Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах

У західній економічній літературі процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Це зумовлено тим, що у ній розмежовуються лише дві форми власності (державна і приватна), а державна ототожнюється з суспільною. Таке чорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки, яка призводить до хибного тлумачення тих процесів, що відбуваються з державною власністю як у постсоціалістичних, так і у розвинених капіталістичних країнах.

Роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім’ї.

Процес роздержавлення і приватизації у 80-90-х рр. ХХ ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації; водночас, різним був їх соціально-економічний зміст та наслідки. Так, у країнах Східної Європи та колишнього СРСР об’єктивними причинами роздержавлення і приватизації було надмірне одержавлення економіки. Наприклад, у СРСР, у т.ч. в Україні, 92% власності на засоби виробництва належало державі, в Угорщині частка держави в основних фондах становила 90%, у Чехії –98% усього майна було власністю держави.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1)модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціально орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах колишнього СРСР. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8%), ваучерний метод –23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство –22,4%, відкритий аукціон-10,5%, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам – 8,1%, відкритий конкурс –8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств –4%. Крім того, практикувалось повернення частина майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам.

У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному громадянину приватизаційного сертифікати на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств. Проте, внаслідок цілої низки причин приватизаційні сертифікати знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Відбулося знецінення значної частини з них у фіктивних трастових компаніях, штучне зниження вартості майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення відбулось у 27 разів) та внаслідок інших причин приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн., в Росії – нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа “чорною”, а в Чехії – “народною”. Тому для переважної більшості населення були створені “рівні стартові умови” для входження в ринок – їх перетворили на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом(у т.ч. менеджерами), або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель отримала в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50% голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково – в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери.

Модель зовнішнього власника певною мірою сприяла припливу нових інвестицій, з яких більше половини спрямовувалось на створення нових підприємств. Іноземні інвестори вкладають капітал, передусім, у галузі з невеликим робочим періодом (торгівлю, харчову, легку, лісову промисловість та ін.), частково в авіаційний та морський транспорт.

Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій. Найближче до цієї моделі – досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.

Модель соціально-орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання інших моделей.

Якщо оцінювати ефективність названих п’яти моделей за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї (за 1990-1996 рр., відповідно, в 3,6 раз), щорічний приріст виробництва становив близько 10%, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.

Загалом проведення роздержавлення і приватизації не має супроводжуватися надмірною приватизацією власності, (тобто переходом власності до рук окремої особи, максимум сім’ї), оскільки це означало б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації).

У цілому роздержавлення і приватизація має свої позитивні і негативні сторони. До позитивних сторін роздержавлення у розвинених країнах світу відносять:

· ослаблення адміністративно-командних методів управління державними підприємствами;

· розширення процесу демократизації власності шляхом концентрації частини акцій у найманих працівників;

· зростання рентабельності державних підприємств.

Позитивними рисами роздержавлення і приватизації на Україні є:

· значне зменшення частки державної власності і можливість формування на цій основі реального плюралізму форм власності;

· зосередження частини державної власності в руках трудових колективів;

· формування значної кількості формальних акціонерів, які могли б за певних умов стати реальними акціонерами.

Негативними сторонами роздержавлення і приватизації у розвинених країнах світу є:

· позбавлення населення можливості отримувати товари та послуги з державного сектору за відносно дешевими цінами;

· зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній;

· продаж державної власності за штучно заниженими цінами;

· здійснення приватизації, зазвичай, прибуткових підприємств, що суперечило офіційно оголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор;

· монополізація більшої частини державної власності у руках фінансового капіталу;

· зростання цін на державні товари та послуги.

Негативні сторони роздержавлення і приватизації є домінуючим в Україні. Це стосується і процесу трансформації господарського механізму, інших сторін економічної системи.

Позитивними аспектами трансформаційних процесів в Україні є, по-перше, створення об’єктів ринкової структури та інфраструктури ринку, які за умови раціонального державного регулювання економіки можуть слугувати подоланню її затратного характеру; по-друге, акціонування значної частини підприємств, які у майбутньому за наявності уряду народної довіри і проведення ним обґрунтованої економічної політики можуть стати засобом певного подолання процесу відчуження найманої праці від власності; по-третє, поступове формування класової свідомості найманих працівників, їх організованості; по-четверте, ознайомлення з зарубіжним досвідом організації виробництва і експлуатації дешевої праці, який сприятиме ощадливому ставленню до робочого місця тощо.

ТЕМА 25

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

ПЛАН

1. Загальні риси світового господарства

2. Світові економічні зв’язки та їх розвиток

3. Міжнародна економічна інтеграція

1. Загальні риси світового господарства

В 2000 році кількість населення на земній кулі досягло 6 млрд. чол.

На планеті існує приблизно 230 держав, відокремлених між собою, 250 сухопутними кордонами.

Держави, що існують на планеті, перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

У світовому господарстві існує величезне розмаїття країн за рівнем їх економічного розвитку, приналежності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій.

Світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівні. За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією таких факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування ядерних потенціалів і загрози людству можливості ядерної війни, політикою мирного існування.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Зараз жодна з країн світу не може самостійно використовувати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері.

По-третє, істотним фактором розвитку світового господарства виступають інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці. За сучасних умов країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищувати її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.

По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем (екологічних, продовольчих), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях).

Структура світового господарства включає дві складові частини: по-перше, всі національні господарства, по-друге, таким елементом виступають міжнародні економічні зв’язки між країнами партнерами.

Щодо розгляду міжнародних економічних відносин як складової частини світового господарства, то до його структурних елементів належать міжнародні відносини у сфері виробництва, форми створення інфраструктури світового господарства, міграції робочої сили. Міжнародні економічні відносини самі виступають як активний фактор розвитку національного господарства.

Сукупність виробничих відносин світового господарства проявляється в системі притаманних йому економічних інтересів. Структурними елементами такої системи інтересів є:

• економічні інтереси окремих держав, які виникають під час виконання ними господарських функцій;
• економічні інтереси національних підприємств, які виступають учасниками взаємних господарських зв’язків, що складаються між країнами партнерами;
• економічні інтереси міжнародних господарських організацій, що функціонують як на двосторонній, так і на багатосторонній основі;
• економічні інтереси окремих груп держав світового співтовариства, які є учасниками спеціалізованих міждержавних господарських організацій;
• економічні інтереси держав інтеграційного об’єднання.