Сучасна демократія й проблеми її становлення

Демократія західного зразка сформувалася з ліберальної політичної системи і успадковує її основні організаційні принципи: конституціоналізм, поділ влади, а також такі цінності, як індивідуальна воля, права людини, автономія меншості й т.д. Оцінки й назви сучасної демократії є неоднозначними. Її часто називають плюралістичною, оскільки вона базується на не існуючій раніше різноманітності суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і форм їхнього вираження (політичних партій, асоціацій і об'єднань, суспільних систем, громадських ініціатив і т.д.).

Незважаючи на основну спільність із класичною ліберальною політичною системою, сучасна демократія істотно відрізняється від неї. Її головні особливості визначаються тим, що вона будується на синтезі різних ідей, концепцій і форм організації, намагається поєднати традиційні ліберальні цінності з ідеями, запозиченими у соціалістичного, християнського, комуністичного й іншого рухів, ураховує нові реалії постіндустріального суспільства. У чому ж більш конкретно складається специфіка сучасної демократії?

У найважливішому питанні демократії – розумінні народу – плюралістична теорія демократії займає як би проміжне положення між індивідуалістичними й колективістськими теоріями. Плюралістична концепція виходить із того, що не особистість, не народ, а група є головною рушійною силою політики в сучасній демократичній державі.

Індивід без групи – безжиттєва абстракція. Саме в групі, а також у міжгрупових відносинах формується особистість, визначаються її інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності. Кожна людина – це представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, регіональної, демографічної й ін. За допомогою групи особистість одержує можливість вираження й захисту своїх інтересів.

Що ж стосується народу, то він не може бути головним суб’єктом політики, оскільки являє собою складне внутрішньо суперечливе утворення, що складається з різноманітних груп, конкуруючих у боротьбі за владу. Призначення демократії – стимулювати різноманітність поглядів, плюралізм у суспільстві, надати всім громадянам можливість поєднуватися, відкрито висловлювати свої інтереси, знаходити за допомогою взаємних компромісів їхню рівновагу, що відображається в політичних рішеннях.

Демократія – це не влада стабільної більшості, оскільки саме вона є мінливою й не монолітною й звичайно складається на основі компромісів між індивідами, а також різними групами і об’єднаннями. Жодна з груп сучасного західного суспільства не здатна монополізувати владу й приймати рішення, не спираючись на підтримку інших суспільних асоціацій. Об’єднавшись, незадоволені групи можуть блокувати небажані рішення, виступаючи тим самим найважливішою соціальною противагою, що стримує тенденції до монополізації влади.

Обмеження в політичних рішеннях інтересів тих або інших груп зазвичай збільшує залучення у політику їхніх членів і тим самим підсилює їх вплив на подальшу політику. У результаті складної конкурентної взаємодії на основі політичних блоків і компромісів у державних рішеннях установлюється динамічний баланс, рівновага групових інтересів. Демократія, таким чином, являє собою форму правління, яка дозволяє різним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси й знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення, що відображають їх баланс.

Якщо узагальнити різноманітні концепції плюралістичної демократії, то можна виділити такі загальні основні соціально-політичні конструкції:

1. Зацікавлена група – це центральний елемент демократичної політичної системи, що гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи; сама особистість при цьому відсувається на другий план, хоч її статус як первинного суб’єкта влади й не заперечується;

2. Загальна свобода як результат конфліктної взаємодії різних груп та їхніх компромісів; ця свобода не існує апріорі, до змагання різних політичних діячів, а формується в процесі “примирення”, зрівняння різних інтересів;

3. Суперництво й баланс групових інтересів – соціальна основа демократичної влади, її динаміки;

4. Єдність і противага поширюються не тільки на інституціональну сферу (лібералізм), але й на соціальну область, де об’єктами є групи-суперники;

5. “Розумний егоїзм”, особистий і груповий інтереси як генератори політики;

6. Держава – не “нічний сторож” (лібералізм), а орган, що відповідає за нормальне функціонування всіх секторів суспільної системи й підтримує у суспільстві соціальну справедливість; із плюралістичною теорією демократії цілком є сумісними теорія й практика соціальної держави, що забезпечують гідні умови життя кожній людині; держава – це також арбітр, що гарантує дотримання законів, “правил гри” в змаганні різних груп і не допускає монополізації влади;

7. Дифузія, розшарування влади між центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів та ін.;

8. Наявність у суспільстві ціннісного консенсусу, що припускає визнання й повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного ладу, демократичних правил гри, прав особистості, закону;

9. Демократична організація самих базисних груп як умова адекватного представництва інтересів громадян, що входять до цих груп, без цього демократія перетворюється в плюралізм еліт.

Демократія має переваги й недоліки, сильні й слабкі сторони. На противагу безоглядному політичному оптимізму, що особливо яскраво виявився, наприклад у СРСР у другій половині 80-х років, коли здавалося, що демократія є щось вище й остаточне, тобто тільки слід її досягти й вся решта додасться, варто визнати, що демократія є не шлях, а “розпуття”, не досягнута мета, а тільки лише “проміжний” пункт. Своїми найширшими можливостями й перспективами демократія начебто б викликала певні очікування, які вона не має сил задовольнити, а своїм духом терпимості й прийняттям всіх думок вона відкрила простір, у тому числі й для дій, що прагнуть її знищити. Іншою вона бути не може, тому що це – її природа, її перевага, однак цим вона могла задовольнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати вдосконалювати нескінченно примарний абсолютний ідеал й ніякою політичною системою їх не задовольнити. Тому питання про те, чи може демократія замінитися іншими формами, має ясну відповідь: це траплялося раніше, існує зараз і може відбутися в майбутньому.

Демократія завжди є “розпуття”, тому що вона є система волі, система релятивізму, для якого немає нічого абсолютного. Демократія є порожній простір, у якому можуть розвиватися найрізноманітніші політичні прагнення. Невдоволення, демократією можна трактувати як утому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний привабливий шлях, “стежку” розвитку. Однак важко дати однозначну відповідь на запитання “а чи не повернемося ми зрештою знову на узлісок?” На даний момент ми найбільш схильні погоджуватися з відомим висловленням Черчілля: “демократія – погана форма правління, однак нічого кращого людство поки не придумало”.

Поступове вкорінення сучасної демократії й підвищення її впливу на різні сторони життя привели до того, що в наш час поняття демократії розширилося й стало містити не тільки характерні риси форми політичного правління (від його всенародності до умов участі громадян у самоврядуванні), але також ідеологічні й світоглядні підходи до відносин між людьми, моральні й навіть філософські передумови людського існування в умовах сучасності. Це спонукало політичну науку відрізняти демократію в широкому або ідеальному змісті від її політичної, переважно інституціональної основи. Найбільш послідовно, мабуть, таке розрізнення проводив В. Даль, який користувався в першому змісті словом “демократія” й запропонував використовувати для позначення інституціональних рішень слово “поліархія” (polyarchy). Воно дослівно перекладається як “багатовладдя, правління багатьох” і для древніх еллінів, скоріше, мало негативний відтінок, пов’язаний з розбродом і неузгодженістю правління. У наш час цим словом, навпроти, підкреслюються політичний плюралізм і здатність інститутів сучасної демократії забезпечувати взаємодію і узгодження інтересів без втрати їхньої самостійності й принципової рівності.

Виявляється, що принципова проблема демократії, як і будь-якої іншої політико-ідеологічної системи, полягає в тому, яким чином вона поєднується з природою людини, чи виходить вона з реальної, часом хворобливої суперечливості сучасної особистості, обмеженості її ресурсів, з її забобонів і болісних комплексів або ж орієнтується на якийсь утопічний ідеал людини. Дотепер нерідко стверджують, що демократія взагалі, включаючи й сучасну, не тільки нормативна, але й основана на безкомпромісних вимогах доброти й досконалості людей.

Сучасна демократія ґрунтується на уявленнях про невизначену й таку, що розвивається, а тому багатогранну природу людини. Тому кожний може, по-перше, знаходити й реалізовувати те, що виявиться йому корисним, а по-друге, використовувати потенціал демократії для відкриття нових своїх здатностей, розвитку своєї особистості і удосконалювання людської природи взагалі (демократія, що розвиває, а потім і плюралістична демократія).

Властиві сучасній демократії уявлення про різноманіття й мінливість людської природи, необхідність постійного критичного обговорення й перегляду не тільки політичних курсів, але й критеріїв їх визначення обумовлюють високий рівень вимог до громадян. У несучасних або тільки частково модернізованих системах людині була гарантована можливість покластися на стабільні звичні й найчастіше немудрі ролі й схеми політичного поводження. Демократизація породила явище, яке Зріх Фромм влучно назвав “втечею від свободи”. Суть його полягає в тому, що, ламаючи традиційні, у тому числі корпоративні, структури, різко збільшуючи темпи горизонтальних і вертикальних переміщень, “атомизуючи” суспільство, демократизація позбавляє людей звичної системи орієнтації, психологічних й організаційних “опор” і “меж” поведінки індивіда. Зняття всіляких станових та інших обмежень, що твердо скеровували життя людини в колишніх умовах, зробило людину вільною у сучасному розумінні. Одночасно на неї ліг тягар відповідальності за рішення, що стосуються її власної долі, а також усього суспільства. Спільна дія цих факторів призвела до того, що самотня, розгублена й дезорієнтована людина не змогла виносити “тягар свободи”. Їй здавалося, що знайти колишню впевненість у собі й відчути стабільність можна, лише жертвуючи свободою в обмін на почуття визначеності, що виникає у твердій тоталітарній системі, перекладаючи всю відповідальність за прийняття рішень на вождя або режим. Руйнування традиційних міфів, заміна їх раціоналістичним світорозумінням, орієнтація на особисту користь порушують питання про сенс людського існування. У цих умовах значна частина людей є схильною до авторитарного підпорядкування, тобто занадто “слабкою” для того, щоб взяти на себе відповідальність за свою долю, шукає виходу в “суворому комфорті тоталітарної диктатури”, прагне асоціювати себе з авторитарно-тоталітарними ідеологіями й рухами.

Демократія, таким чином, – це не статичний стан, а процес, що постійно розвивається з принципів демократичного устрою, широти охоплення проблем і просторів. На цей час переважають два основних підходи до проблеми демократії.

На думку першої групи фахівців, хоча зараз начебто і спостерігається тріумфальний марш демократії по всьому світі, вона все-таки в першу чергу є продуктом розвитку й культури західного типу. Це викликає сумнів у її тривалій стабільності в інших частинах світу. Інші фахівці розглядають демократію як мету історії й називають перехід до демократичного типу правління справжньою світовою революцією. Використовуючи історичну і антропологічну аргументацію, вони доводять, що демократія – єдина форма суспільного життя, притаманна людині. Тому еволюційний розвиток людського роду зрештою приводить до торжества демократії як ще один “крок до прориву” у цивілізацію.