Природноосередкові інфекційні хвороби: лістеріоз, туляремія, псевдотуберкульоз.

Факторні інфекційні хвороби: характеристика, приклади.

Факторні інфекційні хвороби тварин - це інфекційні хвороби тварин - облігатних господарів збудника інфекції. Збудники цих хвороб природно і закономірно переживають на поверхні тіла, у відкритих порожнинах, органах і тканинах облігатних господарів, не завдаючи їм хвороботворної дії. Хвороба проявляється тільки після стресових впливів на тварин або значних фізіологічних змін в результаті вагітності, старіння, підвищеної експлуатації, селекції нових порід або породних груп та ін. Факторними інфекції хворіють тільки облігатні господарі збудника інфекції. Епізоотичні процеси таких інфекційних хвороб підпорядковані законам стресу і біогенетичному.

Факторні інфекційні хвороби тварин, епізоотичному процесу яких не властива естафетна передача збудників інфекцій. Вони підпорядковані закону стресу епізоотичного процесу. Породжує такі процеси убіквістарная мікрофлора. Але хвороботворною вона стає після зміни умов її нормальної життєдіяльності, що найчастіше відбувається при стресових впливах на організм тварин або на саму мікрофлору. Пусковими механізмами епізоотичних процесів інфекційних хвороб цієї групи є ті фактори, які сформували несприятливі умови для убіквістарной мікрофлори. В таких умовах ця мікрофлора стає рушійною силою епізоотичного процесу. Хворі тварини не виконують функцію джерела збудника інфекції для передачі його за межі епізоотичного вогнища.

Факторні інфекційні хвороби тварин, епізоотичним процесам яким властива естафетна передача збудників інфекцій. Вони підпорядковані біогенетичному закону епізоотичного процесу. Для породжуваної цим законом патології характерне приховане мікробоносійство або латентне, хронічне протягом інфекційного процесу, яке може тривати все життя. Приховані мікробоносії можуть бути джерелами збудника інфекції при їх переміщенні в благополучні стада, а також іншими механізмами його передачі горизонтальним шляхом за межі епізоотичного вогнища.

Факторними інфекційними хворобами, яким не властива естафетна передача збудника інфекції, хворіють тварини багатьох видів. Наприклад, колібактеріозом, пастереллезом, стрептостафилококкозами та ін. хворіють велика та дрібна рогата худоба, свині, коні, птиця. Але хворі не виконують функцію джерела збудника інфекції для тварин інших видів. Таку функцію вони можуть виконувати тільки для тварин своєї популяції в межах епізоотичного вогнища. Треба пам'ятати, що захворювання тварин хворобами цієї підгрупи починається і продовжується в результаті стресового впливу на них. Навпаки, функцію джерела збудника інфекції факторних інфекційних хвороб, яким властива естафетна його передача, виконують тільки облігатні господарі відповідного збудника інфекції. У випадках захворювання на хвороби цієї підгрупи сільськогосподарських та домашніх тварин-потенційних господарів, вони важко хворіють, часто з летальним результатом, але функцію джерела збудника інфекції не виконують. При цьому в епізоотичному процесі формується тупікова ситуація.

Природноосередкові інфекційні хвороби: лістеріоз, туляремія, псевдотуберкульоз.

Лістеріоз - зоонозна хвороба тварин і людини, що характеризується ураженням центральної нервової системи, септичними явищами, абортами, маститами або протікає у формі безсимптомного носійства. Інфекційне захворювання, викликане патогенними видами лістерій (Listeria).L. monocytogenes викликає захворювання людини, а L. ivanovi — тварин. Лістеріоз вважають типовим сапронозом, при цьому первинним природнім резервуаром лістерій є ґрунт, з якого вони можуть потрапляти до організмів рослин. Джерелом зараження сільськогосподарських тварин є корми, зокрема, силос, де лістерії розмножуються. Зараження людей пов'язане зі споживанням до їжі овочів та продуктів тваринництва. Діагноз ставиться на основі анамнезу,бактеріологічних досліджень крові, випорожнень, сечі з виділенням та визначенням збудника, серологічних досліджень парних сироваток крові для виявлення титру специфічних антитіл у динаміці. Профілактика лістеріозу полягає в проведенні ветеринарно-санітарних та санітарно-гігієнічних заходів у населених пунктах, у тваринницьких господарствах і на підприємствах з переробки сировини тваринного походження.

Туляремія -(Tularaemia) – природновогнещева трансмісивна інфекційна хвороба багатьох видів тварин, що характеризується септицемією, гарячкою, абортами, паралічами у молодняку, ураженням слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і кишечнику, а також нервової системи. Збудник туляремії – Francisellatularensis – дрібна поліморфна паличка (0,2-0,7 мкм), нерухома, спор не утворює, має капсулу, грамнегативна, не росте на простих живильних середовищах. Бактерії можуть довготривало існувати за межами організму: в воді при 20°С зберігаються до 2 міс, в зерні, соломі при 0°С – 6 міс і більше. Збудник за антигенною будовою розподіляється на 3 різновиди: американський, європейсь-азіатський і середньоазіатський. Дезінфекційні розчини в звичайних концентраціях швидко знешкоджують збудника хвороби. Епізоотологія. До туляремії сприятливі домашні тварини, гризуни і членистоногі, хутрові звірі і птиця. Найбільше значення в епізоотології туляремії мають гризуни і членистоногі, особливо статевозрілі кліщі. Сільськогосподарські тварини уражуються від гризунів в природних вогнищах. Більш сприйнятливий молодняк. Зараження проходить аліментарно, аерогенно і трансмісивно в результаті укусів кліщів, блох, комарів. Трансмісивний шлях зараження визначає весняно-осінню сезонність. Більшість тварин гине. Діагноз. Ставлять на основі клініко-епізоотологічних, патологоанатомічних даних з урахуванням результатів бакткріологічного, серологічного і алергічного досліджень. Для дослідження в лабораторію направляють трупи дрібних тварин, в тому числі гризунів; від крупних трупів – серце, уражені лімфовузли. Для прижиттєвої діагностики застосовують РА з сироваткою крові, а також алергічний метод (внутрішньошкірне введення тулярину). Препарат вводиться двічі, реакцію враховують через 24 і 48 годин після його введення. Лікування Специфічного лікування не розроблено. Профілактика. В природних вогнищах туляремії необхіднопланово і систематично знищувати гризунів і кліщів, територію пасовищ, загонів,сінокісних угідь регулярно звільняти від трупів гризунів, проводити мікробіологічний моніторинг об’єктів навколишньог середовища (вода, корми), прогнозувати туляремію. Хворих тварин ізолюють і лікують. Трупи закопують в землю (глибина не менше 2 м) або утилізують, шкури висушують протягом 30 днів, використовують без обмежень. М’ясо від вимушено забитих тварин знезаражують проварюванням. Вивіз тварин з неблагополучного господарства дозволяється після дослідження сироваток крові в РА.

Псевдотуберкульоз – (Pseudotuberculosis, єрсеніоз) - інфекційне захворювання різних видів тварин, що супроводжується інтоксикацією, утворенням у різних органах казеозних вузликів та сирнисто- некротичних осередкових уражень, подібних до туберкульозних. Може хворіти людина. Збудники хвороби - Corynobacterium ovis (pseudotuberculosis) i Yersenia pseudotuberculosis. Спор і капсул не утворює. Епізоотологія хвороби. У природних умовах до псевдотуберкульозу найсприйнятливіші дикі гризуни, птахи та звірі, менш чутливі вівці, рідко хворіють коні, велика рогата худоба, свині. Захворювання має значне поширення в природі у зв'язку з високою інфікованістю гризунів та диких птахів, формуванням природних осередків хвороби. Джерелом збудника інфекції можуть бути також перехворілі сільськогосподарські тварини, які виділяють його з фекаліями та серозно-гнійними витіканнями з носа. Факторами передавання можуть бути контаміновані збудником вода, земля, корми, різні предмети зовнішнього середовища. Зараження відбувається через дихальні шляхи, травний канал, рідше - через ушкоджену шкіру і, можливо, пуповину. Хвороба частіше виникає в зимовий період, захворюють у першу чергу молоді тварини на фоні різкого зниження резистентності організму внаслідок скупченого утримання та неповноцінної годівлі. Хвороба трапляється у вигляді спорадичних випадків, іноді у формі ензоотії, уражаючи 60 - 70 % ягнят. Летальність серед хворих тварин досягає 14 - 16 %. Лабораторна діагностика. У лабораторію для дослідження надсилають трупи дрібних тварин або паренхіматозні органи великих тварин. У лабораторії проводять мікроскопію мазків та мазків-відбитків з патологічного матеріалу, посіви на живильні середовища, виділення та ідентифікацію збудника хвороби. В разі необхідності проводять біопробу на білих мишах, які гинуть через 2 - 4 доби після зараження патологічним матеріалом, а також на морських свинках і кроликах, загибель яких настає в термін від 2 до 35 діб. Диференціальна діагностика. Передбачає необхідність виключення в овець і птиці туберкульозу, а в птиці, крім того, - пастерельозу і лейкозу, у гризунів - туляремії та лістеріозу, у коней - сапу та епізоотичного лімфангоїту. Профілактика та заходи боротьби. Спрямовані на запобігання занесенню в господарство збудника хвороби ззовні тваринами і з кормами, створення оптимальних зоогігієнічних умов утримання тварин і птиці. Не допускається скупчення овець, утримання їх у темних, вологих кошарах. Потрібне систематичне очищення тваринницьких приміщень від гною, дератизацію та дезінфекцію місць перебування сприйнятливих тварин. У вівчарських господарствах ретельно виконують необхідні умови асептики й антисептики під час хірургічної обробки тварин після кастрації, обрізування хвостів та пуповини. У разі появи інфекції хворих та виснажених тварин забивають на санітарній бойні, за сприйнятливими тваринами установлюють ветеринарний нагляд з обов'язковою пальпацією один раз на тиждень поверхневих лімфатичних вузлів.

12. Хвороба Ауєскі: етіологія, епізоотологія, діагностика, профілактика. Хвороба Ауєскі (псевдосказ, інфекційний бульбарний параліч) — вірусне захворювання з характерними ознаками енцефаломієліту, ураженням верхніх дихальних шляхів і легень, що супроводжується в деяких видів тварин сильним свербінням та розчісуванням. Збудник — альфагерпесвірус, представник сімейства Herpesviridae. Інфікує свиней, травоїдних і м'ясоїдних, може вражати всі види ссавців, крім більшості видів приматів (вкл. людину). Гостре інфекційне захворювання свійських і деяких диких тварин, що спричиняється фільтрівним вірусом. Період інкубації - 1-8 діб, іноді 15-20 діб. Хвороба Ауєскі уражає центральну нервову систему. У свійських тварин хвороба проявляється спорадично, супроводиться гарячкою, сверблячкою (крім свиней), парезами, паралічем, нервовим збудженням, яке доходить до буйства. У свиней хвороба проходить здебільшого як загальне гарячкове захворювання з ураженням органів дихання. Хворі тварини гинуть на 3—5-й день. Хворобу переносять гризуни, бродячі пси, хворі і недавно перехворілі сільськогосподарські тварини. Людина може бути чутлива до цієї хвороби. В літературі є повідомлення про захворювання людей із симптомами свербіжу та лихоманки. Заходи боротьби: ізоляція хворих тварин і лікування їх специфічною сироваткою, профілактичні щеплення, знищення гризунів і бродячих собак, дезинфекція приміщення, карантин. Діагностика хвороби Ауєскі заснована на даних епізоотологічного, клінічного, патолого-гоанатоміческого і біологічного методів дослідження. До характерних ознак відносять раптовість появи хворих, масове ураження, швидке поширення інфекції. Попередній діагноз підтверджується біопроб на кошенят або кроликах. В разі присутності вірусу в патологічному матеріалі у тварин з'являються клінічні ознаки (розчухи, свербіж) і через 48 год настає смерть. При диференціальної діагностики необхідно враховувати сказ, лістеріоз, чуму хутрових звірів, інфекційний енцефаломієліт лисиць, чуму і сальмонельоз свиней. Імунітет, специфічна профілактика. При переболевания хворобою Ауєскі формується напружений імунітет строком на 1-3 роки. Крім специфічних антитіл в імунітеті велику роль відіграють неспецифічні білкові речовини - інгібітори і інтерферон. Пасивний (колостральной) імунітет обумовлений передачею материнських антитіл з молозивом. Профілактичні заходи повинні передбачати попередження занесення інфекції ззовні. Особливу обережність слід дотримуватися при ввезенні в господарство тварин з племінних господарств, де раніше реєструвалася хвороба. У таких племхозах свиней можна купувати не раніше ніж через 1 рік після зняття карантину. Фактором передачі можуть служити люди, тому слід заборонити відвідування ферм сторонніми особами. В комплекс профілактичних заходів повинна бути включена систематична боротьба з переносниками збудника хвороби - гризунами, дикими м'ясоїдними, бродячими собаками і кішками.

13. Актиномікоз, мікози, мікотоксикози (визначення та характеристика). Актиномікоз - хронічне інфекційне захворювання тварин, викликане променистим грибом (Actinomyces bovis), характеризується утво­ренням гранульоматозних вогнищ (актиноміком) у різних органах і тканинах. Хворіє переважно велика рогата худоба, рідше — свині та інші тварини.

Етіологія. Збудник, який паразитує на злакових рослинах, потрап­ляє в організм через уражену шкіру, слизові оболонки ротової порож­нини при поїданні грубих кормів. Сприяють захворюванню порушен­ня мінерально-вітамінного обміну, зміна і хвороби зубів, стоматити різного походження. Розвитку захворювання сприяє асоціація пато­генних грибів з гноєтворною мікрофлорою .Симптоми залежать від місця локалізації патологічного процесу. Ураження шкіри та пухкої клітковини найчастіше виявляють у вентральних ділянках голови та передньої частини шиї з утворенням щільної, неболючої, рухливої припухлості, іноді великих розмірів. Під впливом збудника і секундарної інфекції у товщі гранульоми тканини розпадаються з утворенням гнійних порожнин; при розтині або само­стійному їх прориванні виділяється сметаноподібний з жовтуватим відтінком гній, у якому виявляють крупинки як просяне зерно—друзи променистого гриба. Діагноз. Актиномікоз діагностують за клінічними ознаками. Остаточний діагноз ставлять на основі виявлення друз при мікроскопіч­ному дослідженні ексудату або при гістологічному дослідженні ура­жених тканин.

Мікози (від грец. Mykes-гриб) специфічні захворювання характеризуються впровадженням і розвитком мікроскопічних патогенних грибів в організмі тварин, риб, бджіл, рослин і людини. Етіологія Tr. verrucosum (faviforme) - хворіє велика рогата худоба, зебу, буйволи, олені, верблюди, вівці, рідше собаки, хутрові звірі і кролики; Tr. mentagrophytes (gypseum) - свині, кролики, хутрові звірі, собаки, миші, щура, хом'яки, морські свинки, звірі містяться в зоопарках, розплідниках, рідше коні, кішки, велика рогата худоба; Tr. equinum - коні. Епізоотологічний дані. На трихофітію хворіють тварини всіх видів і віків. Джерелом інфекції є хворі і перехворіли тварини виділяють збудників з відторгаються корочками, лусочками епідермісу, волоссям. Фактори передачі: інфіковані приміщення, інвентар, одяг обслуговуючого персоналу, мишоподібні гризуни. Зараження відбувається при контакті сприйнятливих тварин з хворими або перехворіли, з інфікованими об'єктами, кормами. Сприяють зараженню - травми, подряпини, мацерація шкірних покривів. Діагноз ставлять на підставі характерних клінічних ознак, епізоотичних даних, результатів лабораторних досліджень. Матеріалом для дослідження служать волосся, скоринки, лусочки з периферичних ділянок тріхофітійних вогнищ, що не піддавалися лікувальним обробкам. Диференціальний діагноз. Трихофітію відрізняють від мікроспорії, корости, екземи та дерматитів неінфекційної етіології. Мікроспорії (мікроспороз) - захворювання, що характеризується ураженням шкіри та її похідних. Етіологія. Збудники мікроспорії - гриби роду Microsporum: M.canis (lanosum) - хворіють собаки, кішки, хутрові звірі, кролики, миші, щури, мавпи, тигри, рідше коні, свині; M. equinum - коні; M. nanum - свині; M. gypseum - виділяється у всіх перерахованих вище тварин. Епізоотологічний дані. Микроспорией хворіють багато видів тварин, в т.ч. чоловік. У великої і дрібної рогатої худоби хвороба не зареєстрована. Сприйнятливі тварини всіх віків.

Джерело збудника інфекції-хворі тварини, які виділяють його в зовнішнє середовище з ураженими волоссям і лусочками. Фактори передачі - предмети догляду, інвентар, спецодяг, корми, підстилка. Основні носії мікроспорума - кішки, особливо бездомні, а також гризуни. Захворювання реєструються протягом усього року. Трихофітія реєструється в будь-який час року (див. пит. № 44).

Мікотоксикози. До токсигениих грибам, що викликають специфічні захворювання - мікотоксикози, відносять ті мікроміцети, метаболіти яких здатні викликати токсикоз у різних організмів. Відомо більше 150 видів грибів, що утворюють токсичні речовини, вони поширені повсюдно. Епізоотологія мікотоксикозів зазвичай характеризується раптовістю і масовістю появи захворювання; відсутністю контагіозності; очаговостью, сезонністю і зональністю захворювання; припиненням захворювання при заміні токсичного корму доброякісним. Діагноз на мікотоксикози ставлять на підставі епізоотологічних даних, клінічних ознак, патологоанатомічних змін, змін у крові, за результатами повного токсико-мікологічного дослідження кормів, що використовуються в раціоні тварин.

14. Сап і меліоідоз. Can (Malleus) — хронічна хвороба однокопитних тварин, що характеризується утворенням на слизових оболонках носа, шкірі та у внутрішніх органах специфічних вузликів і виразок, схильних до казеозного розпаду. До сапу сприйнятлива людина. Збудник хвороби — Pseudomonas mallei — маленька, (1...5) х х (0,3...0,8) мкм, пряма із заокругленими кінцями нерухома бактерія. Епізоотологія хвороби. На сап у природних умовах хворіють однокопитні тварини: коні, осли, мули, лошаки, рідко — верблюди.Джерелом збудника інфекції є хворі коні та тварини з латентним перебігом сапу, які виділяють сапні бактерії переважно з носовим слизом та секретом шкірних виразок. Зараження відбувається аліментарним шляхом з інфікованим кормом, водою, а також під час безпосереднього контакту хворих тварин зі здоровими, рідше — аерогенним шляхом. Клінічні ознаки та перебіг хвороби. Інкубаційний період триває 2-3 тижні. Перебіг хвороби гострий, хронічний і латентний. За місцем основної локалізації патологічного процесу розрізняють носову, шкірну та легеневу форми сапу. Гострий перебіг хвороби часто спостерігають у ослів та мулів, рідко — у коней. Характеризується гарячкою (41 - 42 °С), втратою апетиту, частим ниткоподібним пульсом, гіперемією слизової оболонки носа, прискореним. Вузлики розпадаються і перетворюються на виразки, що мають круглу або довгасту форму, салоподібне дно, вкрите слизом з домішкою гною й крові, нерівні потовщені краї.. Підщелепові лімфовузли на початку хвороби припухлі, гарячі та болісні, згодом різко збільшуються в розмірі (до величини курячого яйця), тверді, нерухомі, горбисті. Сапні вузлики та гнійно-некротичні виразки виявляють також на шкірі голови, шиї, задніх кінцівок, прецупія та мошонки, рідше — на інших ділянках тіла. Патологоанатомічні зміни. Якщо діагноз був установлений зажиттєво, розтинати труп не рекомендується. В разі розтину виявляють сильне виснаження загиблої тварини, на слизовій оболонці носової порожнини, в гортані та трахеї визначають виразки й рубці. Сапні вузлики частіше спостерігають у легенях, кількість їх коливається від поодиноких до дисемінованого ураження органа. Діагноз за гострого перебігу сапу, коли клінічні ознаки хвороби дуже характерні й виражені досить чітко, не викликає труднощів і може здійснюватись на підставі аналізу клініко-епізоотологічних даних. Для алергічної діагностики проводять очну пробу, для чого застосовують малеїн, який вводять у кон'юнктивальний мішок у кількості 3-4 краплі, дворазово з інтервалом 5-6 діб. Лікування заборонене у зв'язку з його високою потенційною небезпекою для людини. Інфікованих збудником сапу коней знищують. Імунітет при сапі не вивчений. Доведено, що в стаціонарно не-благополучних зонах тварини набувають значної стійкості до інфекції, а в табунах хворіє лише незначна частина сприйнятливого поголів'я. Усі спроби виготовлення вакцини та гіперімунної сироватки проти сапу закінчились невдачею. Профілактика та заходи боротьби. Запобіжні заходи проти занесення на територію України сапу з неблагополучних щодо цієї хвороби держав, а також постійний контроль за благополуччям однокопитних тварин здійснюють відповідно до діючої інструкції. У разі підозри щодо захворювання на сап передбачається контрольний діагностичний забій, патологоанатомічне та лабораторне дослідження патологічного матеріалу.

Меліоідоз – (сапоподібна хвороба, сап Рангуна) - септико-піємічне захворювання гризунів, собак, котів, рідко сільськогосподарських тварин, що характеризується катарально-гнійним запаленням слизових оболонок, утворенням гнійних осередків та численних казеозних вузликів у різних органах і тканинах. Смертельно хворіє людина. Збудник хвороби - Pseudomonas pseudomallei - паличкоподібна із заокругленими кінцями рухлива бактерія, що не має капсули і не утворює спор. Грамнегативна, добре забарвлюється усіма аніліновими фарбами та за Романовським - Гімза. Епізоотологія хвороби. До меліоїдозу сприйнятливі гризуни (миші, щури, кролі, морські свинки), вівці, кози, собаки, коти, свині та мавпи. Встановлено спорадичні випадки захворювання у великої рогатої худоби та коней. Основним резервуаром збудника інфекції в природі є дикі гризуни.

Джерелом збудника хвороби можуть бути хворі на меліоїдоз або латентно інфіковані тварини, насамперед гризуни, що виділяють бактерії меліоїдозу з гноєм шкірних виразок, витіканнями з носа, а також із сечею та фекаліями. Факторами передавання збудника є корми, вода стоячих водойм, земля, харчові продукти, забруднені виділеннями інфікованих тварин, особливо диких гризунів. Зараження відбувається через травний канал, дихальні шляхи, а також уражену шкіру. Собаки, коти, свині можуть заражатися при поїданні трупів інфікованих гризунів. Встановлено можливість передавання збудника інфікованими москітами та щу- рячими блохами, в організмі яких бактерії зберігаються до 50 діб. Меліоїдоз серед диких гризунів проходить у вигляді епізоотій. Іноді до епізоотичного процесу залучаються собаки, коти, свині, вівці. Коні та велика рогата худоба захворюють на меліоїдоз рідко, інфекція у них має спорадичний характер. Лабораторна діагностика. Передбачає бактеріологічні та біологічні дослідження. У лабораторію надсилають цілими трупики гризунів, а від великих тварин - частини паренхіматозних органів, кров, гній з абсцесів і сечу, які використовують для виділення чистої культури збудника в посівах на живильних середовищах. Біопробу проводять на морських свинках, яких заражають шляхом підшкірного введення суспензії патологічного матеріалу. Через 2 - 3 доби на місці введення утворюються флегмона, некроз тканини, потім виразки й нагноєння регіонарних лімфовузлів. Через 15 - 21 добу тварина гине. В разі внутрішньочеревного зараження самців швидко розвиваються орхіт і перитоніт. Для виявлення латентних форм хвороби використовують реакцію зв'язування комплементу та реакцію аглютинації. Розроблено алергічну діагностику (кон'юнктивальна та внутрішньошкірна проби). Диференціальна діагностика. Передбачає необхідність виключення у коней сапу. Враховують характерні для сапу клінічні ознаки (носова й шкірна форми хвороби), наслідки малеїнізації, результати дослідження сироваток крові за РЗК.

15. Туберкульоз, паратуберкульоз, псевдотуберкульоз (визначення, етіологія, коротка характеристика. Паратуберкульоз - Хронічно перебігаюча хвороба жуйних, яка характеризується повільним розвитком продуктивного ентериту, періодичним проносом і прогресивним виснаженням. Збудник хвороби Mycobacterium paratuberculosis – тонка коротка поліморфна паличка, кислотостійка, нерухома, спор і капсул не утворює, фарбується по Ціль-Нільсену. Достатньо стійка в навколишньому середовищі. Епізоотологія

Хворіють переважно велика рогата худоба та вівці. У корів частіше клінічні ознаки проявляються після 1-2 отелення. Джерелом інфекції є хворі тварини та мікробоносії. Як правило, зараження відбувається аліментарним шляхом. Є дані про внутрішньоутробне зараження. Хвороба реєструється в усі пори року, частіше в зонах з кислими, заболоченими або солонцевими грунтами. Летальність досягає 10-25%. Діагноз встановлюють на основі аналізу епізоотологічних даних, клінічного прояву, патолого-анатомічних змін, бактеріологічним та гістологічним дослідженням пат. матеріалу. Використовується прижиттєва алергічна діагностика, РЗК. Диференціювати захворювання треба від туберкульозу, аліментарних ентеритів, концидіозу, мікроелементозів. Профілактика

Всіх тварин, які завозяться в господарство, карантинують 30 днів. При встановленні діагнозу на господарство накладають обмеження і проводять оздоровчі заходи. Використовують серологічну діагностику (РЗК) та подвійну внутрішньошкіряну пробу із туберкуліном для птиці. Після кожного виділення реагуючих тварин проводять поточну дезінфекцію. Неблагополучні господарства оздоровляють шляхом здачі на забій хворих корів ітелят, що від них народилися.