Тема: українське національно-культурне відродження кінця хvііі – початку ХХ ст.

 

ІІ заняття

План

1. Здобутки української культури ХІХ ст.

2. Модерністський період національно-культурного відродження. Культуротворчі процеси в Україні на початку ХХ ст.

3. Національна культура в роки боротьби за державну незалежність України (1917-1920 рр.).

1. Починаючи розгляд першого питання необхідно вказати, що у ХІХ ст. відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення. Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і національної культури. У цей час розпочинається вивчення культури в рамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення української культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробили М. Драгоманов, В. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко.

Варто вказати, що вагомий внесок у розвиток української літератури зробили «неоромантики» – Л. Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський та ін. У творчості цих письменників виразно присутній вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним засобом поетики, поглиблюється філософічність творів. У другій половині ХІХ ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русова, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діалектичні особливості української мови. До найбільш визначних здобутків народознавства належать: «Українські пісні з нотами», «Сборник материалов по малорусскому фольклору», «История запорожских козаков» Д. Яворницького та ін. Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал «Киевская Старина» (1882 – 1907 рр.), заснований фондом українського мецената В. Семиренка. В журналі друкували свої твори та історичні праці М. Максимович, С. Єфремов, А. Кримський, В. Антонович, М. Коцюбинський та ін. Однак жорсткі утиски української мови не давали змоги вільно подавати на його сторінках навіть етнографічний матеріал.

У другий половині XIX ст. в Україні значно активізується мистецьке життя, утворюються великі художні центри в Києві, Харкові, Одесі. Велику роль у цей час відіграють художні школи: М. Мурашка в Києві, М.Раєвської-Іванової в Харкові, Одеське художнє училище. Ці художні центри дали початкову фахову освіту цілій плеяді видатних українських і російських художників, серед яких: М. Врубель, К. Крижицький, М. Пимоненко, Г. Дяченко, С. Костенко, О. Мурашко, Ф. Красицький, І. Селезньов, Г. Світлицький, К. Костанді, П. Нілус, Є. Буковецький, Г. Головков та ін.

В українському мистецтві цього періоду провідним стає жанровий живопис, серед вихованців та викладачів школи М. Мурашка видатне місце в історії українського мистецтва належить М. Пимоненку. У своїх творах він постійно звертався до життя, побуту, звичаїв українського народу. В картині «Святочне ворожіння» він відтворює один з епізодів зимових різдвяних свят, у якому брали участь дівчата. Вважалось, що ворожінням у цей період свят можна дізнатись про свого нареченого. У цій жанровій сцені художник майстерно використовує ефект штучного освітлення. За допомогою цього прийому він зосереджує увагу на гарних молодих обличчях, на яких веселим захватом і цікавістю світяться очі. Серед найбільш відомих творів М. Пимоненка можна назвати його картини «Засватана» (1886 р.), «В чистий четвер», «В розлуці», «Художник» (усі три написані в 1887 р.), «Весілля в Київській губернії» (1891 р.) та«Свати» (1892 р.).

Серед відомих майстрів пейзажного жанру цього періоду були такі відомі художники, як С. Васильківський, В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко та ін. Усіх їх об’єднує палка любов до рідної природи, захоплення її красою, реалістичне відображення різних станів. До найвидатніших творів В.Ор­ловського належать «Село» (1879 р.), «Жнива» (1882 р.), «Відпочинок у степу» (1884 р.), «На березі моря» (1884 р.) та ін. Багатогранним талантом відзначався також видатний український художник і етнограф С.Васильківський. Він працював у різних жанрах живопису, був майстром пейзажу, історичного, побутового жанру, монументальних розписів та портрету. Але улюбленим жанром майстра став пейзаж. Основними мотивами в його творчості були краєвиди рідної Харківщини та Полтавщини.

Потрібно вказати, що культура України другої половини XIX - початку XX ст. була б неповною без урахування впливу на неї І. Рєпіна. В історії української культури твори Рєпіна на українську тематику по праву займають почесне місце. Вони продовжують ту прогресивну традицію, яку розпочав своєю серією офортів «Живописна Україна» Т.Шевченко. Одним із шедеврів І. Рєпіна є його велике історичне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878-1891 рр.). Художник працював над цією картиною понад 13 років. Поява «Запорожців» має глибоко закономірні причини, обумовлені постійним інтересом художника до української історії та впливом на нього творчості М. Гоголя. Сюжетом для картини став епізод колективного написання запорожцями знущального листа-відповіді на вимогу турецького султана Махмуда IV про покірність.

На кінець XІX ст. припадає розквіт видатного майстра побутової картини і портрета, художника багатогранного таланту О.Мурашка. Найвизначнішими творами О. Мурашко є: «Портрет дівчини в червоному капелюсі», «Похорони кошового», «У кав’ярні», «Портрет М. П. Петрова». Твори О. Мурашко стали великим внеском у скарбницю української культури кінця XIX початку XX ст. У 90-х рр. XIX ст. розпочав свій творчий шлях І. Їжакевич. Коло тем його робіт надзвичайно широке. Це - селянське життя («Український косар», «На Дніпрі», «Збирання лози для виготовлення кошиків», «Біля кузні»), славне минуле українського народу, побут українського села. І. Їжакевич займався і монументальним живописом, книжковою ілюстрацією. Серед доробку художника велика кількість робіт присвячена зображенню дітей. У них яскраво відображено особлива духовна теплота, ніжність і правдивість життя селян.

У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський, Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І. Штром, О. Беретті, А. Прахов). Поширення набувають стилі модерн, український модерн, віденський неоренесанс. Будинок Львівської політехніки (1872—1877 рр.) — неоренесанс, архітектор Ю. Захарович; будинок історичного музею в Києві (1897—1900 рр.) — класицизм, архітектор В. Городецький; будинок з химерами (еклектика) цього ж архітектора, його ж костьол Св. Миколая під готику та Національний художній музей (мавританський стиль). Його споруди є окрасою столиці України. Будинок з химерами відомий не лише своєю архітектурою, а й оздобленням символічними фігурами тварин, яке зробив італійський скульптор Еліо Саль. Це яскраве поєднання модерну та анімалістичної скульптури, чудова демонстрація можливостей цементу як будівельного матеріалу, поєднання реальності і романтизованого світу.

Продовжувала розвиватись у цей час українська скульптура. У 1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову постать виконав П. Клодт. Розпочав проект монумента скульптор В. Демут-Малиновський. Постамент у вигляді каплиці створив архітектор К. Тон. У пам’ятнику проявляються риси академізму та псевдоруського стилю. Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі М. Микешина — пам’ятнику Богдану Хмельницькому, архітектор Ніколаєв. Це найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно вписується в ансамбль Софійської площі. Л. Позен створив пам’ятники І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві, композиції до «Кобзаря», горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», реалістичні композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф». У Львові в класичному стилі працювали А. Шімзер, П. Філіппі, Г. Красуцький, який оздоблював будинки, створював надгробні пам’ятники на Личаківському кладовищі. На Заході України в цей час творили скульптори К. Островський, О. Северин, С. Левандовський. У Ніжині вражає філігранної роботи бюст М. Гоголя, скульптора П. Забіли. Його творчості належить мармуровий портрет Т. Шевченка.

Слід зауважити, що великих здобутків у ХІХ ст. набула українська музична культура. У професійній українській музиці з’являються перші симфонії. На Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вербицького (автора музичного гімну України) та І. Лаврівського. С. Гулак-Артемовськи й був оперним співаком (баритон), учився в Італії на кошти, зібрані за концерт Глінки, Даргомижського, Волконського. За власним лібрето він написав першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), яка з 1884 р., коли вперше була поставлена М. Кропивницьким, не сходить зі сцени. Його творчості належать пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться». У Петербурзькій консерваторії в М. Римського-Корсакова навчались М. Лисенко, Я. Степовий, П. Молчанов, Г. Давидовський, Г. Козаченко, Ф. Якименко. На українські теми М. Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877 р.), «Ніч перед Різдвом» (1895 р.). Великий внесок в українську професійну музику зробили П.Ніщинський та П.Сокальський. П.Ніщинський написав твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», «Закувала та сива Зозуля», ряд обробок народних пісень. П.Сокальський — опери «Осада Дубно», «Майська ніч». Його праці про народну музику — важливий етап у розвитку української музичної фольклористики.

Особливий внесок в українську і світову музичну культуру зробив М. Лисенко (1842—1912 рр.) — український композитор, диригент, етнограф, основоположник національної музичної школи, автор опер, які заклали фундамент українського оперного мистецтва: «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Ноктюрн», «Енеїда», ряд дитячих опер. У музично-драматичній школі, яку він створив у 1904 р., навчались українські композитори К. Стеценко, Я. Ревуцький, О. Кошиць.

2. Розгляд другого питання доречно розпочати з визначення того, що модерністський період національно-культурного відродження характеризувався поглибленням процесу утвердження етнічної й культурної самобутності українського народу. Наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права в Російській імперії через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, а також надати належного статусу українській мові. Тому наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не вщухали запеклі дискусії про походження українців та їх мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася, на думку деяких «вчених», з її нездатністю обслуговувати «високі потреби суспільства». Культурницькі домагання українського народу російські шовіністи розглядали як прояв «південноруського сепаратизму».

Слід зауважити, що розв’язати складні проблеми поширення вживання української мови мала поява національної преси та видавничої справи. Проте Валуєвський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський указ забороняв ввезення друкованих українських творів з-за кордону. Внаслідок таких дискримінаційних заходів на території Росії на початку ХХ ст. не існувало жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. Після короткочасного послаблення репресій в 1881 – 1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалися знову. У 1892 р. уряд заборонив друк українських книг «при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственных», а з 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, хоча за змістом вони й здавались «благонаміреними».

В умовах революції 1905 – 1907 рр. в Росії, завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідних указів, український народ отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість із них існувала недовго і мали відносно малі тиражі. З жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування, бодай одним примірником, підтвердили лише 24 видання. У період реакції і з наближенням Першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, а тому в Росії у 1913 р. з 275 газет українською мовою видавалася лише одна.

В роки революції на східноукраїнських землях – у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам’янець-Подільському, Чернігові, Житомирі, почали з’являтися «Просвіти». Дев’ять «Просвіт» мали 30 філій. Їх діяльність була пов’язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно. Просвіти» видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки вели боротьбу за право викладання в школах українською мовою. Однак Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські «Просвіти» були закриті.

В українській культурі цього періоду яскраво виявилися найкращі риси – ідейність, народність, реалізм. Її провідниками були діячі українського театру М. Кропивницький, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий та ін. Український театр на початку ХХ ст. перетворився на справжню громадську трибуну в боротьбі за утвердження демократичної української культури. Активізується діяльність гуртків і товариств хорового співу, відкриваються народні будинки (Київ, Одеса), у Києві – Літературно-артистичне товариство, хор товариства любителів музики. Подібні мистецькі об’єднання виникають в Одесі, Полтаві, Житомирі, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Тернополі та ін.

У 1901 р. на базі Київської рисувальної школи М.Мурашка було відкрито художнє училище, яке переходить до структури Петербурзької Академії мистецтв. Організаторами і першими викладачами були: перший ректор училища академік Петербурзької Академії мистецтв В. Ніколаєв, художники Х. Похитонов, М. Пимоненко, В. Орловський та ін. В училищі працювали відділи живопису та архітектури, їх викладачами були Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик. Вихованці училища стали провідними художниками України та Європи і зробили гідний внесок у розвиток образотворчого мистецтва. Це О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, І. Падалка та багато інших. У цей час українська тематика стає популярною у творчості як вітчизняних, так і російських художників, вихідців з України. Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається до тем і сюжетів із життя та побуту українського народу. Плідно працював у цей час український художник М.Івасюк - автор історичних картин на теми Визвольної війни українського народу: «Битва під Хотином», «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ», а також жанрових полотен «Білі криниці», «Гуцулка під деревом», «Буковинець».

Завершуючи розгляд третього питання, необхідно вказати, що до цього періоду відноситься поява в Україні авангардистського живопису. Молоді майстри цього жанру, гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму. Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на «аналітичній» стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до кон­структивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна ди­наміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енер­гія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об’єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художни­ки одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ. Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу «Ланкою», за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика «зухвало обілляла брудом». У 1914 р. новоутворена група «Кільце» влаштувала свою виставку, в якій взяв участь 21 живописець. Художник О. Богомазов у 1913—1914 рр. створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття — експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддав перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»).

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажа­ючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, худож­ник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навко­лишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Його програмний твір цього періоду – «Чорний квадрат» (1913 р.) став маніфестом безпредметного мистецтва, символом заперечення соціальної і пізнавальної функції мистецтва.

Таким чином, до початку революції 1917-1920 рр. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної й культурної самобутності, проте чимало проблем залишалися нерозв’язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку національної культури залишалася антиукраїнська політика російського самодержавства. На початку ХХ ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоч він відбувався в умовах систематичних утисків і заборон. Головним здобутком модерністського періоду можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що заклало підвалини для становлення державності в роки національно-визвольної революції.

4. Починаючи відповідь на четверте питання, необхідно звернути увагу на те, що Перша світова війна спричинила глибоку суспільно-політичну кризу, внаслідок якої в 1917 р. у Російській державі відбулася Лютнева революція. Вона призвела до ліквідації самодержавства й початку демократичних перетворень в країні. Наслідком революції стало розгортання національно-визвольного руху в Україні та утворення Центральної Ради, яка поставила за мету відновлення української державності. Невід’ємною частиною державотворчої політики Центральної Ради було питання культурно-освітнього будівництва в Україні, оскільки неписьменність серед її населення становила близько 70%. Тому вже з весни 1917 р., спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо, Центральна Рада дбала про розширення мережі українських освітніх закладів, починаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, училищ і вищих навчальних закладів.

Іншими напрямами культурницької роботи Центральної Ради було налагодження української видавничої справи, створення бібліотек, розвиток національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України. Протягом року свого існування, діючи в досить складних політичних та соціально-економічних умовах, Центральна Рада на культурно-освітній ниві зробила дуже багато. Так, протягом літа-осені 1917 р. під її керівництвом було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання в десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети в Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі, науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів. Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної та іншої літератури. У 1917-1918 рр. великими тиражами друкувалися твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі, за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, було засновано Українську національну бібліотеку з кількома філіями у великих містах України.

Слід зауважити, що, прагнучи до розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України: М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар’яненко, П. Саксаганський та ін. Місцевим театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат створив школу з підготовки професійних артистів і режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті». Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор, відкрито курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Студенти повинні звернути увагу на те, що питаннями розвитку українського образотворчого мистецтва займалася Українська академія мистецтв, створена в грудні 1917 р. Її першим ректором став Г. Нарбут, а викладачами були О. Мурашко, А. Малевич, М. Бойчук, В. Кричевський. При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. На ґрунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, А. Страхов, П. Вітович. У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час з’являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та знімається декілька навчальних кінофільмів для студентів, що на той час було досить передовим явищем.

Завершити розгляд цього питання доречно аналізом культурної політики часів Гетьманату. Варто підкреслити, що культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського. У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Тільки протягом літа 1918 р. відкрилося 50 нових українських гімназій, а їх загальна кількість досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови й літератури, історії, географії, етнографії в системі шкільної та вищої освіти України. Уряд виділяв значні кошти на вищу освіту, що дозволило зміцнити матеріальну базу навчальних закладів. На доповнення до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам’янець-Подільський університет. Розширювалися україномовні факультети й кафедри в діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. за наказом гетьмана П. Скоропадського розпочала роботу Українська академія наук, президентом якої став В. Вернадський.

У цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодика: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів. Розширювалась експозиція Української національної картинної галереї, збільшилася кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Таким чином, ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією українськими урядами в період національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу для подальшого розвитку культури українського народу й дозволило зробити вагомий внесок у розвиток світової культури ХХ ст.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Назвіть головні осередки національно-культурного відродження в Україні у ХІХ – початку ХХ ст. та їх провідних діячів.

2. Назвіть видатних представників образотворчого мистецтва України у ХІХ ст.

3. Які архітектурні стилі поширились в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.?

4. У чому полягали особливості розвитку художньої культури України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.?

5. Доведіть, що українська культура наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стала самодостатньою й структурно розвинутою.

6. Назвіть представників українського мистецького авангарду на початку ХХ ст.

7. Назвіть видатних представників української національної музики кінця ХІХ – початку ХХ ст.

 

Література

Горбачов Д. Український мистецький авангард 1910-1930 рр. / Д. Горбачов. – К.: Мистецтво, 1990. – 314 с.

Історія української культури /За ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. /За ред.. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Лобачевський, П. І. Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. / Б. Б Лобачевський Б.Б., П. І. Говдя – К., 1989. 308 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕК, 1998. – 383 с.

 

Семінар 7.