Основи наукових педагогічних досліджень

ОСНОВИ НАУКОВИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

Наукове дослідження як особлива форма пізнавальної діяльності в області педагогіки.

Види дослідницьких робіт студентів з психолого-педагогічних дисциплін: реферат, повідомлення, доповідь, тези доповіді, наукова стаття, курсова робота тощо.

Етапи організації і здійснення наукового дослідження.

Робота з різними видами джерел. Правила оформлення списку використаних джерел.

Участь студентів у наукових дослідженнях з проблем психології та педагогіки є одним з основних способів розвитку їхнього аналітичного й творчого мислення, інтересу до психолого-педагогічної науки та освітньої практики, глибокого засвоєння та осмислення системи теоретичних знань.

Дослідницька робота надає пізнавальній (у процесі навчальних занять) і практичній (у процесі педагогічної практики) діяльності студентів пошуково-творчий характер, формує у них уміння визначати актуальні педагогічні проблеми та орієнтуватися в них, знаходити шляхи їх вирішення з метою досягнення позитивних навчально-виховних результатів. Дослідницькі завдання з психології та педагогіки являють собою синтез теоретичних і практичних робіт. Теоретичні завдання спрямовані на оволодіння умінням аналізувати першоджерела, орієнтуватись у бібліографічних виданнях. У практиці вищих педагогічних навчальних закладів використовуються такі дослідницькі педагогічні завдання:

- з добору психолого-педагогічної літератури з певної теми, складання анотацій окремих першоджерел, їх реферування;

- на порівняння різних точок зору, різних підходів до однієї проблеми (наприклад, на основі вивчення літератури порівняти характеристику принципів навчання, типів уроків, методів навчання в різних джерелах та виявити їхню подібність і відмінність, порівняти підходи до класифікації методів виховання);

- на узагальнення та систематизацію знань, отриманих з різних джерел (складання таблиць, схем);

- з добору аргументів, фактів, що демонструють боротьбу різних наукових підходів до проблем навчання та виховання;

- спрямовані на встановлення міжпредметних зв’язків (наприклад, розглянути характеристику якогось поняття чи категорії, яка дається в філософії, соціології, психології, педагогіці; розглянути класифікацію методів навчання, яка дається в педагогіці та методиці викладання предметів).

Результати виконання таких завдань оформлюються у вигляді наукових рефератів, доповідей, повідомлень з психологічних і педагогічних проблем.

Практичні дослідницькі завдання передбачають науковий аналіз педагогічного досвіду, осмислення конкретних педагогічних ситуацій та моделювання більш ефективного змісту, способів і прийомів освітньої роботи. Безпосереднє виконання дослідницьких завдань здійснюється в процесі самостійної роботи при підготовці до семінарських і лабораторно-практичних занять і в процесі педагогічної практики.

Колективне обговорення та аналіз результатів виконання дослідницьких завдань здійснюється на семінарських заняттях. Дані, отримані в ході виконання цих завдань, стають основою рефератів, курсових і дипломних робіт, доповідей на засіданнях наукових гуртків, на наукових конференціях. Особливо важливо, що ці дані використовуються в процесі безпосередньої роботи з дітьми, дозволяючи більш цілеспрямовано, з урахуванням особливостей окремих учнів і колективу, будувати навчально-виховну роботу в процесі педагогічної практики.

Основними умовами ефективності виконання дослідницьких завдань є: попередня підготовка студентів у процесі навчальних занять і самостійної роботи (вивчення теорії питання, розробка плану роботи, підготовка необхідної документації для фіксації ходу та результатів роботи); виконання цих завдань у процесі активної роботи з дітьми та використання результатів виконання завдання в ході педагогічної практики; колективне обговорення, аналіз і оцінка роботи студентів.

 

Етапи організації і здійснення наукового дослідження

1. Накопичення наукової інформації зтеми. Бажано, щоб література з теми була вивчена якомога повніше. Для виявлення джерел та посібників необхідно звернутись до спеціальних довідково-бібліографічних, реферативних та інших інформативних видань.

2. Обрання методів дослідження. У науці не існує універсального методу дослідження. Кожен пошуковець обирає найзручніший метод, зважаючи на особливість своєї теми.

3. Написання перших фрагментів роботи. Ними часто є картки, конспектування.

4. Організація власного науково-довідкового апарату. Вже на перших етапах роботи слід подбати про організацію і збереження наукової інформації, первинної документації. Надалі це допоможе заощадити сили й час, полегшить пошук і використання матеріалів. Дослідники формують власні каталоги, папки з конспектами й нотатками, чорновими планами, ведуть нотатники, у яких відображають хід роботи, свої спостереження, міркування тощо.

5. Підготовка наукових рефератів з теми. Їх доцільно обговорювати індивідуально з викладачем, на семінарських заняттях, засіданнях наукового гуртка тощо з метою узагальнення накопиченого матеріалу з проблематики, з’ясування суперечливих моментів, нових аспектів, перспектив дослідження.

6. Робота над рукописом наукового твору. Оформлення результатів наукового дослідження (реферат, доповідь, курсова робота, дипломний твір та ін.) проходить ряд стадій: збір і нагромадження інформації; систематизація й узагальнення первинних матеріалів; підготовка чорнового варіанта рукопису; редагування рукопису; відбір і оформлення таблиць, схем, малюнків, ксерокопій; підготовка остаточного варіанта рукопису; консультації з викладачами; оформлення остаточного варіанта рукопису.

Під час цієї роботи необхідно дотримуватися певних правил структурування тексту, цитування, посилання на джерела тощо.

Загальна характеристика джерел і посібників

Кожному досліднику доводиться обирати принципи й методи вивчення наукових текстів. Для правильної і всебічної оцінки наукового явища необхідне знання допоміжних дисциплін (джерелознавство, історіографія, бібліографія тощо). Бібліографія надає інформацію про роботи з певної тематики. Історіографія містить відомості про науковців, які вже досліджували порушену проблему Ці науки доповнюють і конкретизують одна одну.

Особливо важлива робота з джерелами. Ними можуть бути наукові, публіцистичні, художні твори, тексти ділового характеру, що належать педагогу або його сучасникам. Інтерес можуть викликати листи, різні біографічні документи, твори мемуарного характеру, фотодокументи та ін. Неоціненну інформацію містять посібники, критичні, теоретичні статті, монографії, бібліографії творів і літератури, які стосуються теми дослідження. Часто при аналізі проблеми, що вивчається, разом з друкованими матеріалами доводиться залучати матеріали рукописні. Це дисертаційні роботи з теми дослідження, опис змісту яких дається в спеціальних авторефератах, а також звіти про науково-дослідні роботи. Крім того, можуть широко використовуватися матеріали історичних і поточних архівів, у яких містяться звіти, протоколи засідань, акти перевірок, стенограми виступів, доповіді і повідомлення з питань досліджуваної проблеми за певні історичні етапи розвитку системи освіти. Джерелами фактичних матеріалів служить різноманітна поточна документація освітніх установ (плани робіт, звітно-облікова документація, накази і розпорядження керівників, журнали контрольних перевірок тощо).

Друковані джерела зберігаються в бібліотеках, рукописні — в архівах, рукописних відділах бібліотек та музеїв. Усі видання поділяють на періодичні та неперіодичні.

Серед неперіодичних видань розрізняють:

1. Монографічні праці. Для них обов’язкова єдина тематика, розгорнута концепція, багатий фактичний матеріал, наявність якого відображає логіку розвитку ідеї автора. Монографії можуть бути результатом досліджень одного або кількох учених.

2. Збірник наукових статей. Є колективною роботою дослідників з певної теми або проблеми. Збірники поділяють на такі типи:

— тематичні збірники (розпочинаються зі статей, які теоретично осмислюють тему; інші статті конкретизують її аспекти);

— праці з’їздів, конференцій, нарад;

— праці найавторитетніших учених.

Вихід у світ неперіодичних видань не підлягає чітко встановленому графіку, а зумовлюється готовністю наукового матеріалу для оприлюднення та ін.

Періодичні видання виходять друком регулярно через певні проміжки часу. До них зараховують:

— серійні видання. Серію можуть формувати найрізноманітніші твори, об’єднані певною загальною ознакою (тематикою, предметом, ідейною схожістю тощо);

— серійні збірники праць з певного профілю науки або наукової теми наукових, навчальних закладів;

— газети, журнали. Публікуються регулярно згідно зі встановленою їх засновниками періодичністю. Періодичні видання можуть бути центральними органами однієї або кількох державних, наукових, громадських організацій, мати постійну редакційну колегію та редактора. Наукові журнали, як правило, тематичні, відображають наукові досягнення, проблеми в певній галузі знань.

Робота з джерелами

Вивчення психолого-педагогічної наукової і методичної літератури, рукописів, архівних матеріалів, матеріалів на магнітних і інших носіях, що містять факти, які характеризують історію і сучасний стан об’єкту, що вивчається, служить способом створення первинних уявлень і початкової концепції про предмет дослідження, його сторони і зв’язки, виявлення пропусків, нез’ясованостей у розробці вибраної для вивчення проблеми. Ретельне вивчення літератури допомагає відділити відоме від невідомого, зафіксувати вже розроблені концепції, встановлені факти, накопичений педагогічний досвід, чітко окреслити грані предмету дослідження.

Робота над літературою починається зі складання бібліографії — списку творів, що підлягають вивченню, їх переліку, наукового опису, приведення необхідних покажчиків. Бібліографія зазвичай включає книги, підручники, навчальні і навчально-методичні посібники, журнали, статті в збірках наукових і методичних праць, тези доповідей на різного рівня конференціях, монографії, реферативні огляди, автореферати дисертацій та ін.

Для того, щоб охопити основну літературу з вибраного напряму дослідження, при роботі в бібліотеці використовуються два найпоширеніших види каталогів (складених у певному порядку переліки літературних джерел): систематичний і алфавітний. У першому література розташована по проблемах або науках, у другому — за абеткою (за прізвищем автора або назвою колективної монографії, підручника або навчального посібника). Разом з цими джерелами, можна звернутися до довідково-бібліографічних покажчиків, електронних бібліотечних каталогів, інформації про літературу і рецензії, що виходять, на неї, а також до довідкового і бібліографічного апарату книг, що є у розпорядженні самого дослідника.

Відомості про літературу виписуються зазвичай на картки (стандартний розмір 7,5 х 12,5 см), заповнювати які слідує чітко і правильно. Відомості також можуть бути скомпоновані в окремий файл і зберігатися в пам’яті комп’ютера. Важливо точно вказати автора або редактора книги, статті, брошури; назву та рік видання; видавництво, том, випуск і номер видання. Якщо використовуються окремі цитати — ті номери сторінок, на яких вони були приведені. Корисно вказати і бібліографічний шифр видання.

Первинне ознайомлення з літературою та іншими джерелами повинне дати уявлення про проблематику, основний зміст того або іншого твору. Для цього корисно спочатку ознайомитися з анотацією, вступом, змістом, висновком, нашвидку проглянути зміст джерела. Після цього визначається спосіб опрацьовування видання: ретельне вивчення з конспектуванням; вибіркове вивчення, що супроводжується виписуваннями; загальне ознайомлення з анотуванням тощо.

Відомості для аналітичної роботи вимагають іншої системи записів. Положення, методики, тези, ідеї що цікавлять дослідника, записуються на окремих аркушах, що мають відповідні графи: назва джерела, основне поняття або проблема, цитоване положення або визначення з вказівкою сторінки, власні коментарі цитованого та ін. Те ж саме можна зробити і на комп’ютері у вигляді окремого файлу (файлів).

Результати цієї роботи систематизуються відповідно до структури наукової праці. При вивченні літератури особливу увагу необхідно звертати на основні поняття, які використовуватимуться в дослідженні. Вони повинні бути чіткими і однозначними.

Результати роботи з літературою з кожного питання, що вивчається, бажано оформити у вигляді тематичних оглядів, рефератів, рецензій та інших джерел, в яких висловлюються основні наукові положення, що цікавлять дослідника. При цьому важливо розкрити існуючі суперечності в підходах до проблеми, що вивчається, виявити співпадаючі і неспівпадаючі точки зору на предмет дослідження, розроблені положення, наявні в них неясні і дискусійні питання. Слід виділити, що нового автор кожної роботи вносить у дослідження проблеми, які оригінальні підходи і рішення він пропонує, у чому їх наукова новизна, теоретична і практична значущість. На цьому ж етапі доцільно виказати і зафіксувати своє ставлення до авторських позицій, до отриманих дослідниками висновків.

Будь-яке наукове дослідження є довгою і копіткою роботою, що вимагає неабиякого терпіння виконавця. До важливих елементів особистісної культури дослідника належить ретельне занотування прочитаного під час роботи з літературою та архівними матеріалами. Залежно від мети використовують відповідні форми запису:

1. Бібліографічна довідка (у ній зазначають автора тексту, заголовок, місце видання, видавництво, рік видання, загальну кількість сторінок).

2. План викладених у статті, монографії основних тем, питань.

3. Тези (стислий виклад прочитаного).

4. Конспект (послідовний виклад змісту книги, статті). Завдання конспектування полягає у глибокому осягненні прочитаного й викладенні його своїми словами.

5. Виписки (дослівні цитати з тексту джерела). Особливо зручні під час роботи в архіві.

6. Анотація (короткий виклад основних положень джерела, який розкриває його зміст).

Від наукової кваліфікації, особистої культури дослідника залежатиме точність виокремленої в текстах і занотованої головної інформації, адекватність міркувань щодо неї і її коментування, класифікація зібраних матеріалів, що суттєво впливає на їх використання.

При вивченні будь-яких матеріалів, що стосуються предмету дослідження, важливо чітко визначити цілі і відповідно до них виділити показники для збору даних, вибрати способи їх оформлення (таблиці, графіки, тематичні огляди і вибірки тощо).

Вивчення літератури і різного роду джерел продовжується в ході всього дослідження. Знов знайдені факти спонукають по-новому продумувати і оцінювати зміст вже вивчених книг і документів, стимулюють увагу до питань, на які раніше не було звернуто належної уваги, дозволяють рефлексувати аналітичну діяльність самого дослідника. Ґрунтовна документальна база наукової роботи — важлива умова її об’єктивності і глибини.

Бесіда як метод дослідження

Бесіда – один з основних методів психології і педагогіки, який передбачає отримання інформації про явище, що вивчається, в логічній формі як від досліджуваної особи, членів групи, що вивчається, так і від оточуючих людей. В останньому випадку бесіда виступає як елемент методу узагальнення незалежних характеристик. Наукова цінність методу полягає у встановленні особистого контакту з об’єктом дослідження, можливості отримати дані оперативно, уточнити їх у вигляді співбесіди.

Бесіда може бути формалізованою і неформалізованою. Формалізована бесіда передбачає стандартизовану постановку питань і реєстрацію відповідей на них, що дозволяє швидко групувати й аналізувати отриману інформацію. Неформалізована бесіда проводиться по нежорстких стандартизованих питаннях, що дає можливість послідовно ставити додаткові питання, виходячи з ситуації, що склалася. У ході бесіди цього виду, як правило, досягається більш тісний контакт між дослідником і респондентом, що сприяє отриманню якнайповнішої і глибокої інформації.

У практиці педагогічних досліджень були вироблені певні правила застосування методу бесіди:

♦ розмовляти тільки з питань, безпосередньо пов’язаних з досліджуваною проблемою;

♦ формулювати питання чітко і ясно, враховуючи ступінь компетентності в них співрозмовника;

♦ підбирати і ставити питання у зрозумілій формі, що спонукає респондентів давати на них розгорнені відповіді;

♦ уникати некоректних питань, враховувати настрій, суб’єктивний стан співрозмовника;

♦ вести бесіду так, щоб співрозмовник бачив у досліднику не керівника, а товариша, який виявляє непідробну цікавість до його життя, дум, сподівань;

♦ не проводити бесіду похапки, у збудженому стані;

♦ вибирати таке місце і час проведення бесіди, щоб ніхто не заважав її ходу, підтримувати доброзичливий настрій.

Зазвичай процес бесіди не супроводжується протоколюванням. Проте досліднику можна при необхідності робити для себе деякі помітки, які дозволять йому після закінчення роботи повністю відновити весь хід бесіди. Протокол або щоденник як форму реєстрації результатів дослідження краще всього заповнювати після закінчення бесіди. В окремих випадках можуть використовуватися технічні засоби її реєстрації – магнітофон або диктофон. Але при цьому респондент обов’язково повинен бути проінформований про те, що запис бесіди здійснюватиметься із застосуванням відповідної техніки. У разі його відмови застосування названих засобів не рекомендується.

Нині в науковій літературі надається явно недостатня увага аналізу даного методу дослідження. Водночас визнано, що за допомогою бесіди можна отримати вельми цінну інформацію, яку деколи не можна добути іншими методами. Форма бесіди, як ніякого іншого методу, повинна бути рухомою, динамічною. В одному випадку мета бесіди – отримання тієї або іншої важливої інформації – може приховуватися, оскільки при цьому досягається велика достовірність даних. В іншому випадку, навпаки, спроба отримати об’єктивну інформацію за допомогою непрямих питань може викликати негативну, скептичну реакцію учасників бесіди (типу «Вдає з себе розумника»). Особливо висока вірогідність подібної реакції у людей із завищеною самооцінкою. У таких ситуаціях більш достовірну інформацію дослідник отримає, якщо займе таку, наприклад, позицію: «Ви знаєте багато, допоможіть нам». Подібну позицію підкріплюють зазвичай підвищеною зацікавленістю в отриманні інформації. Це, як правило, спонукає людей до більшої відвертості і щирості.

Викликати людину на відвертість і вислухати її – велике мистецтво. Природно, що відвертість людей треба цінувати і дбайливо, етично поводитися з отриманою інформацією. Відвертість бесіди підвищується, коли дослідник не робить ніяких записів.

У бесіді дослідник спілкується з фахівцем. У процесі цього спілкування формуються певне ставлення двох осіб одне до одного. Вони складаються з дрібних штрихів, нюансів, що зближує або роз’єднує двох людей. У більшості випадків дослідник прагне зближення в спілкуванні з респондентом. Проте бувають випадки, коли зближення, досягнуту відвертість треба «згорнути», знов повернутися до певної дистанції в спілкуванні. Наприклад, іноді респондент, уловивши щиру зацікавленість дослідника (а зацікавленість у більшості випадків психологічно розцінюється як внутрішня згода з тим, що говорить йому опитуваний), починає нав’язувати свою, як правило, суб’єктивну точку зору, прагне усунути дистанцію в спілкуванні тощо. У цій ситуації йти на подальше зближення безрозсудно, оскільки завершення бесіди повною гармонією в спілкуванні, хай навіть чисто зовнішньою, може привести до негативних наслідків. Тому досліднику психологічно доцільно закінчувати бесіду з подібними людьми, встановивши певну межу або не погоджуючись з чим-небудь. Це убезпечить його від надмірної негативної реакції співрозмовника в майбутньому. Створити ці тонкі грані спілкування – справжнє мистецтво, яке повинне базуватися на знанні дослідником психології людей.

Приклад

Пригадай назви ранньоквітучих рослин своєї місцевості, які охороняються.

Тест звіряння, як і тест пригадування, використовується при перевірці знань учнями фактичного матеріалу. Учні повинні знайти пов’язані між собою дані, що знаходяться у двох стовпчиках. Правила складання тестів звіряння:

1. У тесті звіряння повинно бути від п’яти до п’ятнадцяти завдань.

2. У другому стовпчику кількість даних повинна бути на дві-три одиниці більше, ніж у першому.

3. Дані, що зіставляються, повинні знаходитись на одній сторінці.

Наведемо приклад одного із завдань тесту звіряння з ознайомлення з навколишнім світом для учнів 2-го класу чотирирічної початкової школи.

Приклад

Поєднай пов’язані між собою за змістом слова в двох стовпчиках:

2 стовпчик: 1. Корова. 2.Заєць. 3. Джміль. 4. Шпак. 5. Олень. 6. Ластівка. 7. Комар. 8. Горобець 9. Щука.

1 стовпчик:

1. Дикі тварини.

2. Зимуючі птахи.

3. Комахи.

4. Домашні тварини.

5. Перелітні птахи

6. Риби.

 

Тест з пропусками застосовується дослідником з метою перевірки знання учнями правил, визначень, фактичного матеріалу та ін. У реченні або прикладі залишають місце, відмічене крапками (або квадратом), куди учні вписують потрібне слово або число.

Правила складання тестових завдань з пропусками:

1. Очікувана відповідь повинна бути короткою (одне слово, цифра).

2. Очікувана відповідь повинна бути однозначною.

Наведемо приклад одного із завдань тесту з пропусками з математики для учнів 1-го класу чотирирічної початкової школи.

Приклад

Розв’яжи приклади:

□+8=10; 3+□=10; 8+2=□; 7+□=10; □+4=10;

□+5=10; 4+□=10; 1+□=10; 10=□+□; 10=□+□

Альтернативний тест застосовується дослідником з метою перевірки знань учнями визначень, правил, законів, формул тощо. При його виконанні учні повинні вирішити питання про те, яке твердження наведено в тестовому завданні: правильне – чи неправильне. Якщо твердження правильне, то учень ставить знак «+», якщо ні, – знак «-».

Правила складання тестових альтернативних завдань:

1. Твердження треба точно сформулювати.

2. Правильні та неправильні твердження треба наводити врозкид.

Наведемо приклад тестового альтернативного завдання зросійської мови для учнів 4 класу чотирирічної початкової школи

Приклад

Найди и отметь знаком «+» правильные утверждения, а знаком «-» – неправильные:

Мягкий знак после шипящих и ж на конце слова пишется:

1. У кратких прилагательных после шипящих и ж на конце слова пишется мягкий знак.

2. У существительных 3-го склонения после пятящих и ж на конце слова пишется мягкий знак.

3. У существительных не 3-го склонения после шипящих и ж на конце слова пишется мягкий знак.

4. У глаголов во всех формах после шипящих и ж на конце слова пишется мягкий знак.

5. В словах ужь, замужь, невтерпежь пишется мягкий знак.

Вибірковий тест використовується з метою перевірки знання учнями фактів, визначень, законів, правил, формул тощо. Учні повинні із декількох відповідей вибрати правильну, підкресливши її або відмітивши будь-яким іншим чином.

Правила складання вибіркових тестових завдань:

1. Число варіантів повинно бути не менш ніж чотири.

2. Усі варіанти повинні бути наведені в одній і тій же граматичній формі.

3. Правильна відповідь не може бути набагато вірогіднішою ніж інші. Наведемо приклад одного із завдань вибіркового тесту з математики для учнів 3-го класу чотирирічної початкової школи.

Приклад

Вибери із наведених відповідей правильні.

Петрик і мама купили в магазині 5 кг картоплі, 2 кг моркви, 1 кг буряків і 3 кг помідорів. Які пакунки з овочами може нести Петрик, якщо йому дозволено піднімати тягар не більше 8 кг?

а) пакунки з картоплею, помідорами і буряками;

б) пакунки з картоплею, морквою, буряками і помідорами;

в) пакунки з картоплею і морквою;

г) пакунки з картоплею, морквою і помідорами;

д) пакунки з картоплею і буряками;

е) пакунки з морквою, буряками і помідорами;

ж) пакунки з помідорами і морквою.

Тест, що потребує розташування предметів (явищ) по порядку застосовується дослідниками з метою виявлення знань учнями певних закономірностей. Школярам пропонується розташувати перелічені в тесті предмети або явища в порядку збільшення чи зменшення якої-небудь властивості.

Правила складання завдань тесту: в тесті не рекомендується використовувати більше ніж сім елементів.

Наведемо приклад одного із завдань тесту, що потребує розташування предметів (явищ) по порядку з математики для учнів 4-го класу чотирирічної початкової школи.

Приклад

Не обчислюючи, розташувати добутки у порядку їх зростання.

8x10; 7x8: 15x8; 8x9; 13x8; 8x11; 6x8.

У дидактичних дослідженнях, зокрема з метою вимірювання критеріїв окремих якостей знань, зазвичай використовують комбіновані тести, що містять тестові завдання різних видів.

У роботі дослідника з підготовки і проведення тестів успішності в педагогічному експерименті (як і при підготовці й проведенні контрольних робіт) виділяють три етапи:

1 етап – підготовчий етап конструювання тестів успішності;

2 етап – проведення тестування в експериментальному і контрольному класах;

3 етап – порівняльний аналіз результатів тестування в експериментальному і контрольному класах.

Тести здібностей частіше за все пов’язані з діагностикою пізнавальної сфери особистості, особливостей мислення і зазвичай називаються інтелектуальними. Вони дозволяють судити не тільки про результати в засвоєнні певного навчального матеріалу, але і про передумови респондента до виконання завдань даного типу, класу. До них відносяться, наприклад, тест Равена, тест Амтхауера, субтести Векслера та ін.

Тести особистості дають можливість по реакції на завдання тесту судити про особливості властивостей особистості – спрямованості, темпераменту, рис вдачі. Прояви властивостей особистості викликаються за допомогою пред’явлення проективного матеріалу (незакінчені речення, зображення, що стимулюють асоціативні реакції респондентів).

Тести креативності визначають творчі здібності особистості.

Метод тестування є спірним і одночасно широко поширеним при дослідженні особистості. У чому ж спірність цього методу? Які труднощі сталі усвідомлюватися в тестології? Що гальмує його розповсюдження?

По-перше, успішне вирішення тесту в звичайних умовах не означає успішність аналогічних розумових зусиль у складній обстановці. Респондент, який отримав високий бал за наслідками тестування в звичайних умовах, може виявитися емоційно нестійким до стресів, губитися в небезпечній ситуації. Зрозуміло, в цілях наближення умов виконання тесту до реальних соціальних умов можна створювати напруженість у випробовуваних у процесі тестування, скорочувати час на виконання тесту, вводити елементи імітації цих умов тощо, але це значно ускладнює застосування тестових методик.

По-друге, знаючи характер тестових процедур (а приховати їх при масових дослідженнях практично неможливо), випробовуваному можна просто підготуватися до рішення аналогічного тесту, а в деяких випадках – дізнатися результат наперед. Одним словом, може виникнути ефект, коли деякі респонденти краще виконають тест не через свої здібності, а через свою передбачливість, винахідливість, кмітливість, а іноді і хитрість, безпринципність. І чим більше залежить доля цього респондента від результатів тестування, тим вище вірогідність прояву ним «винахідливості». Даний факт примушує творців тестів йти на різні хитрощі, наприклад, створювати тести з дублюючими одне одного питаннями. Проте створити високоякісний тест не так-то просто, не менше складно і співвіднести результати, отримані при його виконанні.

По-третє, результати тестування в даний момент (діагностика) можуть істотно відрізнятися від результатів подібних випробувань через значний проміжок часу через нерівномірний розвиток здібностей у людей. Одним словом, педагогічна діагностика, яка не враховує розвитку особистості, має незначні прогностичні можливості, має ніби ближню межу дієвості.

По-четверте, більшість параметрів, які надійно діагностуються тестовими методиками, не є провідними, визначальними якостями особистості. Часто якості особистості є окремими функціями психіки, параметрами, що реєструють зміни в особі. Припустимо, можна шляхом ретельного і довготривалого тестування відібрати людей з розвиненими здібностями до пошуку математичної залежності. Але чи значить це, що вони будуть кращими навіть в області, що вимагає аналогічних здібностей? Ні, не завжди. Фахівець може уміти швидко і точно мислити, але він не хоче напружувати свій інтелект, не має інтересу до своєї спеціальності, не має достатньої відповідальності тощо. Отже, відбирати їх необхідно з урахуванням особистісних якостей, спрямованості, мотивів діяльності. Але якраз ці параметри не можуть бути діагностовані розробленими тестовими методиками.

Нині існують відпрацьовані, якісні, достатньо ефективні тести, для яких характерні перш за все висока валідність і надійність застосування.

Надійність тесту – його фундаментальна характеристика, що показує, в якому ступені відповіді однієї і тієї ж особи співпадають при її неодноразовому тестуванні даним тестом. Наприклад, якщо відповісти на питання відомого тесту Айзенка з перервою в декілька днів або місяців, то не всі відповіді на поставлені питання будуть співпадати. Неспівпадання результатів тестування буде особливо помітне, якщо випробування проходили в різних умовах, припустимо, перше – при стенічному емоційному стані особи, а друге – астенічному. Звичайно, під час тестування важливо створювати спокійну обстановку, знімати дію на психіку зовнішніх подразників, давати однотипний інструктаж випробовуваним. Але все це зовсім не гарантує повний збіг відповідей одного і того ж випробовуваного при його тестуванні через певний проміжок часу. Кореляційна залежність між результатами першого і другого тестування визначає його надійність. Нерідко надійність вимірюють і за допомогою відсотків – обчислюється відсоток питань, на які випробовуваний дав одну і ту ж відповідь. У кращих тестів надійність, виражена коефцієнтом кореляції, складає від 0,6 до 0,9. Якщо тест не досяг даного рівня надійності, то його застосування некоректно.

Валідність тесту – придатність тесту для вимірювання властивості, якості, явища, яке хочуть виміряти. Припустимо, вирішуючи тест на знаходження математичних закономірностей, п’ять респондентів отримали такі результати.

 

Випробовувані	Кількість правильно знайдених закономірностей	Місце в групі	Місце згідно оцінці експертів
А
Б
В
Г
Д

 

Ці ж респонденти були оцінені експертами. Оцінка експертів ґрунтувалася на дворічному досвіді спостереження за респондентами і давалася за наслідками їх навчання по предметах, що вимагають математичних здібностей. На основі всебічного вивчення була сформована думка експертів. Природно, що воно набагато точніше відображала дійсний рівень здібностей до знаходження математичних закономірностей. Повного збігу результатів тестування з реальним положенням справи напевно не буде. І жоден тест не здатний дати абсолютного результату. Міра цієї неточності і одночасно міра точності тесту і вимірюються валідністю. Валідність знаходиться шляхом обчислення коефіцієнта кореляції між результатом тестування і дійсним рівнем розвитку якості особистості, що діагностується, після всебічного і багатопланового дослідження випробовуваних по даній властивості. У цьому випадку валідність, знайдена за допомогою коефіцієнта кореляції Спірмена, дорівнює 0,9 (вона також може бути знайдена за допомогою коефіцієнта кореляції Пірсона). Це досить високий результат. Таким чином, тестові методики можуть бути ефективним інструментом педагогічного дослідження.

Можливості методу тестування не можна переоцінювати. Тести повинні застосовуватися в сукупності зі всіма іншими методами. Доцільно застосовувати не окремий тест, а їх сукупність, тобто батарею тестів, добиватися їх високої надійності і валідності, підвищувати кваліфікацію дослідників. Все це створює передумови для широкого застосування тестових методик у педагогічних дослідженнях.

Такі основні характеристики лише деяких, найуживаніших методів опитування. Ці спеціальні методи використовуються в комплексі з іншими методами педагогічних досліджень, представляючи їх складову частину.

ПЕДАГОГІЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Експеримент – метод дослідження, завдяки якому експериментатор здійснює перевірку гіпотези своєї наукової роботи, тобто науково обґрунтованого припущення про взаємозалежність умов навчання й виховання та очікуваних результатів. Характерною рисою є експериментальна ситуація – такі умови здійснення експерименту, за яких експериментатор отримує можливість довести або спростувати гіпотезу дослідження.

СТРУКТУРА ПЕДАГОГІЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Структура експерименту – його складові частини або етапи здійснення.

У курсовій (дипломній) роботі з педагогіки доцільно використовувати статистичний однофакторний експеримент: в експериментальному і контрольному класах усі фактори, що впливають на об’єкт дослідження, (крім одного) виявляються тотожними.

Алгоритм здійснення однофакторного експерименту:

1. Створити експериментальну і контрольну групи таким чином, щоб склад обох груп був приблизно однаковим за всіма суттєвими для дослідження показниками.

2. Вирівняти в обох групах усі умови проведення експерименту.

3. Навчання в контрольній групі здійснювати за традиційною методикою, а в експериментальній – за експериментальною методикою.

4. Порівняти результати проведеної роботи в експериментальній і контрольній групах. Якщо вони виявляться вищими в експериментальній групі, то можна буде зробити висновок про правильність висунутої гіпотези дослідження.

При підготовці однофакторного експерименту дослідник повинен вирівняти основні умови проведення експерименту в експериментальному і контрольному класах. При цьому доцільно використовувати такі прийоми:

1. Елімінацію (виключення додаткових змінних). Наприклад, у контрольному класі на результати експерименту суттєво впливають два дуже слабких учня. Ці учні беруть участь у експерименті, але їхні результати не враховуються.

2. Складання еквівалентних експериментальних і контрольних груп на основі:

– попарного порівняння (за визначеними дослідником ознаками складаються еквівалентні пари з учнів контрольного та експериментального класів. Якщо якомусь учневі не вдається підібрати пару, він бере участь у експерименті, але його результати не враховуються). Цей прийом називається точковим вирівнюванням;