Тема. Культура Київської Русі

План

1. Культура дохристиянської Русі.

2. Архітектура Київської Русі після прийняття християнства.

3. Розвиток образотворчого мистецтва у Х - ХІІІ ст.

4. Вплив християнства на духовну культуру Русі-України.

 

1. Розгляд першого питання доречно розпочати з вказівки на те, що слов’ян на території України знали вже задовго до нової ери. Гесіод, Геродот, Софокл, Пліній, Тацит, Птоломей згадують про них у своїх творах. Грецький історик Прокопій Кесарійський написав твір «Готика». Слов’ян він вважав місцевим населенням з найдавніших часів. Прокопій Кесарійський ділив їх на венедів, склавинів і антів. Анти займалися хлібо­робством. Вони жили окремими родами, які утворювали «город» для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об’єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо них виростали «остроги» як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники.

Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців. Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. За­рубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироб­лялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір. Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом тра­дицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької куль­тури Причорномор’я. Вона мала самобутній характер і стала осно­вою формування культури Київської Русі.

Далі доречно зазначити, що згідно з «Повістю минулих літ» Нестора слов’янські племена проживали: поляни на території нинішньої Київщини, древляни — у північних районах Житомирщини, Київщини, дуліби — на річці Буг, сіверці, в’ятичі, радимичі — у північних районах України, Білорусії, Росії. Жили слов’яни великими групами (родами) у хатах, часто заглиблених у землю, обмащених глиною, побілених. Хата мала сіни, дві кімнати. По суті вони нагадують сьогоднішнє житло селян в Україні. По Дніпру, річках Рось, Сейм, Десна, Сула знайдено багато таких городів-укріплень. На Київщині їх виявлено близько 400, на Волині — 350, Поділлі — 250, Галичині — 100. Городища мали своє військо, охороняли жителів від набігів. У полян були різні ігри, танці, забави, свята. Серед музичних інструментів відомі бубон, труба, сопілка, пищаль та ін.

У цей чассеред слов’ян значного поширення набула язичницька політеїстична релігія. Богом над богами в давні часи був Род. За міфологією він живе на небі, дарує життя людям, звірам, птахам. Цей бог зберігався в народній пам’яті дуже довго. Його вшановували ще й у XIX ст. Уважалося, що він є покровителем роду, предків і нащадків, які ще не народжені. Жіночі божества Рожаниці були покровительками народження і мали таємний зв’язок з космосом, з зірками. Владикою світу був Сварог, бог вогню і світла. Від нього походять інші боги — Сварожичі. У трипільський період молилися до домашнього вогню (Овина), Даждь Бог — бог сонця — дослівний переклад сучасною мовою. Даждь — дай і Бог (добро, багатство), тобто давач добра. Стрибог — бог — родоначальник вітрів. Велес (Волос) — бог достатку, торгівлі, «скотний бог». Мокоша — жіноче божество — покровителька жінок. Її сфера — рукоділля, прядіння, ткання. Однак поклонялись їй усі. До нас дійшли вишиті на рушниках зображення цієї богині. Культ Мокоші походить від ще давнішого культу Дани — богині води.

Завершуючи розгляд першого питання доречно вказати на те, що наші предки вірили в існування духів, демонів — лісовик, водяник, русалка, польовик, перелесник, болотяник. Вірили у перевертнів, вовкулак. Міфів є дуже багато. Вони стали основою переказів, фольклору: міф про живу воду, про створення світу з яйця. Існувало багато свят і обрядів. Були святилища, жертовники, де стояли боги і їм приносили жертви. З прийняттям християнства їх потопили в річках, знищили. Одну з таких пам’яток знайдено в р. Збруч. Чотириликий, всевидящий Бог (Світовид) під одним головним убором. Зберігається у Вавельському замку в Кракові. До нашого часу збереглися народні стародавні обряди, пов’язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов’ян у давні часи були різноманітні музичні інструменти – свірелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Отже, духовна культура дохристиянської Русі вбирала специфічні риси своєї епохи, а деякі її досягнення були запозичені християнством.

2. Переходячи до висвітлення другого питання, варто підкреслити, що важливою віхою в історії давньоруської культури стало запровадження князем Володимиром християнства у 988 р. Це було історично обумовлено потребами держави, розвитком феодальних відносин та міжнародним становищем Київської Русі, яка в той час була, за висловом відомого діяча ХІ ст. Іларіона, «знана і відома у всіх частинах світу». Прийняття християнства поставило її на один рівень з передовими державами того часу. Після цього почалося велике кам’яне будівництво ї князь Володимир запросив з Візантії майстрів для будівництва Десятинної церкви. Загальноприйнятою для культових споруд була розроблена візантійськими зодчими хрествокупільна система, що лежить в основі майже всіх давньоруських церков. За цією системою прямокутне в плані приміщення членувалося стовпами на подовжені нефи. Перекривалася церква куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах.

Будівельним матеріалом була тонка, схожа на плитки цегла – плінфа. У Х-ХІ ст. стіни зводили з каміння та прошарків цегли на вапняному розчині з домішками товченої цегли (цементівки). Покрівлю клали безпосередньо на склепіння. Здебільшого вона була з великих листів свинцю. Рідше вживали для покрівлі черепицю. У вікна встановлювали віконниці – дошки з прорізаними отворами або дерев’яні рами, куди вставлялися круглі скельця. Велику увагу приділяли підлозі, яку в Х-ХІ ст. робили з мозаїки, а в ХІІ – здебільшого з різнокольорових полив’яних плиток.

Слід зауважити, що у 989 р. візантійські майстри почали будувати церкву Богородиці, що звалася Десятинною, оскільки, за феодальним звичаєм, на церкву виділялася десята частина державних доходів. Церкву збудували й оздобили за п’ять років. Вона було зруйнована ордами Батия у 1240 р., але археологічні дослідження дають змогу визначити особливості її архітектури. Церква займала площу 35х73 м. і з усіх давньоруських споруд поступалася лише київському Софійському собору. За типом це був хрестовокупільний храм з трьома нефами, оточений галереями. У 1037 р. за наказом Ярослава Мудрого почалось спорудження Софійського собору – головного храму давньоруської держави. Його функції не обмежувалися суто церковним призначенням: тут відбувалися урочисті державні церемонії – «сідали на столи» князі. При соборі було засновано бібліотеку та центр книгописання. За типом це п’ятинефний хрестовокупільний храм з хрещатим підкупільним простором та анфіладами бокових нефів. Собор завершується тринадцятьма главами, з них центральна, найбільш прикрашена, є завершенням усього художнього задуму споруди. В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки і фрески вкривають стіни, стовпи склепіння, арки й куполи собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові прикраси вівтарної перегорожі, мармурові пороги та одвірки отворів, різьблені шиферні плити, що прикрашають парапети другого поверху.

Далі необхідно зауважити, що нова сторінка давньоруської архітектури відкривається спорудженням Успенського собору Печерського монастиря. Його почали будувати у 1072 р. і закінчили після перерви у 1078 р. Протягом сторіч собор багаторазово зазнавав руйнувань і численних перебудов. У 1941 р. він був зруйнований під час окупації Києва і відбудований вже в наш час. Художній образ собору відрізняється від споруд часів Ярослава Мудрого. Композиція його більш статична, за типом це класичний хрестовокупольний храм, поширений у візантійській архітектурі. За типом Успенського собору протягом багатьох років будуються численні храми.

Наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. на Русі, крім київської, утворюється переяславська архітектурна школа. Від переяславської архітектури до наших днів дійшла лише одна пам’ятка – Михайлівська церква (1097 р.) в Острі, що був форпостом переяславського князівства. Виникають місцеві архітектурні школи, своєрідність яких виявилася у спорудах Новгорода, Чернігова, Галича. Так, Софія Новгородська (1045—1050) характеризується чітким силуетом, стри­маністю, суворістю форм порівняно з Софією Київською. З часів Ярослава збереглися згадки про вітчизняних будівничих. Миронєг у Вишгороді збудував п’ятидільну з п’ятьма верхами церкву Бориса і Гліба (1026), Ждан-Микола у цьому місті спорудив одноверху дерев’яну церкву (1072).

3. Відповідь на третє питання доцільно розпочати з констатації того, що в мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розвитку набуває монументально-декоративний живопис. Вирішальну роль відіграли історичні й соціальні потреби Київської Русі, глибокі традиції народної культури. Загальнодоступна мова живопису сприяла утвердженню серед народу християнської релігії, пануючих та нових морально-естетичних цінностей.

Візан­тійський живопис поширився у Київській Русі у формі монументальних стінних розписів - фресок (від грец. –«свіжа») і мозаїк (грец. – «муза»). Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започатковує київську архітектурно-будівничу й мистецьку школу. Інтер’єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, а також враховували місцеві традиції й смаки. Новим у художній діяльності майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зобра­жень, що не практикувалось у Візантії. Мозаїки і фрески Софійського собору у Києві належать до найвизначніших пам’яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва. Збереглася третина всього живопису (260 кв. м. мозаїк і близько 3000 кв. м. фресок), який прикрашав храм у XI столітті. Головний зміст художнього оздоблення храму — утвердження християнства, духовна перемога над язичництвом. В розписах панує ідея милосердя, миру та подвижництва. Філософсько-догматична основа розпису, - це услав­лення Софії, тобто премудрості християнського вчення.

Яскраві мозаїки (їхня палітра нараховує 177 відтінків) прикрашають головну баню і центральну апсиду, привертають увагу людини до вівтарної частини храму. На мозаїках зображено основних персонажів християнського віровчення. Існувала певна система розташування зображень. У зеніті бані в медальйоні (діаметром 4 м. 10 см.) — Пантократор, «володар світу» і «глава церкви небесної». Вседержи­тель. При вході до храму привертає увагу розміщене в головній апсиді, на чистому золотому тлі, зображення Марії-Оранти (заввишки 5 м. 45 см.). Оранту вважали посередницею між Богом і людьми, заступницею роду людського. Образ Оранти став найпопулярнішим у розпису давньоруських храмів. Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, у середньому регістрі апсиди, роз­ташована багатофігурна композиція «Причастя» (символічна сцена причащання апостолів) — «Євхаристія» по-грецькому

Програму розписів Софії Київської корегував митрополит Іларіон. Розпис головного храму держави повинен був показати міжнародне визнання Київської Русі, її роль у політичному житті Європи. Тому поряд з релігійними сюжетами значне місце посідають фрески світського змісту. На трьох стінах центрального нефу, навпроти головного вівтаря, було написано сімейний портрет Ярослава Муд­рого, який від князівської родини підносить Христу модель софій­ського собору. На одній з фресок зображено урочистий прийом княгині Ольги візантійським імператором Константином VII (Багрянородним).

Великого значення в розписах собору надавалося орнаменту як композиційному елементові. Мозаїчні та фрескові орнаменти, відпо­відно до їхніх мотивів і тональності, можна звести до трьох типів: рослинного, вплетеного в коло, ромб чи овал, геомет­ричного і звіриного.

Завершуючи розгляд цього питання, варто зауважити, що з середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються самобутні місцеві художні школи. Істотно змінюється характер розписів храмів. Фресковий розпис повністю, замінює настінні мозаїки. На Русі поряд з монументальним живописом розвивається іко­нопис — вид культового станкового живопису (ікона). Культ ікон офіційно був прийнятий на сьомому вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікона (грец.- «зображення», «образ») – у християнстві (православ’я, католицизм) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення «святих», якому надають священного характеру. За християнською легендою, першим іконописцем вважається євангеліст Лука. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. В інтер’єрі храму іконам відводилось особливе місце: вони були настінними або настовпними, вміщувались у кіотах або на передвівтарній огорожі. На Русі на передвівтарній огорожі встановлювали щит («тябло») із зображенням Христа та Богоматері з Іоанном Предтечею, що стоїть перед ним (так званий «Деісус»). а також намісні ікони Богоматері та Христа. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський.

Найпопулярнішою була ікона «Богородиця-Елеуса», привезена наприкінці XI — початку XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва, яка дістала назву «Владимирської Бого­матері». Ікону відзначає прониклива людяність, глибоке вираження теми материнства. Сучасники у материнських почуттях вбачали втілення ідеї самопожертви, загаль­нолюдського начала. Серед ікон початку XII ст. привертає увагу ікона «Ярославська Оранта» — одна із найдавніших ікон, присвячених Марії. Дослідники відносять ікону до творів київської школи, яка сформувалась у монастирі Києво-Печерської лаври.

4. Починаючи розгляд четвертого питання небідно вказати, що запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних ікон», культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей.

В процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян. Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. До літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоіхи, Требники тощо; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути. Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку ХІІІ ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Заповіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол, Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Слід сказати, що найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 р. та 1076 р. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патріотичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він творив у ХІ ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 р. і 1050 р., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури – літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні у Болгарії. Літописи – це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов’янських народів. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі, найвідомішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоровім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській культурах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої літератури русичів. «Слово…» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р.

Потрібно наголосити на тому, що розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському. Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладених книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися «Статус Володимира Мономаха» та збірка норм давнього права – «Руська правда».

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. У міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів.

Завершуючи розгляд цього питання варто зауважити, що із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію. Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо. Однак, монголо-татарська навала ХІІІ ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності - палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва – «матері руських міст» через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятина церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

 

Запитання для самоконтролю знань:

1. Розкрийте особливості язичницьких вірувань давніх слов’ян.

2. За яких умов культура Київської Русі досягла світового рівня?

3. Як і коли на Русі виникла кирилиця?

4. Назвіть архітектурні пам’ятки Київської Русі, що дійшли до нашого часу.

5. Чи можна вважати літописи історичними творами?

6. Яким чином антична культура проникла на Русь?

7. Як види декоративно-монументального живопису розвивались в Київської Русі?

Література:

Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: Навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий – К.: МАУП, 2002. – 249 с.

Гречанівська П.Е. Культурологія: Навч. посіб. для вузів / П. Е. Гречанівська – К.: Ун-т «Україна», - 2006. – 328 с.

Логвин Г. Софія Київська / Г. Логвін – К.: Мистецтво, 1971. – 272 с.

Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980.- 87 с.

Історія української культури. / За ред. І. Крип’якевича – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. - К.: АртЕК 1998. – 383 с.

Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

 

Семінар 3.