Тема: культура України литовсько-польського періоду ( хіv - перша половина хvіі ст. )

План

1. Особливості духовного життя в Україні у ХІV - першій половині ХVІІ ст.

2. Поширення освіти, рукописної та друкованої книги.

3. Розвиток музики та театрального мистецтва.

4. Живопис і архітектура литовсько-польської доби.

 

1.Починаючи розгляд першого питання необхідно вказати, що роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політично­го центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV— XVI ст. З 60-х рр. XIV ст. значна частина українських земель пе­ребувала під владою Литви. Перші роки її правління практич­но не внесли кардинальних змін у суспільний устрій та культурний розвиток українських земель. Це сталося тому, що порівнянню з литовцями Київська Русь мала розвинені виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв’язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і школи, монументальну культову архітектуру, живопис і декоративно-прикладне мистецтво) сприяли прийняттю Литовською державою більш досконалої системи управління, принципів і норм духовної культури Київської Русі. Литовці дотримувалися правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві феодали зберегли свої володіння, а руські землі – автономію. Русичі займали в державі рівноправне становище з литовцями, а основами литовського судочинства стала «Руська правда». Руська (українська) мова дістала статус державної, нею велась офіційна документація, здійснювалось навчання в школах, відправлялася служба в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина в королівському палаці. У Литовському князівстві здобуває популярності православна віра, священикам надаються привілеї, а окремі члени литовської княжої сім’ї приймають православ’я та поріднюються з українськими князями. Культурні здобутки Київської Русі мали поштовх становленню освітніх процесів у Литовському князівстві.

Однак, укладена у 1385 р., Кревська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та екс­пансії католицизму. Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі. Остаточне по­неволення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об’єднувалася з Польщею в єди­ну державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій дер­жавного самоврядування. Адміністративний поділ українських земель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віроспо­відання. Тяжкими для України стали наслідки Берестейської церковної унії: створення з однієї православної церкви двох – уніатської (українська католицька церква з’єднана з Римом) і православної, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила в залежність до Московського патріархату. Після цього поглиблюється денаціоналізація української шляхти, поляки почали вимагати, аби уніати, відмовлялися від своїх догм, історії, традицій. Але українська церква не зв’язала себе з польським урядом, а активно боролася проти полонізації

Потрібно вказати, що довгий час православна церква залишалася для українського на­селення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Проте складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов’язана з тим, що православна церква не мала державної підтрим­ки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій осві­ченістю. На почат­ку XVІ ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації. Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку україн­ської культури. Загалом ці обставини не припинили культурного про­цесу в українських землях, лише надали йому специфічних особли­востей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв’язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істот­ного впливу ідей європейського Відродження, зокрема гуманістичних. По-третє, культурний процес в українських землях три­вав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сфе­рам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрельєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

2.Розгляд другого питання доречно розпочати з вказівки на те, що виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості ґрунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існу­вали язичницькі та християнські школи. За князювання Володими­ра Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною за­гальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа «книжного вчення», основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи пись­ма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов’янською мовою, їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віро­вчення, єднання парафіян навколо церкви.

Після того як більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Поспо­литої, виникла реальна загроза полонізації і окатоличення україн­ського народу. В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Євро­пи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському універси­теті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак: 1450—1494 рр.). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ре­місника Михайла Доната (Котермака). У 1468 р. його ім’я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 р. — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болон­ський університет — один з найвідоміших у Європі. Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Він вчився і викла­дав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про творчість Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекла­дав твори згаданих авторів та писав власні вірші. Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов’ян­ське походження. Його вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною. До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного пе­ребування за кордоном повернувся на батьківщину. Найвизначні­шими працями Станіслава Оріховського є «Про турецьку загрозу слово І та ІІ-ге», видане у Кракові в 1543 р. та «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу».

Варто зауважити, що на межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гума­ністичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький куль­турно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія. Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький засну­вав 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкар­ня, яку протягом 1577—1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. В академії працю­вали висококваліфіковані професори не лише православного віро­сповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за проте­стантські погляди. Один з професорів, Захарія Копистенський, писав, що в Острозькій академії «знаходилися й славні доктори, добре ви­вчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики і астрономи, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету). Серед професорів були українці Василь Суразький, що написав «Працю про єдино істинну православну віру», де обґрунтував релігійну доктри­ну острозьких книжників; Дем’ян Наливайко, який зробив істотний внесок у розвиток афористичного аспекту філософського знання в Україні; білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі «Хро­нологію»; росіянин Андрій Курбанський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс (здобув освіту у Венеції і Падуї), який здійснював переклади наукових праць з грецької на слов’янську й книжну українську мови. Утвердженню авторитету старослов’янської мови, яка принижувалась католицьки­ми богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старо­слов’янського букваря.

Найвагомішою культурною пам’ят­кою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрова­ної Біблії слов’янською мовою в 1581 р., текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, була прикладом для інших шкіл. За зразком Острозької академії були створені вищі школи в Турові — 1572 р., Володимирі-Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Львові — 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей «всякого стану», убогих і багатих, їх основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братській школі, наприк­лад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику й риторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася ви­вченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні ви­вчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов’янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами.

Далі варто зазначити, що вагомий внесок у розвиток української культури зробили церковні братства. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві, її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зизанії. У програму школи входило вивчення курсу «семи вільних наук», які складались з предметів «тривіума» — граматики, риторики, діа­лектики та «квадривіума» — арифметики, геометрії, астрономії, му­зики. Поряд з церковнослов’янською й грецькою вивчали польську та слов’янську мови. При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній збері­галися грецькі та латинські видання творів Аристотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія, Цицерона, істориків Лукіана, Валерія Макси­ма тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Педагогічна, літературно-філософ­ська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувалося створення братських шкіл. Було відкрито Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. З братською школою в Києві пов’язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов’ян­ську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Значні здобутки вітчизня­ної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили, який, будучи митрополи­том Київським, у 1631 р. заснував Лаврську школу як вищий навчальний за­клад європейського типу. Через рік він об’єднав її з Київською брат­ською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називати­ся Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професорами високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західно­європейські університети, турбувався про помешкання для професорів і гуртожиток для учнів, про їх матеріальне утримання. Навчання було поставлено добре, кількість учнів зростала. Викладання проводилось латинською мовою. Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої осві­ти. Тут викладалися згадані «сім вільних мистецтв», студенти діста­вали ґрунтовну підготовку з класичної літератури, історії, географії, математики, медицини і філософії. Значна увага приділялася вивчен­ню мов, зокрема старослов'янської, грецької, латинської, польської, а згодом французької і староєврейської. Після загальноосвітньої підго­товки починалося вивчення богослов’я та юридичних наук. Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвітнього характеру. До неї вступала молодь всіх станів українського су­спільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії всту­пали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII—XVIII ст.

Слід зауважити, що велика роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. По­ява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, важливий чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, запо­чаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодруку­вання. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, кот­ра була витвором малярства. Характерною такою пам’яткою є руко­писне «Пересопницьке Євангеліє», складене в 1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У «Пересопницькому Євангелії» широко вико­ристовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. «Пересопницьке Євангеліє» здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам’ятки українського мистецтва мініатюри. Головний зміст орнаментики «Пересопницького Євангелія» — зображення україн­ської флори.

Друкована книга цієї доби становила синтез графічного мистецтва і полігра­фічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з’явилися у 1491 р. в краківській друкарні Ш. Фіоля. Це були «Осьмигласник», «Тріодь цвітна», «Часословець». Українським першодруком вважаєть­ся «Апостол», надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. «Апостол» історично започаткував розвиток друкарства в Україні. Одночасно з «Апостолом» І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є «Буквар», надрукований у 1574 р. Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ’я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 «полковників» — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури. Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: «Читанка», «Буквар», «Новий Заповіт з Псалтирем», та «Хронологія». Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов’янських народів. У їх оздобленні переважають декоратив­но-орнаментальні прикраси.

3. Починаючи відповідь на третє питання, необхідно звернути увагу на те, що у другій половині ХІІІ – на початку ХІV ст. музика і театр знаходилися в тісному зв’язку з народними побутові і звичаями, діяльністю скоморохів, мистецтво яких об’єднувало співи, танці, театралізовані вистави. Співаки і музиканти, як раніше, об’єднувалися при монастирях та єпископських кафедрах. Деякі співаки складали спеціальні «пісні-слави» (прославляння) на честь бойових подвигів князів і дружинників. Вони займали в суспільстві досить незалежне становище і з ними змушені були рахуватися навіть в феодальних колах. Так, співак Мітуса, який згадується в Галицько-Волинському літописі, навіть наважився відмовитися служити князеві. У Київській Русі була ратна (військова) музика, в якій використовувалися труби, сурми бубни.

Професійна музика кінця ХІІІ – першої половини ХІV ст. залишалася переважно церковною, що продовжувала традиції партесного співу або «київського знаменного розспіву». Українську музичну культуру цієї доби постійно збагачувала народна творчість. Протягом ХІІІ – ХІV ст. продовжували розвиватися народнопісенні жанри, пов’язані з традиціями східнослов’янських племен (календарні та сімейно-обрядові пісні). Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрівок, весняний – із веснянок, русальських пісень, весняних танців та ігор, що відображали різноманітні трудові процеси. Крім того з’являлися нові жанри, що відображали життя та побут українського народу, зокрема козацтва. Це думи та історичні пісні, які є пам’ятками літератури й музичного мистецтва. Стиль виконання дум визначався різноманіттям, емоційністю експресивністю. Імпровізаційна декламація супроводжувалась грою на кобзі-бандурі або лірі. Кобзарі, бандуристи й інші музиканти користувалися повагою й пошаною не тільки серед простого народу. Їх запрошували до панських садиб та до палаців заможних феодалів. Переважна більшість пісенних жанрів відносилась у цей час до хорової музики, в якій століттями розвивались традиції багатоголосого народного співу. Жартівливі й гумористичні пісні своїм корінням пов’язані з творчістю скоморохів. Вони свідчили про здорове, оптимістичне сприймання світу простим народом. Жартівливі пісні, що часто виконувалися з пританцьовуванням, характеризувалися чіткістю ритму й структури, а їх мелодії відрізнялися простотою. З мистецтвом скоморохів пов’язаний розвиток різних видів інструментальної музики. Особливо поширеними тоді були гусла, лютні, сопілки, бубни із дзвіночками, волинка. В козацькому середовищі перевага віддавалася таким музичним інструментам, як сурми, бубни, литаври, ліри, бандури, кобзи, цимбали. Значного поширення в народному побуті дістали танцювальні жанри інструментальної музики. Найпопулярнішими серед них були гопак і козачок. Вони стали відомі багатьом народам, а їх мелодії були включені в цілий ряд західноєвропейських музичних збірників того часу. Різноманітність жанрів музичного-фольклору та самобутній стиль народного виконання стали основою для виникнення й удосконалення професійної музичної творчості.

Слід зауважити, що велику роль в процесі становлення української музики відіграла музична освіта, яка спочатку поширювалася серед міського населення через братства й братські школи. Для цього використовувалися західноєвропейські посібники, а співам за нотами навчали досвідчені регенти хорів і музиканти. У другій половині ХVІ ст. багатоголосний спів за нотами без музичного супроводу досяг такої досконалості, що православна церква вирішила використовувати його на противагу католицькій церковній службі, де співи супроводжувалися грою на органі. Високий рівень хорової професійної музики, сприяв розвитку музично-теоретичної та естетичної думки. В Україні з’являються трактати з музичної грамоти і основам композиції партесного багатоголосся. У ХVІ – першій половині ХVІІ ст. виникли такі жанри світської музики, як побутова пісня для трьохголосого ансамблю або хору кант), сольна пісня із супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти (світські й релігійні) складалися на основі віршів написаних давньослов’янською або українською мовами. Існували також канти моралістично-повчальні, урочисто-привітальні, антирелігійні, жартівливі, сатиричні.

Розвиток інструментальної музики призвів до появи у великих містах музичних цехів на зразок ремісничих. У історичних джерелах є відомості про існування музичних цехів в Кам’янець-Подільскому, Львові та на Лівобережжі. Цехові музиканти грали на весіллях, хрестинах, під час народних гулянь В їхньому репертуарі були народні танці, марші, інструментальні композиції. Музичні цехи сприяли розвитку народної професійної інструментальної музики. Тут формувався характерний склад ансамблів українських народних інструментів, вдосконалювалася гра на багатьох інструментах, створювалися нові зразки інструментальної музики.

Театралізація в організації та проведенні традиційних календарних свят і обрядів, ігрові ситуації, які були обов’язковими елементом з часом трансформувались у сценічні рішення. Залежно від «сценарію» дійство розгорталось у хаті або на вулиці, неодмінною його умовою була масовість, глядачів як таких не було, кожен мав роль і виконував її. Популярними були свята побутові -(вечорниці, посиденьки, весілля), обрядові - Різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала, зелені свята, обжинки), ігрові та розважальні. Фантазія в ігрових ситуаціях не знала меж, поряд з реальними персонажами господаря, господині, вводились і діяли фантастичні - чорт, смерть, Баба Яга, а також трансформовані з тваринного світу – коза, ведмідь, лелека та інші. Багато свят тотожні у слов’янських народів. Для них характерні спільність тем, персонажів, ігрових ситуацій, час проведення, обов’язкові елементи оформлення. Поступово народні ігри перетворюються в драматичні побутові сценки, в фарс або комедію. Значного поширення мали такі ігри: «Мак», «Соболь», «Льон», Млин», «Ворон», «Мати й дочка», «Сміх», «Гуси», «Просо», які мали конкретний сюжет, реквізит, елементи декораційного оформлення, спеціально підготовлених фахівців. Драматична дія народних ігор поєднанні з діалогом, співом, танцями, жестами, мімікою несла в собі елементи театру, які, проте, не розвинулись у самостійне сценічне мистецтво, як це було в Стародавній Греції.

Студенти повинні звернути увагу на те, що на ХІV ст. припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів – народних лицедіїв, співаків, музикантів і танцюристів. Скоморохи поділялись на осілих та блукаючих. Осілі виступали, головним чином, на святах та весіллях, блукаючі об’єднувались у групи й переходили з місця на місце, відвідуючи навіть далекі країни. Комічні сценки, інколи імпровізовані, скоморохи розігрували під відкритим небом, на площах, посеред вулиць, на ярмарках. Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Вони були не тільки виконавцями, але й авторами віршів, музичного й танцювального фольклору. Народ любив скоморохів за те, що отримував естетичну насолоду від їх розважальних виступів, за демократичний зміст їх мистецтва.

З прийняттям християнства Русь запозичила й елементи так званого церковного театру. З небагатьох зразків релігійної драми, що існують в візантійському православному культі, в Київській Русі і на українських землях був відомий один – «омовіння ніг». Ця сцена розігрувалася під час святкування Пасхи посеред церкви. Роль Христа виконував архірей, ролі апостолів – дванадцять священиків

Трансформація театралізованих народних дійств у народну драму відбувається у ХVІ – ХVІІ ст. Їх грали на ярмарках напівпрофесіональні трупи. Розширюється коло сюжетів, вводяться сатиричні та комедійні жанри. Як правило, вони будуються на протиставленні – багатий – бідний, розумний – дурень; популярними стають напівфантастичні герої – Цар Максиміліан, Александр Македонський, житійний Цар Ірод та ін. Особливої популярності зажили вертепні драми. Їх сюжети житія святих, про козака Мамая завжди діставали схвальний відгук глядачів. Активними пропагандистами і шанувальниками вертепу були студенти Києво-Могилянської академії. Вертепні вистави Закарпаття дещо відрізнялися від традиційних, вони супроводжувалися сценками ряджених, що по-своєму збагачувало спектакль. Найшановнішими були «Віфлеємські ігри». «Ясличка», «Австир», «Віфлієм». Народні театральні дійства, народна драма, вертеп стали попередниками створення українського драматичного театру.

Завершуючи відповідь на це питання, доречно наголосити на тому, що одночасно із шкільним театром розвивався й народний театр. До цього часу дійшли зразки містерій тієї доби. Серед них «Слово про збурення пекла», створене на Галичині або Волині й написане українською народною мовою. До початку ХVІІ ст. відноситься поява української побутової драми - інтермедії. Ці кумедні сценки, були побудовані на анекдотичних сюжетах. Значне місце в них займала імпровізація, що дозволяло виконавцям проявити необмежені можливості для прояву акторської майстерності. Інтермедії виникли у західноєвропейському середньовічну театрі й розігрувалися між діями містерії для розважання глядачів, які втомлювалися від напруженої релігійної драми. Інтенсивного розвитку дістав цей жанр в шкільному театрі України. Героями інтермедій були прості селяни, ремісники, бідні городяни, які розмовляли народною мовою.

4. Переходячи до четвертого питання, необхідно вказати, що постійна загроза нападу ворогів і боротьба проти різних завойовників зумовили своєрідний архітектурний тип характерний для України ХІV ст. – будинок-фортецю, який згодом переріс у фортецю-замок. Для оборонних цілей використовувалися також господарські будівлі та церкви. Оборонні споруди зводилися з місцевих та привезених матеріалів, здебільшого з каменю й дерева. Фортеці будували місцеві майстри, які завжди враховували рельєф місцевості. Наприклад, у Кременеці високі і міцні стіни оточували тісно забудований двір, у центрі якого стояла церква-фортеця, наче сторож, охороняючи вхід на Волинську низину. Вперше про нього йдеться у літописі 1226 р. У 1240 р. замком безуспішно намагалися оволодіти татари. Лише згодом, на вимогу татарського хана, князь Василько зруйнував стіни фортеці. У ХІV ст. вони були відновлені литовськими та польськими феодалами, але втратили своєрідність руського стилю. Оборонні комплекси будували у стратегічно вигідних місцях. Найяскравішим зразком феодального замку можна назвати Хотинську фортецю, побудована ще за часів Данила Галицького. У ХV ст. її перебудували за наказом молдавського господаря Стефана Великого. Фортеця має 30-40 метрові башти, стіни яких дорівнюють висоті 12-13 –поверхів сучасного будинку, товщина їх – 5-6 м. Фасад замку декоровано орнаментом із червоної цегли, що нагадує народну вишивку. Цікаву історію мала давньоруська фортеця Тустань, про яку вперше згадується у польських літописах 1340 р. у зв’язку з захопленням галицьких міст польським королем Казимиром ІІІ. Неприступна фортеця знаходилася на місці сучасного с. Урич Сколівського району Львівської області. Дослідники датують першу її забудову Х ст., а загалом виділяють шість перебудов за період від ІХ до ХVІІ ст. Будувалася фортеця з дерева, а згодом добудова та перебудова робилися з каменю й цегли. Стіни заввишки 15 м. зводилися між скелями на спеціально зроблених уступах.

На Придніпровській, Галицькій і Волинській землях, що водили до складу Литви, а у ХІV - ХV ст. – до Польщі, велике оборонне будівництво велося переважно з метою зміцнення позицій на завойованих землях. Споруджувалися фортеці та феодальні замки, оточені кам’яними мурами з оборонними вежами. До числа типових належить Київський замок на Замковій горі під Подолом, споруджений у ХІV ст. Він був захищений кам’яним муром з 15-ма дерев’яними вежами. Після пожежі 1542 р. замок заново відбудований Іваном Служкою (українським майстром будівничим). Посередині стіни поставлені вузькі бійниці з широким розтрубом зовні та всередині для зручності оборони. Перед надбрамною баштою знаходився міст; грати брами звичайно були опущені. Рештки фортець такого зразка збереглися у Вінниці, Житомирі, Черкасах, на Поділлі й Волині.

Типовим для середньовічного фортечного будівництва українських земель є замок Любарта в Луцьку. Його спорудження почав князь Любарт у середині ХІV ст. за зразком могутніх німецьких «бургів», а завершили будівництво князі Вітовт і Свидригайло. У середині ХV ст. розпочалось будівництво Дубинського замку. Наприкінці ХV ст. князь Василь Острозький перебудував цю фортецю у камені в готичному стилі. Найромантичнійший із волинських замків – в Острозі, був споруджений у середині ХІV ст. князем Данилом Острозьким у готичному стилі. Міста давньосхідної України були укріплені здебільшого дерев’яними спорудами, земляними насипами, валами та ровами (Брацлав, Умань, Черкаси, Чернігів та ін.).

Потрібно зазначити, що після звільнення від татаро-монгольської залежності починається активне спорудження церков і монастирів. Розгортанню будівництва сприяло надання містам права самоврядування. Магдебургське право дозволяло в містах ставити ратушу для виборних органів влади, а навколо неї на торгівельних площах зводилися храми, громадські і житлові будинки. Виникають два основні види забудови – вільна та комбінована з регулярним і нерегулярним плануванням. Вільне планування застосовувалося при забудові Києва Чернігова, а комбіноване у Володимирі-Волинському, Луцьку, Путивлі тощо. Яскраве уявлення про вигляд середньовічного міста дають будівлі Львова. У ХІV - ХV ст. місто мало розвинуту торгівлю, ремесла, широкі культурні зв’язки з європейськими країнами, передусім Італією. Тут налічувалося десять православних храмів і монастирів, дві вірменські церкви, два костьоли. Після пожежі 1527 р. у забудові міста переважає стиль ренесанс. Будівлі втрачають притаманну готиці масивність і символіко-алегоричну умовність художньої мови. Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові.

В основу плану забудови міста покладена прямокутна мережа вулиць з квадратною площею у центрі та будинком міської управи (ратушею) на ній. Перші згадки про неї відносяться до 1381 р., а у ХV ст. вона двічі горіла й кілька разів перебудовувалася. До визначних пам’яток архітектури ренесансу стародавнього Львова належить Успенська церква. Історія її забудови налічує кілька етапів. Перший храм, поставлений з дерева, ймовірно, ще з княжих часів, згорів у середині ХІV ст.. Зведена на тому ж місці кам’яна церква була знищена пожежею 1527 р. Церкву відбудував наново Петро Італієць (Петрус Італюс з Лугано) у 1547-1559 рр. на кошти місцевого населення. Пізніше при пожежі 1571 р., вона знову згоріла. До нашого часу збереглася остання, четверта забудова (1591-1629 рр.), яку виконали архітектори – П. Римлянин, В. Капінос, А.Прихильний. Складовою частиною ансамблю Успенської церкви є каплиця Трьох святителів (1578-1590 рр.) вежа-дзвіниця (1572-1578 рр.). Донедавна автором каплиці вважався П. Красовський. Нові дані засвідчують, що спорудив цю пам’ятку А. Підлісний. Церква і каплиця зведені з білого тесаного каменю. У їх композиції втілено традиційний тип трипільної триверхої української дерев’яної церкви. Фасад розподілено тосканськими пілястрами на симетричні площини, у яких розташовані віконні отвори з архівольтами (деталь, що віділлє дугу арки з площини стіни). Завершуються обидві будівлі трьома ренесансними куполами кожна. Вежу-дзвіницю висотою 65 м. спорудив архітектор Петро Барбон (італієць за походженням) на кошти львівського купця К. Корнякта.

Львівська площа Ринок була оточена житловими будинками та храмами різних стилів. Серед житлових споруд відрізняються Чорна кам’яниця, побудована у 1588-1589 рр. у ренесансному стилі; дім Бандінеллі (пізній ренесанс, кінець ХVІ ст.) та ін. До площі Ринок примикає кафедральний собор «Латинська катедра», що представляє собою пам’ятку готичного стилю (1360-1493 рр., арх. Г.Блехер, Й. Гром, А. Рабіш). У 1760-1778 рр. цей собор було реставровано у стилі пізнього бароко (автор проекту львівський архітектор Петро Полівський). У ХV-ХVІІ ст. навколо кафедрального собору і всередині його ставились усипальниці знаті – каплиці Боїмів, Бучацьких, Замойських, Кампіанів (взірець ренесансного стилю 1619 р., архітектор П.Римлянин). В архітектурних формах каплиці, у кубічному об’ємі й масивному карнизі виразно проступають риси ренесансної архітектори, а декор на фасаді засвідчує вплив нового архітектурного стилю - бароко. До найвідоміших споруд, побудованих у ренесансному стилі, можна віднести також: «Високий замок» та будинок Ґепнера - «Чорна кам’яниця» (1570 р.).

Студент повинен звернути увагу на те, що у цей час формується українська, досить своєрідна, школа іконопису. Для неї характерним є малюнок фігур з яскраво вираженим українським етнічним типом. Сюжети наближаються до народних розписів у хатах. Розширюється тематика сюжетів, з’являються теми страшного суду. Художники вводять в ікону зображення турків, татар, євреїв у характерному вбранні, панів, королів у компанії з блазнями. Під впливом народної творчості в іконопису менш помітний аскетизм, образи святих стають теплими, людяними. Найпопулярнішими, особливо в козацькому середовищі, стають святий Георгій, Микола Чудотворець, Параскева П’ятниця та Богоматір з дитиною. Отже, у живописі намітились і закріпились реалістичні тенденції, які невдовзі переросли у світське мистецтво. Прикладом такого рішення сюжету є ікона «Благовіщеня» (1579 р.), виконана майстром Федусько із Самбора. Географія пам’яток з уцілілим монументальним живописом охоплює лише західну частину українських земель та Закарпаття. Це фрескові ансамблі в храмах Луцька, Хотина, Холма. Аналогічна ситуація характерна для станкового живопису. На жаль, твори іконопису збереглися лише в західній частині України - у Галичині, на території Лемківщини та Бойківщини. Східні області і центр України втратили майже всю художню спадщину іконопису. Станковий живопис цього періоду відбивав у собі характерні риси монументального живопису. Проте технічні засоби зображення, відхід від візантійських канонів, епічний вплив - усе це сприяло визріванню і народженню в іконі реалістичних тенденцій.

Завершуючи відповідь, варто акцентувати увагу на тому, що починаючи з другої половини XIV ст., в мистецтві України провідне місце поступово займає портрет. На складання його стильових, образних, технічних характеристик великий вплив мав іконопис та європейська ренесансна культура. Найбільш поширеними проявами цього жанру були два види портретів: а) донаторські (від лат. – дарувальник), на яких зображували будівничих храму (з моделлю будівлі в руках, або замовників якого-небудь скульптурного чи живописного твору); донаторами були також люди, які безкорисно вкладали гроші в культуру; б) складні зображення, які ще цілком виконувалися в дусі ікони. Парадні портрети, що виникли з початку XVII ст., зображували людину на повний зріст на тлі колони, коштовних драпіровок або на тлі палацу чи вишуканого пейзажу. Подібний портрет можна назвати «репрезентативним», тобто таким, який представляв людину та її соціальне становище (прикладом представницького портрету може бути «Портрет Олександра Корнякта» (кінець 20-х років XVII ст.).

 

Запитання для самоконтролю знань: