мета виправдовує засоби». Вседозволеність і нерозбірливість у засобах нерідко пов'язують і з ім'ям італійського мислителя Н. Макіавеллі, який з метою створення сильної централізованої держави рекомендував правителю для зміцнення влади використовувати такі засоби, як обман, підкуп, шантаж, насильство і т.д.

Наука не може визначити, які саме кошти є ефективними і моральними в конкретних випадках політичної практики. Разом з тим нею встановлені гуманістичні межі у використанні коштів для досягнення певних цілей. Такими є загальнолюдські цінності, які зумовлюють моральну неприйнятність терору, політичних вбивств, геноциду, використання зброї масового знищення для вирішення міжнародних проблем.

Мистецтво політики полягає в умінні співвідносити цілі і засоби їх досягнення, оптимально використовувати обрані засоби, враховувати моральну значимість як цілей, так і засобів. У сучасному суспільстві критерієм при виборі засобів повинні бути основні принципи гуманізму, які стверджують загальнолюдські цінності - право на життя, безпеку і свободу, розвиток людської особистості.

Н.Макіавеллі «Державець».

Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомен­дації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

У трактаті, мета якого «привести народ до створення нової держави», автор, будучи реалістичним політиком республіканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст..

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення полі­тичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку.

Якості характеру, якими повинен володіти государ.

• Государ повинен бути скупим, а не щедрим, щоб не оббирати підданих і мати засоби для оборони. Ніщо інше не виснажує держави так, як щедрість.

• Государ повинен бути в міру жорстоким, щоб уберегти суспільство від безладу, який породжує грабежі та вбивства. Від цього страждає все населення, тоді як від кар страждають лише окремі люди.

• Вигідніше для государя, коли його бояться, ніж коли його люблять. Бо люди за своєю природою невдячні й непостійні, схильні до лицемірства і обману, їх відлякує небезпеку і тягне нажива.

• Государ може порушувати своє чесне слово в міру потреби.

• Государ не повинен порушувати презирство до себе. Презирство до себе государі збуджують своєю мінливістю, легковажністю, зніженістю, боягузтвом і нерішучістю.

Висновок: Якщо государ хоче зберегти владу, він повинен іноді відступати від добра, норм моралі і користуватися цим умінням у міру потреби. Про государі судять по кінцевому результату, тому нехай государі намагаються зберегти владу і здобути перемогу. Для цього всі засоби хороші.

Теория демократії Р. Даля

Роберт Даль (1915) - один из патриархов американской политологии, всемирно известный специалист в области теории демократии. На протяжении вот уже более 50 лет его научная деятельность неразрывно связана с факультетом политологии Йельского университета, где он является в настоящее время почетным профессором политических наук. Р.Далем опубликовано огромное количество научных статей и монографических исследований демократической системы правления, среди которых особое влияние на развитие политической теории приобрели такие работы, как "Предисловие к демократической теории" (1956), "Полиархия. Участие и оппозиция" (1971), "Дилеммы плюралистической демократии" (1982), "Демократия и ее критики" (1989) и ряд других.

Даль рассматривает проблемы трансформации политических систем, предпосылки демократии, соотношение понятий свободы, равенства и демократии. Всеобщий интерес вызвала разработанная Далем в середине 50-х гг. концепция полиархии, интерпретируемая как действительность, отличная от демократического идеала, но все же предоставляющая гражданам возможность политического участия, а группам и лидерам - возможность открытого соперничества в борьбе за власть. Полиархия - особый тип режима правления в современном обществе, который отличается от других политических режимов наличием двух характерных черт: относительно высокой терпимостью к оппозиции и относительно широкими возможностями влияния на поведение правительства, включая устранение должностных лиц мирными средствами. Теория полиархии получила развитие в работах Даля "Полиархия. Участие и оппозиция" (1971) и "Демократия, свобода и равенство" (1986).

Теория полиархии Р. Даля

Одной из наиболее известных теорий плюралистической демократии является теория полиархии, разработанная Р. Далем. По мнению ученого, то, что называют демократическими режимами, - полиархии (с греч. arhe - суверенитет, начало, poly - много), где власть осуществляется не всем народом, а многими. Демократия - это идеал, к которому следует стремиться, но которого полностью нельзя достичь, поскольку весь народ не может управлять.

Полиархия, как политический режим, включает в себя:
- политическую конкуренцию и участие;
- политический плюрализм;
- право граждан создавать независимые организации, в том числе политические партии и группы по интересам;
- политические свободы, среди которых - право граждан получать информацию из альтернативных источников;
- право оппозиции оспаривать решения правительства;
- свободные и честные выборы, открытый характер конфликтов между политическими лидерами.

Эта трактовка плюрализма является наиболее доработанной, т.к. критерий публичной соревновательности групп и лидеров в борьбе за власть сочетается требованием широкой вовлеченности граждан в политический процесс. В работе "Плюралистическая демократия в США" американский политолог обосновал фундаментальную аксиому плюралистической теории о существовании разнообразных центров власти, ни один из которых не обладает монопольной властью.

Истоки термина

Поскольку термин «полиархия» не имеет изначально определенного значения, и я сам имею некоторые сомнения, введя его в оборот, позвольте мне сказать несколько слов о его происхождении. Насколько мне известно, этот термин был впервые введен в современную политическую науку Линдбломом и мною в книге «Политика, экономика и благосостояние» в 1953 г., где мы рассматривали его как «процесс».

Рассмотрение полиархии как процесса было данью теоретической ориентации книги, подзаголовок которой звучал так: «Планирование и политико-экономические системы в базисных социальных процессах». В четвертой части мы описали «четыре основополагающих социально-политических процесса»: призовая система, или контроль за лидерами и со стороны лидеров; иерархия, или контроль со стороны лидеров; полиархия, или контроль за лидерами, и сделка, или контроль среди лидеров, т. с. лидерами друг друга. Мы считали, что в некоторых обществах демократические цели все еще размыты и очень приблизительны в том смысле, что нелидеры осуществляют относительно сильный контроль за лидерами. Систему социальных процессов, которые делают это возможным, мы назвали полиархией.

Нас интересовало различие между двумя иногда смешивающимися употреблениями термина «демократия»: один — для описания цели или идеала, возможно даже недостижимого в реальности, другой — для описания отличительных характеристик действующих политических систем, называемых в современном мире демократическими или демократиями. Согласно авторитетному английскому оксфордскому словарю, в котором раздел по букве «П» был написан в 1909 г., полиархия есть «управление государством или городом многими, в противоположность монархии». Слово вышло из употребления, но нам оно показалось вполне отвечающим нашим потребностям.

Мы также установили шесть критериев, которые пригодны для выявления «операциональной значимости» выражения «высокая степень контроля». Первый, например, звучал следующим образом: подавляющее большинство взрослых имеют возможность отдать свои голоса на выборах вне зависимости от их достоинств и недостатков, способных повлиять либо на акт голосования, либо на выбор среди различных кандидатов. Хотя шесть критериев в том виде, как мы их здесь сформулировали, в чем-то изменились в дальнейших статьях (например, их стало семь), все же в целом они сохранили свое значение. Позднее, однако, я пришел к убеждению, что

Пять интерпретаций полиархии
Подобно демократии, полиархия может быть рассмотрена с нескольких различающихся точек зрения.
Как тип режима. Прежде всего полиархия может быть рассмотрена как специфический вид режима для управления современным государством — режима с характеристиками, которые определенно отличают его от всех других режимов, существовавших до XIX в., а также от большинства современных режимов, установившихся в нациях-государствах.

Это отличие возникает в результате совмещения двух характеристик: относительно высокой терпимости к оппозиции — к тем, кто противостоит действиям правительства, и относительно широких возможностей участвовать во влиянии на поведение правительства и даже в смещении мирным путем различных официальных лиц. Более определенно полиархии можно отличать от других режимов благодаря наличию и реальному функционированию семи институтов. К этим институтам я отношу следующие: широко распространившееся сегодня близкое к универсальному избирательное право; право участвовать в общественных делах; справедливо организованные выборы, в которых исключено всякое насилие или принуждение; надежная защита свободы выражать свое мнение, включая критику правительства, режима, общества, господствующей идеологии и т. д.; существование альтернативных и часто конкурирующих между собой источников информации и убеждений, выведенных из-под правительственного контроля; высокая степень свободы в создании относительно автономных и самых разнообразных организаций, включая, что особенно важно, оппозиционные политические партии; и относительно высокая зависимость правительства от избирателей и результатов выборов.

Как продукт демократизации наций-государств. Полиархия также может быть осмыслена исторически или в развитии, как ряд определенных институтов, претерпевших значительную эволюцию, в том числе под влиянием усилий демократизировать и либерализировать политические институты наций-государств. С этой точки зрения полиархия есть уникальный, исторически обусловленный комплекс "только что перечисленных мною институтов, возникших в первую очередь в результате предпринимавшихся в XVIII в. попыток адаптировать демократические идеи и имевшийся опыт к большим масштабам современных наций-государств. Этот исторически сложившийся комплекс политических институтов по традиции именуют «демократическим». Элементы этого комплекса пришли на смену тем своеобразным политическим институтам, которые существовали в различающихся между собой демократических или республиканских городах-государствах. В демократических Афинах, например, верховная власть принадлежала собранию граждан, так как здесь были неизвестны организованные политические партии и многие другие автономные заинтересованные организации, общепринятые в полиархиях. Подозреваю поэтому, что афинский демократ был бы шокирован политическими институтами полиархии и скорее всего отверг бы всякую возможность называть их демократическими.

Как необходимость демократического процесса. Полиархия может быть понята как направленность политических институтов, необходимая для того, чтобы удовлетворительно обеспечить соответствие демократическому процессу, когда цель реализуется в большом территориальном пространстве, в масштабе нации-государства. Рассмотренные с этой точки зрения, наши демократические предшественники были не столь уж глупы — они знали, что делали, стремясь к реализации всеобщего избирательного права, прав на участие в делах обще­ственности, свободных и справедливых выборах, прав на создание политических партий, ответственности исполнителей перед парламентом или электоратом и т. д.
Однако сказать, что полиархические институты необходимы для осуществления демократического процесса в большом пространстве, еще не означает сказать, что они достаточны, и я полагаю, что мало кто из нас действительно так считает.

Как система проверки компетенции. Далее, полиархия может быть понята как система политического контроля, в которой, в соответствии с обозначенной нами направленностью институтов, высшие официальные лица в управлении государством сталкиваются с перспективой быть смещенными в результате народных выборов. Поэтому они вынуждены варьировать свое поведение, если хотят одержать победу в конкурентной борьбе с другими кандидатами, партиями и группами. С этой точки зрения наиболее явная характеристика полиархии — открытое соревнование между политическими элитами за должность. Такая конкуренция помогает сформировать скорее состояние взаимовлияния элит и масс, чем состояние одностороннего господства элит, которое, как уже вывел Михельс, возникает в результате действия железного закона олигархии.