Характеристика етапів розвитку соціально-педагогічної роботи з підлітками із делінквентною поведінкою у другій половині хх – на початку ххі століття

	Етапи
актуалізації (50–70-ті рр. ХХ ст.)	інституціалізації (80-ті – середина 90-х рр. ХХ ст.)	технологізації (середина 90-х рр. ХХ – початок ХХІ ст.)
Мета соціально-педагогічної роботи	підвищення рівня ідейно-виховної роботи, формування дисциплінованості школярів; здійснення профілактичної діяльності шляхом організації дозвілля підлітків	здійснення правового виховання учнів; профілактика правопорушень; формування у підлітків переконання дотримуватися вимог норм моралі та права, активне залучення підлітків до суспільно-корисної діяльності	організація профілактичної, психолого-корекційної та реабілітаційної роботи з підлітками; запровадження інноваційних технологій попередження та подолання делінквентної поведінки підлітків
Соціальні інститути, в яких здійснювалася соціально-педагогічна робота	загальноосвітні школи, піонерські та комсомольські організації, спеціальні школи та спеціальні професійно-технічні училища, дитячі кімнати міліції, приймальники-розподільники, комісії у справах неповнолітніх, кримінальна міліція	середні загальноосвітні, школи, школи-інтернати, школи соціальної реабілітації, позашкільні навчальні заклади, клуби за місцем проживання, батьківські комітети за місцем проживання, ради будинків, ради сприяння сім’ї й школі, центри соціальних служб для молоді, дитячі кімнати міліції, приймальники-розподільники, комісії у справах неповнолітніх, притулки для неповнолітніх, кримінальна міліція у справах неповнолітніх	середні загальноосвітні школи, школи-інтернати, школи соціальної реабілітації, позашкільні навчальні заклади, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, їх спеціалізовані формування, клуби за місцем проживання, неурядові організації, дитячі громадські організації, приймальники-розподільники, притулки для неповнолітніх (дітей), центри соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх (дітей), кримінальна міліція у справах неповнолітніх (дітей)
Особи, які здійснювали соціально-педагогічну роботу	класні керівники, вчителі, завучі з виховної та позакласної роботи, піонерські вожаті, громадські вихователі неповнолітніх, оперативні працівники у справах неповнолітніх, позаштатні інспектори дитячих кімнат міліції	класні керівники, педагоги, організатори позакласної та позашкільної роботи, педагоги-організатори комунальної служби, керівники підліткових клубів за місцем проживання, батьки та батьківські комітети при школах, соціальні працівники, інспектори у справах неповнолітніх, працівники кримінальної міліції для неповнолітніх	класні керівники, вчителі, вихователі, соціальні педагоги, психологи, соціальні працівники, фахівці з соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю, волонтери, працівники міліції, інспектори у справах неповнолітніх (дітей), працівники кримінальної міліції для неповнолітніх (дітей)
	Етапи
актуалізації (50–70-ті рр. ХХ ст.)	інституціалізації (80-ті – середина 90-х рр. ХХ ст.)	технологізації (середина 90-х рр. ХХ – початок ХХІ ст.)
Нормативно-правова база	наказ МВС СРСР „Інструкція про роботу органів міліції з ліквідації дитячої безпритульності і бездоглядності” (1953 р.); постанова „Про організацію шкіл-інтернатів” (1956 р.); „Положення про школу з подовженим днем” (1960 р.); постанова „Про перетворення виховних колоній для неповнолітніх Міністерства охорони громадського порядку (МОГП) УРСР в спеціальні школи Міністерства освіти УРСР і спеціальні професійно-технічні училища Головного управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР” (1964 р.)	наказ „Про заходи вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ із запобігання правопорушенням серед неповнолітніх” (1988 р.); Закон України „Про освіту” (1991 р.); Декларація „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (1992 р.); Закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (1993 р.); Закон України „Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх” (1997 р.)	Закон України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (2001 р.), нова редакція Закону України „Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю” (2009 р.); Закон України „Про охорону дитинства” (2001 р.); Закон України „Про соціальні послуги” (2003 р.); Програма подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006–2010 роки (2006 р.); Закон України „Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” (нова редакція 2007 р.); Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” (2008 р.)

 

Відповідно до фун кціональних обов’язків соціального педагога серед численної низки завдань виокремлювалися, зокрема, попередження конфліктів в учнівських колективах, орієнтація учнів на здоровий спосіб життя, профілактика правопорушень серед неповнолітніх, робота з учнями „групи ризику”. Соціальні педагоги, психологи здійснювали первинну і вторинну профілактику шляхом реалізації таких форм роботи як тематичні дні, інтерактивні заняття, соціально-психологічні, просвітницькі тренінги, медіація тощо.

Особливого значення соціально-педагогічна робота з підлітками із делінквентною поведінкою набувала у школах-інтернатах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки саме в цих типах навчальних закладів певна частина дітей мала досвід протиправної поведінки.

Основними напрямами цієї роботи ставали первинна й вторинна профілактика, соціальний супровід підлітків. Індивідуальними формами такої роботи були бесіди, консультації, психокорекційні заняття. Серед групових форм переважали виховні години, години спілкування, тематичні дні, тренінги, зустрічі з представниками кримінальної міліції у справах дітей.

Соціальний педагог школи-інтернату здійснював соціальний супровід делінквентних підлітків шляхом соціального інспектування їхніх сімей, налагодження взаємодії з іншими родичами підлітків, відвідування дітей за місцем їх проживання після закінчення школи-інтернату.

Спеціальними освітніми закладами, сформованими з 1964 року і призначеними лише для підлітків із делінквентною поведінкою, стали школи соціальної реабілітації. Основними напрямами роботи в цих закладах були вторинна і третинна профілактика, соціальна реабілітація неповнолітніх. Протягом досліджуваного періоду чітко простежується позитивна тенденція переходу від переважання різних форм трудової реабілітації та каральних методів перевиховання, які використовувалися в практиці роботи спеціальних шкіл у 60–80-х роках ХХ століття (догана, запис до особової справи, поміщення до дисциплінарної кімнати, позбавлення побачення з рідними), до гуманізації змісту роботи шкіл соціальної реабілітації у 90-х роках ХХ – на початку ХХІ століття (посилення індивідуальної роботи з вихованцями, проведення психокорекційних занять з психологом, соціально-психологічних, просвітницьких тренінгів, розвиваючих занять з урахуванням особистісних можливостей підлітків, урізноманітнення форм проведення вільного часу тощо).

З метою підвищення ефективності соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми правопорушниками в системі шкіл соціальної реабілітації у 90-х роках ХХ століття започатковуються соціально-психологічні служби. Фахівці зазначених служб мали виконувати такі завдання: складати соціально-психологічний портрет підлітка; вести щоденник соціально-виховної та психологічної роботи; формувати у підлітка мотивацію до виправлення; розвивати особистісні якості, необхідні для успішного життя у суспільстві; вчити соціально схваленим моделям поведінки; надавати допомогу підлітку у подоланні особистісних проблем; створювати сприятливі умови для задоволення потреб і розвитку; сприяти розриву зв’язків неповнолітнього з асоціальним середовищем.

Окремими інститутами, які здійснювали соціально-педагогічну роботу з підлітками із делінквентною поведінкою у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, були органи і служби у справах неповнолітніх (дітей) та спеціальні установи у справах неповнолітніх (дітей). Упродовж усіх етапів досліджуваного періоду профілактичну роботу з підлітками здійснювали різні підрозділи органів внутрішніх справ: дитячі кімнати міліції, інспекції у справах неповнолітніх, кримінальна міліція у справах неповнолітніх (з 2007 року – кримінальна міліція у справах дітей). Зокрема, працівники останньої, починаючи з середини 90-х років ХХ століття, активно використовували соціально-педагогічні форми роботи з делінквентними підлітками (лекції, зустрічі з учнями в школах, індивідуальні бесіди, сімейні групові наради, спортивні змагання для підлітків групи ризику, профілактичні рейди, відвідування підлітків за місцем проживання, працевлаштування їх у канікулярний період тощо).

Починаючи з 1996 року, розвивається мережа притулків для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх (з 2007 року – притулки для дітей), у яких здійснювалася вторинна та третинна профілактика делінквентної поведінки підлітків, психокорекційна робота з ними. Провідними формами соціально-педагогічної роботи вихователів, психологів у притулках були бесіди, тренінги, інтерактивні, психокорекційні та розвиваючі заняття, на яких використовувалися прийоми психогімнастики, методи арт-терапії, психотерапії, інтерактивні методи (аналіз ситуацій, рольові ігри, настільні профілактичні ігри тощо).

На початку ХХІ століття в Україні розпочинають функціонування центри соціально-психологічної реабілітації дітей. З 2008 року починається поступова реорганізація притулків у центри соціально-психологічної реабілітації. У цих центрах здійснювалася переважно індивідуальна робота з делінквентними підлітками за такими напрямами: захист прав дитини та надання соціальної допомоги (сприяння органам опіки та піклування, службі у справах неповнолітніх у подальшому влаштуванні дитини; вирішенні правових, у тому числі житлових проблем; здійсненні соціального патронажу); побутова реабілітація дитини; організація медичного обстеження та, за необхідності, лікування; інтеграція дитини в соціум (відновлення втрачених та встановлення нових соціальних зв’язків); психологічна реабілітація та корекція (подолання деформацій поведінки, формування позитивної установки на навчання та працю, вирішення конфліктів з однолітками та дорослими); реабілітація у сфері навчальної діяльності (заходи щодо включення дезадаптованої дитини чи підлітка в систему навчання в масовій чи спеціалізованій школі; корегуюче навчання за індивідуальними програмами); відновлення зв'язків дитини з сім’єю (пошук батьків дитини або осіб, які їх замінюють, близьких родичів; допомога у відновленні внутрисімейних зв'язків; підготовка дитини до повернення в біологічну сім’ю чи влаштування в прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу).

На етапі інституалізації, починаючи з 1992 року, розпочали свою діяльність центри соціальних служб для молоді (з 2005 року – центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді). У нормативних документах одним із пріоритетних напрямів їх роботи було визначено первинну та вторинну профілактику різних видів девіантної поведінки підлітків, зокрема делінквентної. Їх реалізація забезпечувалася шляхом створення спеціалізованих формувань, здійснення вуличної соціальної роботи, надання інформаційних послуг (лекції, зустрічі з фахівцями, підготовка та розповсюдження рекламної продукції, консультації юристів, психологів); здійснення соціального супроводу неповнолітнього (вивчення соціальної ситуації, мінімізація негативного впливу оточення, вирішення особистісних проблем), організація зайнятості підлітків (залучення до суспільно-корисної роботи, волонтерства) та сприяння самореалізації і самовдосконаленню підлітків із делінквентною поведінкою (організація змістовного дозвілля, тренінги, консультації психологів).

Проведений історико-педагогічний аналіз дозволив у межах досліджуваного періоду виокремити три етапи розвитку соціально-педагогічної роботи з підлітками із делінквентною поведінкою:

1) етап актуалізації (50–70-ті роки ХХ століття) характеризується визначенням пріоритетності соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми правопорушниками, яку здійснювали класні керівники, завучі позакласної та позашкільної роботи, піонерські вожаті; введенням інституту громадських вихователів, структуризацією дитячих кімнат міліції, започаткуванням роботи комісій у справах неповнолітніх, створенням спеціальних установ для неповнолітніх правопорушників.

2) етап інституціалізації (80-ті – середина 90-х років ХХ століття) відзначається розгортанням роботи з підлітками за місцем проживання (клуби вихідного дня у навчальних закладах, кімнати школяра, клуби за місцем проживання); створенням розгалуженої системи різноманітних комплексів (соціально-педагогічних, фізкультурно-оздоровчих, сільських шкіл-комплексів) та нових соціальних інститутів (притулки для неповнолітніх, соціальні служби для молоді, дитячі громадські та неурядові організації), у яких набувають розвитку первинна та вторинна профілактика делінквентної поведінки підлітків, їх соціальна реабілітація. У цей період офіційно визнано посаду соціального педагога та соціального працівника, що дало можливість впроваджувати нові форми соціально-педагогічної роботи з підлітками із делінквентною поведінкою.

3) етап технологізації (середина 90-х років ХХ – початок ХХІ століття) відзначається прийняттям низки нормативно-правових документів про соціально-педагогічну роботу з дітьми та молоддю; розробкою та впровадженням профілактичних, реабілітаційних, психолого-терапевтичних технологій роботи з підлітками із делінквентною поведінкою; запровадженням елементів відновного правосуддя; налагодженням міжвідомчої взаємодії; уведенням у різних соціальних інститутах посад соціального педагога та соціального працівника, функціональними обов’язками яких визначено профілактику делінквентної поведінки підлітків, соціально-психологічну допомогу та підтримку неповнолітніх у кризових ситуаціях [2].