Пояснити методики обчислення і аналізу традиційного показника суспільного здоров'я «народжуваність»

Для вимірювання народжуваності застосовують систему показників, яка дозволяє визначити загальний її рівень, динаміку та інтенсивність, а також її величину в різних субнаселеннях (соціально-економічних і демографічних групах).

У демографії використовують два способи вивчення демографічних процесів і явищ метод умовного покоління і метод реального покоління. Відповідно показники народжуваності насамперед поділяють на показники, що належать до певного періоду часу (звичайно року), і показники, що характеризують визначену когорту, або покоління. Перші характеризують народжуваність, що спостерігалася протягом визначеного періоду, другі — народжуваність, властиву визначеним групам жінок.

Абсолютне число народжень показує, скільки всього дітей народилося в того чи іншого населення за визначений період (за рік). Величина абсолютного числа народжень дає перше уявлення про обсяги народжуваності і дозволяє робити порівняння за різними періодами часу та різними територіями.

Коефіцієнт (індекс) дітності — це відношення чисельності дітей у віці 0-14 років до чисельності жінок репродуктивного (15-49 років) віку.

Першим, простішим і широко вживаним відносним показником народжуваності є загальний коефіцієнт народжуваності. Його розраховують як відношення абсолютного числа народжень до середньої чисельності населення за період, звичайно за рік. Його величина сильно залежить не тільки від інтенсивності народжуваності, тобто від середнього числа дітей, народжених жінками, але і від демографічних та інших структур, у першу чергу від статево-вікової і шлюбної.

Завдання № 19

Окреслити проблеми самодопомоги в діяльності спеціаліста із психолого-фізичної реабілітації і запропонувати варіанти вирішення проблеми

Психолого-фізична допомога (і інші види допомоги людям, напр., медична та ін.) передбачає певну віру в психолога, в його «чудодійні» методи, тобто передбачають «некомпетентного» і навіть «наївного» клієнта, здатного повірити в «психологічний міф», адже якщо б клієнт сам розбирався в психології (або в медицині), то він сам міг би і розібратися зі своїми психологічними проблемами.

Але і у самих спеціалістів є свої психологічні проблеми, іі виникає ситуація «шевця без чобіт». Проблема реабілітологів в тому, що вони (як спеціалісти) вже не можуть бути «наївними» і «некомпетентними» клієнтами. Тому їм потрібна якась особлива допомога, яка відрізняється від допомоги звичайним людям. Виділяють такі варіанти самодопомоги:

1. Одним із найбільш поширених (реальних) варіантів являється взаємодопомога колег в неформальному спілкуванні: посидіти разом, пожалітися, допомогти у вирішенні певних питань, по-дружньому звернути увагу на помилки і недоліки своїх колег, а інколи просто морально підтримати…

2. Напівформальні варіанти допомоги, наприклад, на різноманітним виїзних конференціях і творчих семінарах. Часто головним сенсом таких форм роботи є не «обмін досвідом» і не прослуховування «докладів» своїх колег, а обмін досвідом накопичених проблемі способів їх вирішення, а також створення атмосфери «професійної єдності», «професійної спільності», яка тебе «розуміє» і при необхідності «підтримає». Організаторам і учасникам подібних конференцій слід постійно пам’ятати про це і всіляко сприяти досягненню і цих важливих цілей.

3. Створення реабілітаційних центрів для відновлення сил спеціалістів

4. Грамотна організація праці, яка не допускає їх надмірної перевтоми і, тим більше, нервових зривів в роботі (наприклад, у спілкуванні з невихованими відвідувачами, у «виясненні стосунків» з нетактовними адміністраторами та ін.). Хоча повною мірою виключити професійні конфлікти навряд чи вийде.

5. Формування у спеціаліста навичок професійної саморегуляції та релаксації.