Джерела римського приватного права

Поняття та види джерел римського приватного права

Термін джерело означає першооснову усього того, що відбувається - умови, місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В юридичній літературі з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років у різних народів поняття джерела права вживається: 1) у значенні матеріальних умов, з яких народжується право; 2) у значенні політичних, іделогічних, релігійних, моральних та інших умов, які впливають на зміст права; 3) у значенні форм правоутворення; 4) у розумінні джерела пізнання права.

. За своєю суттю право є лише піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст може об’єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республіки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

В юридичній науці існує поняття джерело прав у розумінні явищ і фактів, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До найвідоміших і важливих джерел пізнання римського приватного права відносяться Закони ХІІ таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка завершила розвиток римського права. У середньовіччя акти кодифікації Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis - “Звід цивільного права”.

 

Звичай та звичаєве право

Право як сукупність загальнообов’язкових норм, правил поведінки людини в суспільстві може знайти свій вираз у двох основних формах, які називаються джерелами права, - звичай і закон. Звичай - це безпосередній прояв народної правосвідомості, норма, яка свідчить про своє існування самим фактом свого неухильного застосування. Закон - це свідоме і чітко сформульоване веління уповноваженого на це органу влади.

Початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій повсякденній практиці. Такі правила поведінки були в додержавному житті, але тоді вони, природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила поведінки, які склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захищаються державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичними звичаями.

Отже, звичаєве право являє собою найстародавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначалися в римському праві такими термінами: mores majorum (звичай предків), usus (звичаєва практика), до якої можна віднести commentarii pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців), commentarii magistratum (звичаї, які склалися в практиці магістратів).

 

Закон

Закон (lex, leges) - це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов’язковою. Закони в буквальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами. У період республіки існувало три види народних зборів. Найстаріші народні збори - це куріатні коміції. Однак найголовнішою формою народних зборів у період республіки були збори по центуріях (за реформою Сервія Тулія все населення за майновим цензом було поділене на центурії). Третьою формою народних зборів були збори по трибах, які в другій половині існування республіки починають відігравати важливу роль, рішення яких на початку ІІІ ст. до н.е. мали обов’язкову силу для всього римського народу.

Щодо законопроектів, то їх вносили в ті чи інші народні збори залежно від того, хто саме їх вносив. Кожний магістрат вносив законопроекти в ті народні збори, які його обирали.

У своїй редакції законопроект, звичайно складався з трьох головних частин: а) назви магістрата, який вносив проект і який давав тим самим назву самому закону; б) текст закону; в) санкції.

Спочатку голосування в народних зборах було усне і відкрите, але в другій половині республіки кількома законами встановлюється голосування закрите і письмове. Прийнятий народними зборами законопроект повертався в сенат, де після схвалення сенатом ставав законом. З цього випливає, що сенат не тільки керував, але й контролював діяльність народних зборів.

Закони ХІІ таблиць - це збірник коротких правил з найважливіших практичних питань. В епоху Законів ХІІ таблиць уже існувало рабство, однак воно ще не було розвинутим і згадки про рабів нечисленні. Правила про зобов’язання (крім позики) досить скупі і свідчать, що процеси обміну були ще мало поширені.

У 451 р. до н.е. для складання законів була обрана комісія з десяти осіб. Перші десять таблиць виготолено до кінця 451, дві останні складені в 450.

Закони ХІІ таблиць мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачення Законів ХІІ таблиць; 2) шляхом творення нового законодавства.

 

Преторське право

Починаючи з ІІІ ст. до н.е. економічне життя в Римі набуває значного розвитку, активізується зовнішня і внутрішня торгівля. Посада претора була встановлена в 368 або 366 році до н.е. Спочатку претор був один, але в 247 р. встановлено посаду другого претора спеціально для нагляду за перегринами, які в той час надходили великими масами. Перший претор називався міським, другий - перегринським. Поступово кількість преторів збільшується до восьми, а при Цезарі (нова ера. - Автори) навіть до 16. На посаду претора міг претендувати римський громадянин, який досягнув 40-річного віку і працював на всіх посадах, які є нижчими за преторську.

За характером влади претор спочатку був молодшим консулом (або заступником консула). Йому в принципі були підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Але особливе завдання преторської діяльності полягало в забезпеченні внутрішнього громадянського миру і порядку.

Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об’ява, оповіщення. Приписи преторського едикту, створені претором для своєї діяльності, формально для нього самого не були обов’язкові - він міг і не дотримуватися їх. Отже, едикт стоїть не “ над претором” як закон, а “під претором” - як його власна програма. Проте, звичайно, для збереження твердого правопорядку необхідно було, щоб претор додержувався своїх едиктальних обіцянок. З огляду на це закон Корнелія (Сулли) 67 року зобов’язував преторів не відхилятися від своїх едиктів. Це зміцнило юридичне значення едикту і Ціцерон називає його вже “законом на рік”.

Формально едикт був обов’язковим тільки для того претора, який його видав. Фактично ті положення едикту, які виявляли інтереси пануючого класу, повторювалися в едикті новообраного магістрата і набували стійкого значення.

головним рушієм розвитку римського цивільного права були потреби господарського обороту великої держави, який бурхливо розвивався. А головним засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів, оперативне вирішення проблем без бюрократичних перешкод. У результаті такої правотворчої діяльності преторів поруч з jus civile, одвічним римським цивільним правом, склалася нова система норм, яка дістала назву jus praetorium - преторського права.

В об’єктивному розумінні цивільне право є сукупністю норм, виданих законодавчою владою й абсолютно обов’язкових як для громадян, так і для магістратів, при цьому обов’язкових аж до їх скасування. Преторське право, навпаки, - це сукупність норм, виданих магістратською владою, дійсних de jure тільки на один рік, і для самих органів цієї влади тільки відносно обов’язкових.

У суб’єктивному розумінні цивільне право - це безпосереднє владне ставлення до речі чи особи..

Зовсім інший характер має преторське суб’єктивне право. Не володіючи цивільним правом, особа прагнула від претора мати захист своїх інтересів і тому потребувла активного втручання преторської влади.

В епоху принципату правотворча діяльність преторів та інших магістратів не могла зберегти свого минулого значення, оскільки посилювалася і поширювалася влада імператорів, які прагнули прибрати до своїх рук діяльність судових органів.

У ІІ ст. н.е. (близько 125-128 рр.) за дорученням імператора Адріана відомий юрист Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розробив остаточну редакцію “Вічного едикту” (Постійного едикту), яка була схвалена імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імператор залишив за собою право робити доповнення до едикту.

До описаних вище правових систем jus civile i jus praetorium у період республіки приєднується ще третя система - jus gentium, яка за своєю юридичною природою майже рівна преторському праву, але відмінна від нього сферою своєї дії.

За своїм матеріальним змістом це є право загальнонародне, чому римляни і називають його правом народів - jus gentium.

 

Юриспруденція і юристи

Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:

у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає торговий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;

суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обережності під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів, додержання інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи високваліфікованих спеціалістів - юристів, які могли б дати необхідні поради громадянам;

сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширенню юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг стати магістратом, а тим більше суддею, а для виконання посадових обов’язків потрібні знання права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення державної служби, користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;

увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення громадян з елементарними положеннями права.

Діяльність римських юристів, за Ціцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:

respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;

cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe - писець);

agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.

 

Постанови сенату

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала назву принципату. У період приципату вища державна влада формально належала сенату. Щоб набути сили закону, воля принцепса у вигляді проекту вносилася на розгляд у сенат, де й діставала формальне затвердження. Починаючи з І і до кінця ІІІ ст. н.е., сенатус-консульти стають основною формою законодавства.

Характерно, що сам сенат не володів законодавчою ініціативою і своїми постановами фактично тільки оформляв пропозиції принцепсів. Постанови сенату - сенатус-консульти були основною формою законодавства до кінця ІІІ ст. н.е. З того часу сенат втрачає своє значення, а разом з тим і свою законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора.

 

Імператорські конституції

У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із проявів божої влади самого імператора. Розпорядження імператорів мають загальну назву “конституцій”. Їх було чотири види:

1) Edicta - загальні розпорядження, які були обов’язковими як для службових осіб, так і для населення;

2) Decreta - імператорські рішення в судових справах;

3) Mandata - інструкції чиновникам і правителям провінцій;

4) Rescripta - відповіді імператора на запитання службових і приватних осіб.

Однак ініціативу кодифікації уряд не взяв на себе, спочатку вона була проведена приватними особами. Так в кінці ІІІ ст. (295 р.) був виданий перший приватний Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача. Кодекс мав значне поширення і вміщував імператорські конституції від 196 до 295 року.

Між 314 і 324 рр. невідомим Гермогеном було складено доповнення до Кодексу Грегоріана, яке містило більш пізні імператорські конституції. Це доповнення дістало назву Кодекс Гермогена. І лише в 428 р. імператор Феодосій для складання кодексу призначив комісію з дев’яти осіб. Кодекс був виданий у 438 р. і мав назву Теодозіанський. До нього увійшли імператорські конституції, які вийшли після приватних кодифікацій. Кодекс складався з 16 книг, поділених за предметними титулами.

 

Кодифікація Юстиніана

Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.

Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга 1 містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Ц Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми

Тема3

ОСОБИ