Сенат та синод в системі державного управління російської імперії у XVIIі ст.

У Російській імперії сенат був одним з найвищих державних органів, функції і компетенції якого впродовж 200 років мінялися. Створений Петром І у 1711 році, замість Боярської думи, сенат був головним знаряддям його реформ. Деякий час сенат був найвищим органом Російської імперії з адміністративними, судовими і контрольними компетенціями. Йому були підпорядковані колегії і органи місцевого управління, репрезентовані губернаторами. За Катерини II компетенції сенату було обмежено, зокрема на чолі урядів губерній було поставлено генерал-губернаторів, підпорядкованих безпосередньо імператриці. По створенні Держної Ради у 1810 році сенат став головним чином найвищою судовою інстанцією; в кінці 19 століття він здобув також право інтерпретувати закони. Сенат ліквідований декретом радяньської влади 22 листопада (5 грудня) 1917.

Синод

Священний Синод (грецьк. — «збори», «собор») — вищий «орган управління Російської православної церкви у періодАрхиерейскимиСоборами».

комісії і відділи

СвященномуСиноду підзвітні такіСинодальние відділи:

1. Відділ зовнішніх церковних зв'язків;

2. Видавничий Рада;

3. Навчальний комітет;

4. Відділ катехізації і релігійного освіти;

5. Відділ благодійництва та соціального служіння;

6. Місіонерський відділ;

7. Відділ взаємодії з Збройними силами загалом і правоохоронними установами;

8. Відділ у справі молоді;

9. Відділ із питань взаємовідносин церкві і суспільства;

10. Інформаційний відділ.

Також при Синоді існують такі установи:

1. ПатріаршаСинодальная Біблійна комісія;

2.Синодальная Богословська комісія;

3.Синодальная комісія з канонізації святих;

4.Синодальная богослужбова комісія;

5.Синодальная комісія у справах монастирів;

6.Синодальная комісія з економічним і гуманітарним питанням;

7.Синодальная бібліотека імені Святійшого Патріарха Алексія II.

У синодальний період (1721—1917)

По скасування Петром I патріаршого управління Церквою, з 1721 до серпня 1917 рокуучрежденний їм СвятійшийПравительствующий Синод був вищим державним органомцерковно-административной влади Російської імперії,заменявшим собою патріарха у частиніобщецерковних функцій і зовнішніх зносин.

Відповідно до Основним законам Російської імперії, Синод визначався як «соборне, що має у російській православній церкві усіма видами вищої української влади і яке у зносинах із закордонними православними церквами уряд, через яке чи діє у церковному управлінні верховна самодержавна влада, його що заснувала».

У такому ролі визнано СхіднимиПатриархами та ін автокефальними церквами. Члени Святійшого Синоду призначалися імператором; представником імператора вСвятейшем Синоді бувОбер-прокурор Святійшого Синоду.

Заснування і функції

16 жовтня 1700 помер Патріарх Адріан. Цар Петро призначив освіченого малоросійського митрополитаРязанского Стефана (Яворського)Экзархом, тобтоБлюстителем Патріаршого престолу. І його компетенції Петро вилучив кадрові й адміністративні питання. У 1701 відновили скасований в 1667 Монастирський наказ, у провадження якого перейшло керівництво всіма церковними вотчинами.

У 1718 Петро висловив думку, що «для кращого надалі управління мріє бути зручно духовної колегії»; Петро доручивПсковскому єпископу Феофану Прокоповичу скласти для майбутньої Колегії статут, який отримав назву Духовний Регламент.

Протягом 1720 проходило підписання Регламенту архієреями і архімандритами статечних монастирів; останнім, знехотя, поставивЭкзарх митрополит Стефан (Яворський).

25 січня 1721 було видано Маніфест про заснування Духовної Колегії. Президентом Синоду став Стефан Яворський. У тому ж року Петро звернувся Константинопольському Патріарху Ієремії III з клопотанням про визнання Східними патріархами Святійшого Синоду. У вересні 1723 Константинопольський іАнтиохийский патріархи особливої Грамотою визнали Святійший Синод своїм «у Христі братом», які маютьравнопатриаршим гідністю.

14 лютого 1721 Духовна Колегія, названа СвятійшогоПравительствующего Синоду, була офіційно відкрита.

До 1901 члени Синоду і наявні у Синоді ніби беручи посаду мали приносити присягу.

До 1 вересня 1742 Синод також був і єпархіальної владою для колишньої Патріаршому області, перейменованої вСинодальную.

У ведення Синоду було переданоПатриаршие накази: Духовний,Казенний і Палацевий,перейменовані всинодальние, Монастирський наказ, наказ церковних справ, канцелярія розкольницьких справ України та друкарський контора. У Санкт-Петербурзі було заснованотиунская контора (>Тиунская Хата); у Москві — духовнадикастерия, канцелярія синодального правління,синодальная контора, наказ інквізиторських справ, канцелярія розкольницьких справ.

Усі установи Синоду були зачинені у протягом у перших двох десятиліть його існування, крімСинодальной канцелярії, московськихСинодальной контори і друкарською контори, які проіснували до 1917.

-прокурор Синоду

Обер-прокурор СвятійшогоПравительствующего Синоду — світський чиновник,назначавшийся Російським Імператором (в 1917 року призначалися Тимчасовим урядом) і був його представником вСвятейшем Синоді.

Склад

Спочатку, по «Духовному регламенту», Святійший Синод складалася з одинадцяти членів: президента,2-х віце-президентів, 4-х радників і 4ассессоров; до його складу входили архієреї, настоятелі монастирів й обличчя білого духівництва.

З 1726 року Президент Синоду став називатися головним членом, а інші — членами Святійшого Синоду і присутніми.

У пізніше час номенклатурний склад Святійшого Синоду багаторазово змінювався. На початку ХХ століття член Синоду було жалуваним званням,удерживавшимся довічно навіть тоді, якщо проговорилася особа не закликалося ніколи для засідання на Синоді.

Укладання

Дворцовие перевороти не вабили у себе змін політичної, а тим паче соціальної системи нашого суспільства та полягали в боротьбі різних дворянських угруповань, які переслідували свої, найчастіше корисливі інтереси. У той самий час, конкретна політика кожного з 6 монархів мала свої особливості, іноді важливі країни. У цілому нині соціально-економічна стабілізація і зовнішньополітичні успіхи, досягнуті за доби правління Єлизавети, створювали умови ще прискорений розвиток і новим проривів в зовнішній політиці, що відбулися при Катерині II.