Формування виховних, правових, організаційних основ системи попередження злочинності серед неповнолітніх у Царській Росії та Україні.

На Україні, фактично, спостерігається запізнення виникнення уваги до запобігання злочинності, оскільки лише в 60-ті роки XIX ст. в Російській Імперії відбулась технічна революція та перехід до капіталізму. У ті ж часи злочинність неповнолітніх стала серйозною проблемою для суспільства. [Царенко, 6].

У царській Росії в 1832 р законодавчо оформлено систему заходів попередження злочинів у вигляді Статуту про попередження злочинів, який у подальшому тричі (в 1842, 1857 і 1900 рр.) істотно оновлювався.

У 1823 р дійсний член Російської академії наук Герман прочитав в академії доповідь на тему «Вишукування про число вбивств і самогубств в Росії в 1819-1820 рр.», в якому російський вчений висловив на кілька років раніше, ніж Кетле, ідеї про закономірний розвитку злочинності та її обумовленості певними причинами. «Головні причини цих злочинів, – говорив він, – лежать зазвичай в крайнощах, в диких звичаях або у витонченій цивілізації, вироджуваної в егоїзм, в безвір’я або фанатизм, в анархії або в пригніченні, в крайнощах злиднів чи надмірного багатства».

Значним є внесок російських письменників в гуманізацію ідей про покарання злочинців. Чітко проблема особистості злочинця втілена в концептуальній формулюванні, запропонованої Ф.М. Достоєвським: «Тварина я тремтяча або право маю?». Н.В. Гоголь, зобразивши шахрайство з «мертвими душами», розкрив механізм формування психології приобретательства. Л.Н. Толстой в «Крейцерова соната» у найтонших деталях досліджував криміногенну подружню ситуацію.

У 70 рр. XIX ст. в Росії явно виділилося напрямок вчених-юристів, прихильників соціологічного напряму. Так, М.Н. Гернет головну характерну рису соціологічного напрямку бачив у вивченні злочину як соціального явища, виявленні залежності між соціальним середовищем і злочинністю. А.А. Піонтковський зазначав, що фактори злочинності кореняться не просто в соціальному середовищі, а в негативних особливостях економічного укладу.

До середини 20 рр. ХХ ст.. намітилася тенденція до централізації кримінологічних досліджень і посилення державного контролю за ними. У 1925 р виник Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця.

На початку 30 рр. була засекречена моральна статистика. Кримінологи стали зазнавати утисків. Поширеним прийомом проти них служило обвинувачення в «неоломброзіанстві».

Відродження вітчизняній кримінології (або другий її етап) почалося в 60 рр. ХХ ст., Після викриття «культу особи» Сталіна. [8, інтернет-ресурс]

Капіталістичні відносини викликали появу безлічі нових проблем, а особливо – дитячої безпритульності та злочинності серед неповнолітніх. Статистика середини XIX ст. свідчить, що 9 % всіх злочинів в Росії було вчинено неповнолітніми. У великих містах процент був вищим, в селах – меншим. Крім того, треба зазначити, що малолітні (за термінологією того часу) злочинці, в 75 % випадків були рецидивістами. Виходячи з зазначеного, можна зробити висновок, що приріст дитячої злочинності перевищував приріст злочинності дорослих [9, с.7].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, коли на Україні панувала класична кримінально-правова доктрина, причиною злочинності серед неповнолітніх вважали поганий стан релігійного та морального виховання дітей в родині та школі. Соціологи та благодійники не пов’язували стан злочинності серед неповнолітніх з економічним станом в державі, а тому, одним з найбільш ефективних засобів боротьби з підлітковою злочинністю на той період вважали благодійність [10, с.20].

Але приватна благодійність не мала системного характеру та не приносила потрібного результату. Існували й інші громадські організації, наприклад Київське товариство землеробських колоній та ремісничих притулків, Чернігівське товариство опікування, Харківське товариство соціальної опіки, які займались запобіганням злочинності серед неповнолітніх систематично.

Досить критично, привернула до себе увагу як громадськості, так і державних органів влади в усьому світі проблема дитячої злочинності саме в роки Першої світової війни.

За даними Берлінських, Віденських, Американських та Паризьких статистичних відділів кількість злочинів серед неповнолітніх збільшилась з 1913 р. до 1917 р. в середньому на 30–40 %, а у Петрограді коефіцієнт звинувачених у скоєнні злочинів на 1 тис. населення у віці від 7–8 років збільшився з 1,1 % у 1914 р. до 7 % у 1920 р. [11, с.14].

Серед робіт учених двадцятих – тридцятих років ХХ ст., які досліджували саме дитячу злочинність можна виділити роботи Л.М. Василевського, М.Н. Гернета, Н.П. Гришакова, Ф. Динера, В.І. Куфаєва, П.І. Люблінського, Д.К. Футера та інших.

Вони стверджували, що боротьба зі злочинністю неповнолітніх на початку двадцятого століття здійснювалась як заходами медико-педагогічного характеру та соціальної допомоги, так і покаранням. Проте найбільша увага науковців була зорієнтована на педагогічні методи, оскільки практика того часу показувала, що саме в них лежить запорука успіху з попередження антисуспільних явищ серед молоді.

Досліджуючи причини зростання дитячої злочинності в перші десятиріччя ХХ ст., вчені прийшли до висновку, що головною з них була дитяча безпритульність. Збільшення кількості покинутих дітей та дітей-сиріт в роки Першої світової війни стало підґрунтям зростання дитячої злочинності в Україні на початку 1920-х років [10, с.120].

Так, В. Куфаєв у статті «Причини дитячої безпритульності» та книзі «Юні правопорушники» вказав на прямий зв’язок рівня матеріального забезпечення, соціального походження та родинного стану неповнолітніх з правопорушеннями серед них. На підставі досліджень звітів Москви та Петрограду він зробив висновок, що «найбільший відсоток неповнолітніх злочинців припадає на сиріт або дітей тих батьків, які працюють в найменш оплачуваних галузях».

В. Куфаєв подає низку таблиць, в яких показує прямий зв’язок злочинності неповнолітніх із сімейним станом дитини. «Із кожних ста неповнолітніх обох статей, що притягувалися до юридичної відповідальності в Москві в 1922 р. за різні правопорушення, – 22,1 % були круглими сиротами, 32,3 % мали тільки матір, і 8,1 % – тільки батька. Серед повторно притягнутих за правопорушення відсоток сиріт уже сягає 25,4 %, а напівсиріт – 39,9 %» [9, с.14–18].

Д. Футер, аналізуючи стан дитячої безпритульності і злочинності в Австрії, Німеччині, Англії, вказав джерела і корені цього явища в СРСР. Він справедливо акцентував увагу на соціально-економічному характерові та залежності зростання безпритульності дітей від матеріальних умов і забезпеченості дитинства. Але дослідник звинувачував у злиденності народних мас царський режим та пережитки капіталізму, бо його висновки мусили відповідати догмам компартійної ідеології.

П. Люблінський дав аналіз діяльності органів соціального та правового захисту дитинства в СРСР за десять років існування радянської влади, торкаючись частково і системи народної освіти – інституту опіки, закладів освіти для безпритульних дітей та Комісій неповнолітніх [Царенко, 6].