Основні етапи історії політичної думки

1. Політична думка античності.

2. Політичні вчення Середньовіччя і епохи Відродження.

3. Політичні концепції Нового часу.

 

Приступаючи до вивчення першого питання «Політична думка античності», студент повинен мати на увазі, що політична думка як судження про владу, справедливий устрій держави й суспільства, виникла в далеку давнину і представляла собою думки, настановлення, повчання про справедливе правління і законослухняну поведінку. У процесі формування політичної науки йшло нагромадження політичних ідей. Вони поступово набували раціональної форми і відокремлювалися від моралі, філософії і релігії.

Якщо уявити процес еволюції політичної теорії як лінійний, то осмислення феномену політики спиралося на тенденцію спадковості та збагачення кожного наступного етапу розвитку політичної думки досягненнями попереднього, і в історії становлення політичного знання можна виділити кілька етапів.

Перший, початковий етап історії політичної думки охоплює епоху Стародавнього світу. Це період формування політичної філософії, що вибрала в себе ідеї й висновки давньосхідних мислителів і філософів Древньої Греції та Рима. Він багато в чому визначив наперед зміст майбутньої політичної науки.

Політична думка зароджувалася в країнах Стародавнього Сходу: Єгипті, Палестині, Месопотамії, Індії, Китаї - паралельно із процесами формування державності в III тис. до н.е. Суспільна свідомість цього часу носила релігійно-міфологічний характер, тому й політичні явища одержали релігійно-міфологічне тлумачення. Це можна простежити на прикладі політичної думки Стародавньої Індії та Китаю.

До середини I тис. до н.е. в Індії виникають перші держави, посилюється соціальна нерівність, формується кастовий лад. Духовна й світська влада була зосереджена в руках представників вищих каст - брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система того часу одержала назву брахманізму (по імені верховного бога Брахми). В основі політичної доктрини брахманізму лежить уявлення про божественне походження земних порядків і установлень, порушення яких розглядалося як виклик богам. Брахманізм захищав кастовий лад, привілеї одних і підневільне положення інших, вимагав неухильного виконання дхарм - культових, суспільних і сімейних обов'язків, нібито установлених богами для кожної касти. Засобом, що забезпечував виконання цих релігійних приписів, виступало в брахманізмі покарання, яке трактували як продовження караючої сили богів. А сама наука управління державою одержала назву вчення про покарання. Політичним ідеалом брахманізму виступала теократична держава, в якій цар править під керівництвом жерців (брахманів), які нібито були сполучною ланкою між божественним началом і земними порядками.

У боротьбі проти брахманізму з його забобонами, ритуальністю та корупцією вищих каст в VI—V ст. до н.е. сформувався буддизм. Засновником його, за переказом, був принц Сіддхартха Гаутама або Шакья Муні (563-483 до н.е.), прозваний Буддою, тобто Просвітленим. Ідеї буддизму розвивають поняття морально-духовної рівності всіх людей. Вони пронизані гуманізмом і добрим відношенням до них.

На відміну від брахманізму, буддизм відкидає ідею покарання як методу впливу на людей, а дхарму (ключове поняття давньоіндійської політико-правової думки та ідеології) трактує як природну закономірність, природній закон, що править світом. Антижрецький характер буддизму, його байдужність до каст у справах віри, проповідь психологічного самоствердження людини перед лицем страждань - забезпечили йому велику популярність. В III ст. до н.е. він став державною релігією.

Студенту важливо знати, що політична думка Стародавньої Індії відрізнялася прикладним характером, і її головний зміст становили питання, що стосувалися мистецтва управління, механізму здійснення влади. Найбільш повним зведенням прикладних знань про політику, свого роду енциклопедією політичного мистецтва був трактат "Артхашастра" ("Наука політики" або "Наука про досягнення корисного"), що відноситься до IV-Ш ст. до н.е. Його автором вважається Чанакья, радник засновника імперії Маур'їв Чандрагупти. У цьому творі викладені уявлення про абстрактну ідеальну державу, в якій спільне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого богом. У цій книзі описуються методи політики та управління, ретельно розробляється система шпигунства, стеження і контролю. У ній приділяється багато уваги зовнішній політиці, уперше в давньоіндійській історії висвітлюються проблеми дипломатії.

Розквіт політичної думки Стародавнього Китаю випадає на VI – III ст. до н.е. Серед безлічі політичних шкіл студенту необхідно особливу увагу звернути на конфуціанство і легізм, які особливо вплинули на формування теорії держави й права, на основі яких будувалася вся практика державного управління країною аж до наших днів. Складні і суперечливі були взаємини цих двох шкіл, що вели тривалу боротьбу, в ході якої знищувалися не тільки книги ідеологічних супротивників, але часом і самі учасники, як це було в 213 р. до н.е., коли, за наказом імператора Цінь Шіхуана, 460 видатних конфуціанських вчених були заживо закопані в землю. Боротьба, що тривала близько 500 років, завершилися в епоху Хань злиттям двох шкіл у єдине вчення - ханьське конфуціанство.

Основні ідеї Конфуція (551- 479 до н.е.) найбільш повно викладені в книзі «Луньюй», що в перекладі означає «Бесіди й судження». В його вченні розвивається концепція патріархально-патерналістської держави. Вона трактується як велика сім'я, вища влада в якій належить синові неба - імператору і подібна до влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на сімейні відносини старших і молодших. Проводиться ідея станової держави, нерівності людей. При цьому місце людини в соціальній градації визначається сукупністю її морально-етичних чеснот. Справедливість, з погляду Конфуція, полягає в тому, щоб моральна диференціація людей збігалася з соціальною, тобто кращі і гідні були вгорі і управляли, а звичайні - внизу і працювали. Різниця ж між «гідними людьми» і «низькими людьми» полягає в тому, що перші керуються обов’язком, а другі - вигодою. Методи управління ґрунтувалися на принципах гуманізму, чесноти, ненасильства.

Етичні норми сімейно-кланових відносин Конфуцій універсалізує і поширює на весь соціум. Так, „правила ввічливості лі” перетворюються у всезагальні «правила ритуалів лі», які виконують функцію соціального контролю і повсякденної регуляції поведінки кожного члена суспільства, тобто в ідеальній державі вони перетворюються в нормативну систему. Конфуцій думав, що загальне дотримання правил ритуалу лі робить непотрібним формальний закон, знеособлений текст якого нівелює соціальну і моральну нерівність між людьми.

Основоположником альтернативної конфуціанству політичної школи легизму (прихильників законів - фа) був Шан Ян (390-338 до н.е.) Відомості про вчення цього мислителя обмежуються текстом основного легістського канону — «Шан Цзюнь Шу» («Книга правителя області Шан»). У його основі - чернетки указів, промови, настанови Шан Яна. Цей політичний трактат користувався надзвичайною популярністю серед китайських політиків. Формування політичних і економічних поглядів Чан Кайши і Мао Цзедуна також відчуло на собі вплив цієї книги.

Полемізуючи з конфуціанством, Шан Ян стверджував, що гарне правління можливе не там, де правитель людинолюбний, а там, де він спирається на єдині, обов'язкові для всі закони й адміністративні приписи фа. Закону відводилася роль верховної сили, якій повинні були підкорятися беззаперечно всі жителі Піднебесної. Тому ця політична школа одержала назву «легісти», тобто «законники». У політичній доктрині легістів законодавство, метод заохочення й покарання, система кругової поруки й загального стеження - усе було спрямовано на абсолютизацію імператорської влади й установлення повного контролю над народом. Основний постулат легізму: «Слабкий народ - означає сильна держава. Ослаблення народу - головне завдання держави» - дотепер досить популярний на Сході.

Особливе місце в становленні політичної науки належить античним мислителям, які підняли цю область людського знання й суспільної практики на більш високий щабель. Це обумовлено виникненням принципово нового – античного варіанту політичного розвитку, епіцентром якого стала Давня Греція. Студент повинен знати, що, на відміну від східних деспотій, основою нової концепції порядку, реалізованого в грецькому полісі (самоврядній політичній спільноті) стає «і сономія» - рівна участь всіх громадян у здійсненні влади. Влада arche більше не концентрується в руках однієї особи (царя, імператора), перестає бути чиєюсь винятковою прерогативою, стає res publika – спільною справою. Політична дія відбувається не в храмі або палаці, а на агорі – центральної площі, де всі питання вирішуються на основі публічного обговорення, полеміки, дискусії і голосування. Участь більшості вільно народжених громадян, що досягли двадцятилітнього віку, у вирішенні проблем міста-держави - фундаментальний принцип організації полісного ладу рабовласницької демократії. Становлення афінської рабовласницької демократії відносять до періоду реформ Солона, скасування законодавчих актів Драконта і діяльності Перікла. Цей час одержав назву «золоте століття». Ця демократія не усувала нерівності в походженні, освіті, багатстві, зіткнення інтересів різних соціальних груп і потенційної можливості розколу поліса на ворогуючі частини. Тому центральною темою міркувань античних мислителів стає проблема суміщення, врівноважування інтересів, стабілізації античного полісу.

Одним з найвизначніших мислителів цього часу і всієї наступної історії науки про політику був давньогрецький філософ Платон (427 - 347 до н.е.) Студенту необхідно більш докладно ознайомитися з його політичним вченням. Платон вважав, що «правильну державу можна науково обґрунтувати», і що теорія політики повинна спиратись на вивчення людини. Справедлива людина схожа зі справедливою державою і трьом началам людської душі - розумному, заповзятому і пожадливому, - аналогічні в державі три схожі начала - дорадче, захисне і ділове, а цим останнім відповідають три стани - філософів-правителів, воїнів і виробників (ремісників і хліборобів). Сенс справедливості, за Платоном, полягає в тому, щоб кожне начало займалося своєю справою і не втручалося в справи інших. Процес прийняття й здійснення політичних рішень («рішень про ціле») здійснюється не всіма однаковою мірою, а тільки тими, у кого є відповідний рівень розуму («мудрість») і воля («мужність»), що забезпечують можливість бачити, осягати й підтримувати загальний хід речей. Політику Платон трактував як уміння і здатність домагатися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію і цілісність самої системи.

Ідеальному (аристократичному) державному устрою, в якому панує розумне начало, Платон протиставляє чотири інших, де панують начала вольове (тимократія) і «пожадливе» (олігархія, демократія, тиранія). Кожна форма держави, на думку Платона, гине через внутрішні протиріччя, властиві її основному принципу, та зловживання ним. Панування честолюбних воїнів (тимократія) завжди вироджується в олігархію - владу купки багатіїв, тому що не контрольована розумом гонитва за славою і почестями завжди перетворюється в гонитву за багатством. Неминуче при олігархії протистояння незаможної більшості і багатої меншості закінчується перемогою першої, що приводить до встановлення ще гіршого державного ладу - демократії. Демократія сп'янчується свободою в нерозбавленому вигляді, і з неї виростає її продовження й протилежність - тиранія, найгірший вид державного устрою.

Для того, щоб влада перестала бути проявом егоїстичних інтересів частини суспільства, а забезпечувала б реалізацію інтересів усього суспільства як цілого, правлячі стани (філософи і воїни) не повинні мати приватної власності і сім'ї: всі речі, жінки і діти повинні бути спільними, тобто належати всім разом, але нікому окремо. Це має усунути ґрунт для виникнення приватних інтересів і при владі будуть перебувати ті, для кого спільний інтерес і спільне благо стануть вище за все. У проекті Платона регламентуються всі сторони людського життя: економічні й соціальні відносини, дітонародження, виховання, культура, думки людей. На думку багатьох дослідників, політичний проект Платона став першою спробою конструювання тоталітарної держави, що базується на «абсолютній єдності», на підпорядкуванні інтересів людей інтересам держави.

Подальший розвиток античної політичної думки пов'язаний з ім'ям Арістотеля (384-322 до н.е.) На відміну від свого вчителя Платона, Арістотель орієнтується не на ідеальні схеми, а на досвід і раціональний аналіз. Арістотель розвивав антропологічний підхід до політики, називаючи людину «твариною політичною», якій властиве інстинктивне прагнення до «спільного співжиття», до спілкування. У державі (політичному спілкуванні) завершується генеза політичної природи людини. Держава, на думку Арістотеля, - продукт природного розвитку, «доконана форма життя», уособлення розуму. Вона служить «загальному добру», меті «жити щасливо». Арістотель вводить поняття «громадянин» (той, хто може брати участь у законодорадній і судовій владі держави); досліджує форми держави, з яких три (монархічне правління, аристократію і політію) він відносить до правильних, а три (тиранію, олігархію і демократію) - до неправильних.

В правильних формах діяльність суб'єктів влади регулюється системою загальних правил і норм і здійснюється в інтересах спільного добра, а в неправильних - винятково у власних інтересах. Головним для Арістотеля є не те, хто править - одна людина, невелика група або більшість, а те, щоб влада їх була не абсолютною, а регульованою. Найкращою, з погляду мислителя, формою правління є політія, яка відображає інтереси середнього класу, поміркованого у своїх вимогах, що втілює всі громадянські доблесті - розсудливість, поміркованість, розважливість. Численний і впливовий середній елемент нейтралізує небезпеку розколу населення на партії, що борються, і послаблює чвари і розбрат.

Арістотель переконаний, що приватна власність (у розумних межах) відповідає природі людини, є стимулом до праці. Його ідеал: власність - приватна, її плоди - для загального добра. Політичне правління - це, за Арістотелем, правління закону, а не людей, тому що люди піддаються пристрастям, закон же - «врівноважений розум». Концепція Арістотеля про владу закону стала однією з підстав європейського конституціоналізму.

Політичні ідеї Давньої Греції послідовно розвиваються і збагачуються в Стародавньому Римі відповідно до відносин зрілого рабовласницького суспільства. Найвизначнішим ідеологом римської аристократії був Марк Туллій Цицерон (106—43 до н.е.) У своїх роботах «Про державу», «Про закони» та ін. він розвиває теорію природного походження держави, висуває визначення держави як справи народу. Політичний ідеал Цицерона - аристократична сенатська республіка з недоторканною державною й приватною власністю, з наявністю рабства, обумовленого самою природою, з верховенством закону, що забезпечує загальний правопорядок. Відзначаючи однобокість і схильність до виродження «чистих» державних форм, він говорив про необхідність рівномірного змішування їхніх позитивних якостей.

На відміну від Платона й Арістотеля, які не йшли далі концепції міста-держави, Цицерон уважав, що увесь світ - одне суспільство, члени якого «і боги, і люди» і що є закон, «дійсний для всіх народів у всі часи».

Отже, основи політичного знання, поняття і категорії, що сформувалися в античності, стали висхідним «розумовим матеріалом», на основі якого в Середні віки і у Новий час тривав подальший розвиток політичної теорії.

Вивчаючи друге питання теми «Політичні вчення Середньовіччя і епохи Відродження», студенту варто знати, що цей етап становлення й розвитку політичної думки охоплює період ІІІ - XVI ст. У середні віки на зміну античній політичній філософії, яка обмежувалася в аналізі політики тим, що доступне людському розуму, приходить політична теологія, тобто політичні вчення, побудовані на божественному одкровенні. Політико-правова думка цього часу розвивалася зусиллями богословів. Осмислення політичної проблематики відбувалося в контексті вирішення питання про те, якій владі повинен належати вищий авторитет у суспільстві: духовній, тобто церкві, або світській, тобто державі. Боротьба між ними йшла зі перемінним успіхом протягом століть.

Найбільш відомими представниками середньовічної політичної думки були Аврелій Августин (354-430) і Фома Аквінський (1225-1274). Політична думка являла собою схоластичне тлумачення політики, яке спиралося на ідею божественного походження влади й держави, і в силу цього проголошувався пріоритет церковної влади над світською.

Монах-домініканець Фома Аквінський першим із середньовічних філософів Західної Європи широко використав праці Арістотеля й розробив на їхній основі християнську доктрину держави. Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому повинна бути підпорядкована духовній владі церкви. Прагнучи обґрунтувати пріоритет церковної влади над світською, Фома запровадив розрізняння трьох елементів: сутності, форми, використання. Перше - це порядок відносин панування й підпорядкування, встановлений Богом, а тому влада завжди добро, благо, а от форми її придбання й використання не завжди відповідають божественному задуму. Несправедливий прихід до влади або зловживання нею порушують заповіді Бога, основні положення моралі і веління церкви, що дає народу право чинити спротив і скидати такого правителя. Відповідно до вчення Фоми, світ заснований на ієрархії форм, вищі форми дають життя нижчим, на чолі ієрархії стоїть Бог, його намісник на землі - Папа Римський, котрому підкоряється світська влада. Їй підкоряються піддані, раби повинні підкорятися панам. Подібно до Арістотеля, Фома розрізняє форми політичного правління - аристократію, олігархію, демократію, тиранію й змішані форми. Монархію він вважає кращою формою, не тотожною тиранії, а республіка, що роздирається боротьбою партій і угруповань, - прямій шлях до тиранії. У тиранію може виродитися й монархія, але церква здатна перешкодити цьому шляхом релігійно-морального впливу на монарха, обіцянкою йому найвищої нагороди від бога, яка належить доброчесному і справедливому цареві.

Епоха Відродження (XIV-XVI ст.) поклала початок процесу поділу сфер державної й церковної влади, обґрунтуванню політики як окремої сфери людської діяльності. Для політичної думки цього часу характерне прагнення до об'єктивного аналізу політичної реальності, мета якого - не конструювання моделей ідеальної держави, а розуміння й пояснення природи політичних явищ. Обґрунтування в ході Реформації (XVI ст.) активної й творчої сутності самостійних індивідів ознаменували початок радикальної трансформації існуючих підходів до політики.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження, якого вважають «батьком» політичної науки, був італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Політичне вчення Макіавеллі викладене в таких його роботах, як «Володар», «Міркування на першу декаду Тита Лівія», «Військове мистецтво» та «Історія Флоренції». Заслугою мислителя є обґрунтування автономності й самостійності політичної сфери й політичних знань, які мають власну логіку, відділення політичної науки від теології, філософії й моралі. Предметом політичної науки він вважав владу у всіх її проявах.

Макіавеллі виводить один із ключових термінів політичної науки — держава (stato), яка, на його думку, являє собою політичний стан суспільства, відношення пануючих і підвладних, наявність відповідним чином організованої влади. Політика, з погляду мислителя, - це сфера прийняття стратегічних рішень, де повинні враховуватися два важливих фактори: принцип відносності і компоненти ефективного лідерства. Зміст принципу відносності полягає в постійній взаємодії мети, засобів і ситуації, які повинні співвідноситися між собою. Політичний реалізм Макіавеллі відобразився в тому, що він визначив моральність як сферу абсолютного, а політику як сферу відносного і підкреслював, що не можна сферу політики оцінювати мірками абсолютного. Йому належить формула: «Ціль виправдує засоби», що одержала назву макіавеллізму й стала символом аморальності політики. Прагнучи знайти новий тип політичного діяча, визначити роль особистості й межі особистої влади, Макіавеллі розробив технологію ефективного лідерства, заклав основи політичного мистецтва.

На думку Макіавеллі, нова державність повинна проходити два щаблі: монархічну, одноосібну диктатуру і республіку. Він віддає перевагу республіці, яка в нормальних умовах національної держави найбільшою мірою забезпечує розквіт свободи і громадянської рівності. Але в особливих умовах національного об'єднання, установлення нових порядків, законів і інститутів Макиавелли вважає необхідною абсолютну монархічну владу.

З ім'ям Макіавеллі по'язане становлення основ політичної науки, визначення її предмету і методу. Його ідеї послужили попередником теорії еліт, на нього як на авторитет посилаються теоретики бюрократії, «постіндустріального суспільства» і політичного прогнозування.

Приступаючи до розгляду третього питання «Політичні концепції Нового часу», студент повинен звернути увагу на те, що в XVII столітті відбулися перші успішні буржуазні революції в Голландії й Англії. Становлення капіталістичного суспільства висуває на перший план у політичних теоріях питання про місце і роль індивіда в суспільстві, про співвідношення прав особистості, суспільства й держави. Загальною концептуальною основою для розробки тих або інших варіантів вирішення цих питань стали теорії природнього права і суспільного договору. Вперше вони були викладені нідерландським ученим Гуго Гроцієм (1583—1645), який з їх допомогою обґрунтовував право народу на революцію, щоправда, у виняткових випадках. Держава, створена в результаті суспільного договору, повинна, на його думку, забезпечити своїм громадянам умови миру, згоди, захисту їх інтересів.

Складну позицію в цьому питанні займав англійський філософ-матеріаліст Томас Гоббс (1588—1679). Його політичні погляди найбільш повно викладені в книзі «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської». Аналіз природи держави в «Левіафані» Гоббс починав із протиставлення природнього і суспільного, в людині. З одного боку - споконвічно всі люди вільні і рівні в усьому, а з іншого боку - всі вони охоплені жадібністю, страхом, честолюбством. Тому природним станом роду людського є «війна всіх проти всіх». В інтересах загального благополуччя й соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх прав і передати їх державі. Джерелом виникнення держави є суспільний договір, за умовами якого індивіди довіряють владу над собою державі й всі свої права відчужують на її користь. Відмова від політичної свободи стає для індивіда своєрідною платою за економічну й особисту безпеку, що повноцінно гарантувати, на думку Гоббса, може лише абсолютна і необмежена влада держави. Влада держави повинна бути абсолютною, єдиною і неподільною, будь-який контроль над нею з боку суспільства виключений. Гоббс одним з перших розвиває органічну теорію держави, ототожнюючи її з живим організмом, Левіафаном.

Кінець XVIІ століття ознаменувався творчістю англійського філософа Джона Локка (1632—1704). Він увійшов в історію політичної думки як основоположник лібералізму (лат. liberalis - вільний). Спираючись на природно-правовий світогляд, Локк розвиває теорію природних невідчужуваних прав людини, найважливішим з яких є право власності, яке він розуміє дуже широко, як право на власну особистість (індивідуальність), на свої дії, свою працю, на її результати. Гарантом природних прав людини є держава, створена людьми добровільно в результаті суспільного договору з метою кращого втілення й гарантованого захисту прав особистості. Тому держава не має права зазіхати на невідчужувані цінності (життя, воля, власність), у противному випадку народ має право повстати проти тиранічної влади. Щоб уберегти людину й суспільство від зазіхань із боку державної влади на права і свободи громадян, Локк висуває ідею поділу влади. У державі повинні бути присутнім три види влади - законодавча (право видавати закони), виконавча, що включає судову (право запроваджувати закони в життя і стежити за їх виконанням) і федеративна (яка відає питаннями зовнішньої політики). Крайнім засобом проти узурпації влади він вважає право народу (більшості) на повстання і повалення правителя, що зарвався.

Ідея поділу влади одержала подальший розвиток у творчості французького філософа-просвітителя Шарля-Луї Монтеск'є (1689-1755). Він жив в епоху, коли у Франції одноосібно правив Людовик XIV, а парламент загалі не скликався. Монтеск'є активно цікавився можливістю поєднання кращих рис монархії, аристократії й демократії в рамках однієї держави. У своїй праці «Про дух законів» він стверджував, що гарантією політичної свободи індивідуума може бути тільки поділ і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої і судової влади. Крім того, різні гілки влади повинні мати можливість стримувати одна одну, щоб виключити можливість зловживання владою. Свободі загрожує небезпека і у тому випадку, якщо органи, що здійснюють різні види влади, перебувають у руках хоч і різних осіб, але таких, що належать до одного стану. У конституційному проекті Монтеск'є розроблена ціла система стримувань і противаг, що забезпечують рівновагу і взаємний контроль гілок влади.

Жан-Жак Руссо (1712-1778), вирішуючи проблему співвідношення особистості, суспільства й держави, на перше місце поставив суспільство, його інтереси й потреби. Індивід повинен підкорятися загальній волі, якщо його приватні інтереси розійшлися із суспільними інтересами. Спираючись на ідею народного суверенітету, Руссо стверджує, що суспільство як універсальне «моральне й колективне ціле» стає джерелом і носієм усякої влади. Він відкидає принцип поділу влади й депутатського представництва, віддаючи перевагу безпосередньому й загальному народному волевиявленню шляхом плебісциту. Виявлена референдумом загальна воля стає обов'язковою для всіх, у тому числі й для тих, хто виявився в меншості. Їм залишається або перейти на позиції більшості, або покинути країну.

Ідеї американських «батьків-засновників» А. Гамільтона, М. Едісона і Дж. Джея висувалися в епоху судьбоносних подій не тільки для США (саме в цей час була написана конституція країни), але і для всього світу. Конституція писалася членами спеціально створеного конвенту протягом трьох місяців 1787 р. У процесі створення основного закону з'ясувалося, що в нього було багато супротивників, критиків, а також людей, які просто не розуміли сутності цього документа. Тоді політики А. Гамільтон і М. Медісон, а також юрист Дж. Джей, виступаючи під псевдонімом «Публій», спробували пояснити народу зміст конституції. Їх публікації під назвою «Статті Федераліста» дотепер вважаються найважливішим досягненням політичної думки США. В них обґрунтовувалася можливість поєднання громадянських свобод і сильної держави. На той момент це завдання здавалось таким, що не може бути розв’язаним, оскільки багато штатів і навіть окремі їх округи перебували в стані жорстких протиріч один з одним. В «Федералісті» було запропоновано нове розуміння демократії, назване республікою. У республіці народом керують колегіально його представники, обрані самим народом. Найбільш важливою ознакою республіки автори «Федераліста» вважали факт походження влади від усього суспільства, а не від якої-небудь однієї його частини. Так, правління в США повинна здійснювати палата представників (гілка законодавчої влади, що обирається народом). Непрямим образом від народу виходить право призначення в сенат, вибори президента і суддів. І судді, і президент можуть перебувати на своїх посадах доти, доки поводяться бездоганно (так, президент у будь-який момент може бути підданий процедурі імпічменту). Також необхідно постійно вести боротьбу з корупцією і змовами - найпершими ворогами громадянської свободи. Влада не повинна бути занадто багатолюдною, тому що в цьому випадку страждає відповідальність - у юрбі складно знайти винних. Те ж саме відноситься і до законів. Вони не повинні бути численними й суперечити один одному. Закон - це правило поведінки, яке має бути непорушним і широко відомим для всіх. Тільки тоді закон здатний бути інструментом узгодження різноманітних соціальних інтересів і забезпечувати процвітання держави.

Таким чином, у політичній думці XVII - XVIII ст., представленій теоріями англійських, французьких і американських мислителів і політичних діячів, домінуючими тенденціями стали демократизація влади, обґрунтування прав і свобод особи, а також підвищення особистої відповідальності кожного за розвиток політичного життя країни, у той час як раніше ця відповідальність у багатьох західних державах була покладена на монарха.

* * *

У довідковій літературі з питань теми зверніться до статей:

Политология: Словарь-справочник. - М., 2000. Ст. «Платон», «Арістотель», «Т.Гоббс».

Краткий современный политический словарь. – К., 2004. Ст. «Макиавеллизм», «Либерализм», «Консерватизм».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Арістотель», «Аквинский Фома», «Макиавелли», «Гоббс Томас», «Государство».

Социологическая энциклопедия. В 2-т. – М.: Мысль, 2003. Ст.: «Аристократия», «Абсолютизм», «Государство».

Політологічний енциклопедичний словник. – К., 2004. Ст. “Аристократія”, “Абсолютизм”, “Государство”, «Локк», «Гоббс», «Бентам».

 

 

Тема 3.