Методи державного регулювання змішаної економіки

Соціальна політика сучасної держави – це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємства, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень і так далі.

Основні принципи проведення соціальної політики:

• захист рівня життя через застосування різних форм компенсацій від підвищення цін і проведення індексацій;
• надання допомоги найбіднішим сім’ям;
• надання допомоги у разі безробіття;
• здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;
• розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;
• проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації.

Проблема соціального захисту населення по-різному розв’язується в межах певної соціально-економічної формації, конкретної країни. В умовах переходу України до соціально-орієнтованої ринкової економіки основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики.

Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним забезпеченням, необхідним для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості та інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини умов.

Щоб забезпечити такий захист держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства та самі наймані працівники – їх профспілкові організації.

Більше того, держава бере на себе забезпечення деяких необхідних громадських послуг, без яких немислиме життя суспільства і які через їхній характер не можуть виконуватися приватним підприємництвом. Держава виникла, коли люди усвідомили, що „справа кожного – це нічия справа”. Наочним прикладом цього є організація національної оборони, охорона громадського порядку і законності і т.п.

Держава, втрачаючи гроші, проводиться так, як і будь-який інший великий платник. Подаючи свої голоси у формі доларових заявок у достатній кількості і скеровуючи їх певним чином, вона примушує ресурси переміщуватись у тому ж напрямку. Система цін діє так, ніби ресурси йдуть на задоволення індивідуальних, а не колективних потреб.

Якби держави фінансували свої витрати, тільки друкуючи паперові гроші чи постійно випускаючи позики, то сказаного про державу, було би майже достатньо. Насправді більша частина державних витрат покривається податками, які збираються. Якраз з цим значною мірою пов’язаний важливий елемент примусу. Суспільство як ціле саме бере на себе податковий тягар; кожен громадянин одержує свою частку від держави.

Крім того, другу важливу форму примусу тягне за собою звичай прийняття державних законів: ти не повинен підпалювати будинки; ти не повинен випускати дим з фабричної труби, ти не повинен продавати чи курити опіум, ти не повинен продавати продовольство за цінами, вищими від максимальних, і т.п. Цей набір правил утворює рамки, у межах яких функціонує приватне підприємництво, і разом з тим змінює напрям його діяльності. Декрети держави поряд з державними витратами і оподаткуванням доповнюють систему цін у визначенні економічної долі нації. Немає сенсу дискутувати про те, що важливіше – суспільне чи приватне підприємництво. Це так само даремно, які і дебати про значення спадковості і навколишнього середовища. І без того, і без іншого наш економічний світ був би зовсім інакший.

До функції держави також належить сприяння обмеженню гострих і хронічних циклів безробіття й інфляцій, забезпеченню економічного зростання.

Ще один напрям соціалізації економіки – вплив держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через податки, кредити, надання позик, субсидій, державні закупівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції і встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями та ін. Вплив на розподіл доходів здійснюється через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів.

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регіонального регулювання і планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою і окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективного впливу на розвиток окремих галузей, економічну кон’юнктуру на окремих ринках та ін. Надзвичайно важливе значення з-поміж цих заходів надається процесу демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Демократизація процесу планування дасть змогу здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів.

В інвестиційній діяльності впровадження демократичного планування передбачає докорінну зміну в структурі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення і насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов’язані з новою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане засобом комплексного вирішення інфляції і безробіття.

У моделі змішаної економіки, в т.ч. демократичного планування, важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реаліями української дійсності щодо трансформації існуючої економічної системи, то можна зробити висновок, що із трьох варіантів цієї економіки в Україні втілюється в життя консервативний. Найповніше він представлений консервативною економічною політикою, що ґрунтується на концепції монетаризму. Її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної економії, як надання переваги приватній власності, механізму ринкової конкуренції і вільного ціноутворення. Серед сфер державного регулювання економіки монетаризм відіграє вирішальну роль у грошовій сфері, а для досягнення стабілізації економіки – вирішальна роль належить обсягу грошової пропозиції. Стабільне зростання останньої, максимальне обмеження державного втручання в економіку поряд із скороченням податкового тягаря – такі, як вважають монетаристи, основні важелі державного регулювання народного господарства. На думку монетаристів, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпечення.

Ці принципи монетаристської концепції (крім низьких податків на прибуток підприємств)послідовно втілювалися в Україні.

Внаслідок цього руйнувалося державне управління економікою в умовах переважання державного сектора, проводилася свавільна лібералізація цін. За умов відсутності сформованої структури та інфраструктури ринку це означало некерованість макроекономічними процесами, призвело до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало більше, ніж під час другої світової війни), до крайнього зубожіння трудящих і казкового збагачення жменьки мафіозно-номенклатурної еліти.

 

 

 

ТЕМА 23