Поняття речового і зобов’язального права

Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями.

Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом права. Якщо об’єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об’єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов’язальне.

Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку.

 

Поняття та види речей

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об’єктом речового права і містило в собі певну цінність.

Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі, та речі, які не підлягали такій процедурі. До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства.

Наступним суто римським поділом речей було розмежування речей за їх субстанцією (суттю, матерією). Речі, які мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними, а ті, які не мали матеріальної субстанції, мали назву безтілесних речей.

Однак юридично важливими є інші поділи речей, які перейшли в наступні системи права. Зупинимо свою увагу на таких видах.

1. Речі рухомі і нерухомі. Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили найперше землю, будинки, дороги, міські стіни.

2. Речі прості і складні. Простими оголошуються речі, усі частини яких створюють щось фізично зв’язане і однорідне, створене з єдиного матеріалу (коштовне каміння, раб, кінь та ін.). Складні речі складаються із штучно з’єднаних різнорідних речей, які мають між собою матеріальний зв’язок і носять загальну назву (корабель, шафа).

3. Речі подільні і неподільні. За визначенням Ульпіана, подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності., неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність.

4. Речі споживні і неспоживні.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені

6. Речі головні і побічні (придаткові). Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або та річ, без якої інша не може вживатися. Речі побічні певним чином залежали від головної і підпорядковувалися її юридичному становищу. До побічних речей відносили: частини речі, приналежність, плоди і витрати.

7. Речі в обороті і вилучені з обороту. Римські юристи розрізняли речі в обороті і речі, вилучені з обороту. До першої категорії - в обороті - відносилися речі, які становили об’єкти приватної власності і обороту між окремими людьми. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об’єктом особистої власності в силу свого специфічного призначення, а не за своєю природою.

8. Майно. Сукупність різних речей, об’єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.

Тема7

Володіння

Поняття та види володіння

Володіння річчю - це панування над річчю. Для того, щоб визнати певний фактичний чи юридичний стан володінням, він повинен поєднати в собі два елементи: 1) об’єктивний - corpus possessionіs, буквально володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб’єктивний - animus possessionіs, - вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. На чому ґрунтувалася воля володільця, практично значення не мало.

Види володіння. Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізняли володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є законним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння ґрунтується на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю.

Суб’єкти і об’єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох елементів: суб’єктивного і об’єктивного. З цього випливає, що суб’єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юридичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).

Об’єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.