Відповіді на тести Модуля 2.

2.1. Правильна відповідь: варіант «г»; 2.2. Відповідь: «а»; 2.3. Відповідь: «в»; 2.4. Відповідь: «а»; 2.5. Відповідь: «в»; 2.6. Відповідь: «в»; 2.7. Відповідь: «в»; 2.8. Відповідь: «а»; 2.9. Відповідь: «б»; 2.10. Відповідь: «в»; 2.11. Відповідь: «а»; 2.12. Відповідь: «в»; 2.13. Відповідь: «а»; 2.14. Відповідь: «а»; 2.15. Відповідь: «б»; 2.16. Відповідь: «д»; 2.17. Відповідь: «г»; 2.18. Відповідь: «а»; 2.19. Відповідь: «в»; 2.20. Відповідь: «д»; 2.21. Відповідь: «в»; 2.22. Відповідь: «б»; 2.23. Відповідь: «а»; 2.24. Відповідь: «б»; 2.25. Відповідь: «в»; 2.26. Відповідь: «в»; 2.27. Відповідь: «д»; 2.28. Відповідь: «г»; 2.29. Відповідь: «б»; 2.30. Відповідь: «а»; 2.31. Відповідь: «г»; 2.32. Відповідь: «б»; 2.33. Відповідь: «в»; 2.34. Відповідь: «а»; 2.35. Відповідь: «а»; 2.36. Відповідь: «г»; 2.37. Відповідь: «б»; 2.38. Відповідь: «в»; 2.39. Відповідь: «б»; 2.40. Відповідь: «в»; 2.41. Відповідь: «а»; 2.42. Відповідь: «а»; 2.43. Відповідь: «а»; 2.44. Відповідь: «б»; 2.45. Відповідь: «а»; 2.46. Відповідь: «а»; 2.47. Відповідь: «б»; 2.48. Відповідь: «а»; 2.49. Відповідь: «б»; 2.50. Відповідь: «б»; 2.51. Відповідь: «в»; 2.52. Відповідь: «в»; 2.53. Відповідь: «д»; 2.54. Відповідь: «в»; 2.55. Відповідь: «а»; 2.56. Відповідь: «в»; 2.57. Відповідь: «а»; 2.58. Відповідь: «в»; 2.59. Відповідь: «б»; 2.60. Відповідь: «б»; 2.61. Відповідь: «в»; 2.62. Відповідь: «г»; 2.63. Відповідь: «в»; 2.64. Відповідь: «б»; 2.65. Відповідь: «а»; 2.66. Відповідь: «а»; 2.67. Відповідь: «г»; 2.68. Відповідь: «в»; 2.69. Відповідь: «д»; 2.70. Відповідь: «а»; 2.71. Відповідь: «в»; 2.72. Відповідь: «б»; 2.73. Відповідь: «г»; 2.74. Відповідь: «д»; 2.75. Відповідь: «д»; 2.76. Відповідь: «б»; 2.77. Відповідь: «д»; 2.78. Відповідь: «г»; 2.79. Відповідь: «а». 2.80. Відповідь: «б».

 

 

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА:

Модуль 3. Політичні процеси і світова політика

Тема 13.

ОСОБИСТІСТЬ І ПОЛІТИКА

1. Особистість як об'єкт і суб'єкт політики.

2. Політична соціалізація особистості.

3. Політичне лідерство: сутність, функції, типологія.

 

При розгляді першого питання «Особистість як об'єкт і суб'єкт політики» необхідно виходити з того, що особистість як феномен суспільного розвитку, має багато граней, тому поняття «особистість» є багатозначним. З одного боку, особистість представляє собою конкретного індивіда як суб'єкта діяльності, з іншого, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально значимих рис. Саме цей аспект важливий у політології, оскільки її цікавить не людина сама по собі, а людина як представник певного суспільства, соціальної групи, що характеризується деякими соціально-значимими рисами.

Індивід стає особистістю тільки як конкретна одиниця того або іншого соціуму, приймаючи участь в процесі знаходження соціальної ідентичності, освоєння певних соціальних ролей і відповідної ціннісно-нормативної системи, тобто в процесі соціалізації. В остаточному підсумку особистість є продуктом і суб'єктом певної соціальної системи, учасником її безперервної зміни й розвитку. Суб'єкт політики – це учасник політичного процесу. Крім особистостей, до суб'єктів політики відносяться політичні лідери, політична еліта, соціальні спільності, національні спільності, суспільні об'єднання, політичні партії.

Однією з найважливіших умов політичної суб'єктності особистості є її взаємодія з іншими людьми. Людина, яка діє поодинці, яка не володіє владними правами і функціями, сама по собі суб'єктом бути не може, хоча певні політичні дії з її боку можливі, але вони малоефективні. В силу цього особи, що прагнуть до політичної участі, об’єднуються в групи, партії, спілки, організують спільні акції, здійснюють інші політичні дії разом з політично активними людьми. Такі об'єднання прийнято називати сукупними колективними суб'єктами політики.

Потрібно звернути увагу на те, що в ролі сукупних колективних суб'єктів політики можуть виступати соціальні групи, яким властива здатність до визначення політичних цілей. Основними суб'єктами політики виступають великі соціальні спільноти - верстви і класи, народи, нації; середні і малі групи, які об’єднують людей за демографічними, територіальними, освітніми, виробничими, професійними і корпоративними ознаками. Сукупними суб'єктами політики також є соціально-політичні інститути. Вони представляють системи установ, в яких певні особи, призначені або обрані членами соціальних груп, одержують повноваження для виконання загальних і безособових управлінських функцій з метою задоволення суспільних і індивідуальних потреб, а також регулювання поведінки інших членів груп. Соціально-політичні інститути забезпечують можливість окремим громадянам і соціальним спільнотам упорядковано задовольняти свої інтереси в сфері політики. Вони стабілізують відносини, регулюють поводження індивідів і груп, забезпечуючи погодженість, інтегрованість їхніх дій.

Сукупні суб'єкти відіграють визначальну роль у політичному процесі, однак первинним суб'єктом політики є особистість. Статус суб'єкта політики не існує як споконвічно властивий якому-небудь індивідові або соціальній спільноті. Політичні якості не дані людині споконвічно. Будь-яка людина є потенційним суб'єктом політики, але не кожний стає таким реально. Щоб стати політичним суб'єктом, особистість повинна знайти в політиці свою сутність і існування, практично освоїти політичний досвід, усвідомити себе суб'єктом політичної дії, виробити свою позицію в політичному процесі і свідомо визначити своє відношення до світу політики, ступінь участі в ній.

Активне включення особистості в політичний процес вимагає певних передумов. Найважливішими з них є:

• матеріальні передумови. Досвід показує, що для цивілізованої участі людини в політичній діяльності необхідне первинне задоволення її потреб в основних продуктах харчування, товарах і послугах, житло-побутових умовах;

• соціально-культурні умови, до яких відноситься досягнення певного рівня

загальноосвітньої і професійної підготовки, загальної і політичної культури, що дозволяє людині брати участь у політичних дискусіях, дає можливість усвідомити своє місце в суспільстві, використати легітимні, демократичні форми політичної боротьби;

• політико-правові передумови, що включають певну правову базу, на

основі якої здійснюється політична діяльність. До них відноситься також домінуюча в суспільстві політична культура, певний політичний режим, демократичні процедури формування влади, гарантованість політичних прав особистості. Політико-правові передумови містяться, насамперед, у конституції держави, а також в підзаконних актах. Якщо вони відсутні, політична діяльність обмежується, згортається або розгортається у вибухонебезпечних формах.

Крім того, щоб індивід з розвиненими особистісними якостями міг реально виконувати певну роль у суспільстві, він має опанувати наявний соціальний і політичний досвід і певним чином пристосуватись до існуючих умов суспільної життєдіяльності.

При вивченні другого питання «Політична соціалізація особистості» варто пам'ятати, що процес інтеграції індивіда в політичний соціум здійснюється за допомогою соціалізації в ході засвоєння ним найважливіших елементів культури, соціальних норм і цінностей, що панують у даному суспільстві. Процес освоєння людиною соціально-політичних знань, норм, цінностей і навичок політичної діяльності, у результаті якого він приймає на себе певну політичну роль, називається політичною соціалізацією особистості.

Виділяють наступні етапи політичної соціалізації:

- Дитячий, підлітковий і ранній юнацький період. У цей час

відбувається формування первинних політичних поглядів і зразків політичної поведінки. Політичні орієнтири забарвлені позитивно, критичне сприйняття політичного життя відсутнє.

- Період інтенсивного навчання в різних навчальних закладах.

Формується інформаційна сторона світогляду особистості. Політичне “я” не має стійкості. Емоційне сприйняття доповнюється певним знанням посадових осіб, політичних інститутів. Існуюча система соціальних норм і цінностей трансформується у внутрішній світ, закладаються основи політичної культури.

- Активна соціальна діяльність. Робота в державних інститутах,

суспільно-політичних організаціях. Результатом даного етапу є перетворення людини в громадянина, тобто в людину, що усвідомлює себе членом конкретної держави, користується всіма правами, гарантованими законами цієї держави, виконує встановлені законами обов'язки. На даному етапі людина починає діяти як повноцінний суб'єкт політичних відносин. Постійний розвиток і вдосконалювання своєї політичної культури, самовиховання. Підсумком цього етапу є виконання однієї або декількох політичних ролей.

- Все наступне життя людини. Постійний розвиток і вдосконалення

своєї політичної культури, самовиховання. Підсумком цього етапу є виконання однієї або декількох політичних ролей.

Студенту потрібно звернути увагу на те, що реальне політичне життя суспільства може викликати також вторинну політичну соціалізацію. Це явище пов'язане з незворотним впливом корінних, насамперед, економіко-політичних змін у житті суспільства на особистісні орієнтації й установки. Так, після розпаду Радянського Союзу на одній шостій земної кулі відбулася переоцінка не тільки соціальних цінностей. У більшості держав, що проголосили свою незалежність, політичні пріоритети, ідеали і життєві установки набули нового статусу.

Процес політичної соціалізації особистості багатогранний. На нього впливають сім'я, школа, підліткова група, армія, трудовий колектив, суспільний рух, ЗМІ, процес самовиховання. Результатом політичної соціалізації є політична діяльність. Політична діяльність особистості ґрунтується на сукупності певних передумов, які або сприяють успішному розвитку політичної активності, розкриттю потенційних якостей людини як суспільно - політичного діяча, формуванню особистості, здатної стати діючим суб'єктом політичного життя суспільства, або істотно утрудняють всі ці процеси, консервуючи політичну апатію і пасивність.

На включення особистості в політичне життя впливають: система політичних знань, завдяки якій людина має подання про державу, про політичну владу, про основні принципи демократії; поточне інформування про політичне життя країни і світу, яке дає орієнтування в подіях; емоційно-вольові якості особистості, коли політика сприймається не тільки розумом, але й почуттями; відмова від стереотипу пасивності, придбання навичок діловитості, уміння аналізувати ситуацію й визначати найбільш доцільну лінію поводження; самостійність політичної позиції.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у тих або інших політичних системах дозволяють виділити кілька типів політичної соціалізації:

1. Гармонійний тип відбиває існування культурно однорідного середовища, демократичних традицій і цивільного суспільства, наявність нормальних (поважних) взаємних відносин між особистістю та інститутами влади. Влада і особистість прихильні загальноприйнятим ідеалам, нормам і цінностям. Людина раціонально ставиться до держави, своїм цивільним обов'язкам.

2. Плюралістичний тип. Переважає в Західній Європі і характеризується наявністю різнорідних субкультур. Свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їх прав і свобод, про його здатність міняти політичні пристрасті і переходити до нових ціннісних орієнтирів.

3. Гегемоністський тип характеризується прихильністю людини до цінностей якого-небудь класу, якої-небудь релігії або ідеології, негативним відношенням до будь-якої соціальної і політичної систем, крім «своєї».

4. Конфліктний тип формується на основі твердої міжгрупової боротьби і протистояння інтересів. Йому властивий високий ступінь політичного насильства в боротьбі з носіями інших політичних субкультур і прихильність індивіда місницьким цінностям і своїй групі.

5. Кон'юнктурний тип, коли політичні погляди і поводження людини цілком залежать від ситуації, до якої він пристосовується для забезпечення своїх корисливих інтересів. Сама характерна риса цього типу - безпринципність.

У результаті політичної соціалізації формується певний політичний тип особистості із властивим йому політичним поводженням. Польський учений Є.Вятр розрізняє п'ять типів особистості, які принципово відрізняються своїм відношенням до політики. Активісти – це люди, які займають активну позицію щодо політики і влади, вони добре інформовані, самі прагнуть до одержання влади – для себе і для групи, членами якої вони є. Компетентні спостерігачі цікавляться політикою, розуміють її значення, але не прагнуть приймати в ній участь. Компетентні критики цікавляться політикою, добре інформовані, але їх відношення до політики і влади є категорично негативним, вони випробують відразу до політичної діяльності. Пасивні громадяни ставляться негативно або нейтрально до влади і не цікавляться політичними справами, хоча можуть бути добре інформованими про них. Їх інформованість базується на тім, що як громадяни вони вважають себе зобов'язаними одержати певні знання про політичне життя, до якого вони байдужі. Аполітичні – це люди, які категорично відмітають можливість особистої участі в політиці, не цікавляться нею, мало інформовані про неї, живуть як би за рамками політичної системи.

Політична діяльність охоплює будь-яку політичну активність, що проявляється в сфері політики – усвідомлену і неусвідомлену, організовану і спонтанну. Політична участь означає використання переважно раціональних, усвідомлених форм політичної поведінки. Під політичною участю розуміється участь громадян у формуванні органів влади, у визнанні легітимності влади, у формуванні політики, яка проводитьсяеденою правлячою групою і контролі за її здійсненням.

Форми політичної участі являють собою стійкі зразки політичної поведінки, сукупність яких становить політичну культуру. За характером вони діляться на активні, пасивні або іммобільні форми. До активних форм відносять: участь у діях, пов'язаних з делегуванням повноважень (вибори); участь у діяльності політичних партій і громадських організацій; виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів, що входять до політичної системи або спрямованих проти не; участь у прямих політичних діях (референдуми, плебісцити, збір підписів); активна діяльність у політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи.

Пасивна форма політичної участі як політична бездіяльність може бути усвідомленою і цілеспрямованою і приносити певні результати. До неї відносять: неучасть у політичній діяльності через нерозвиненість культури, відсутність стереотипів дії; політична пасивність як результат розчарування частини членів суспільства в ефективності функціонування політичної системи; політична апатія як форма неприйняття політичної системи; політичний бойкот як вираження ворожості до політичної системи і її інститутів.

Політизація особистості в рамках демократичної держави, як правило, носить осмислений, цілеспрямований характер. Форми участі громадян у політичному житті залежать від політичного режиму. У розвинених демократичних суспільствах спостерігається широка участь населення з використанням багатьох форм, при твердому тоталітарному, авторитарному диктаторському режимі - форми такої участі виглядають неповно, використовуються формально, в екстремальному дусі.

Переходячи до третього питання «Політичне лідерство: сутність,

функції, типологія,» варто враховувати, що лідерство це один з найважливіших елементів механізму регулювання відносин індивідів, соціальних груп і інститутів у сфері політики.

У цей час у поясненні природи лідерства існує кілька підходів.

1. Теорія рис лідера. Дана теорія виникла на основі виявлення якостей,

властивим ідеальним лідерам - героям. Суть цієї теорії складається в поясненні феномена лідерства видатними якостями людини. Серед рис, властивому політичному лідерові, звичайно називають гострий розум, тверду волю і цілеспрямованість, кипучу енергію, неабиякі організаторські здатності і, особливо, компетентність і готовність брати на себе відповідальність. До обов'язкових якостей сучасних політичних лідерів у демократичних країнах все частіше додають фото- і телегенічність, зовнішню привабливість, здатність вселяти людям довіру. Для перевірки теорії рис особистості були проведені великі конкретні дослідження. Вони в значній мірі поставили під сумнів дану концепцію, тому що виявилося, що при детальному аналізі індивідуальні якості лідера майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особистості взагалі. Крім того, у деяких сферах людської діяльності, насамперед в області підприємництва, високі інтелектуальні і моральні якості є скоріше перешкодою для заняття лідируючих позицій, чим умовою успіху. До того ж часто видатні здатності людей протягом багатьох років, а часом і всього життя, виявляються незатребуваними, не знаходять застосування.

Однак все це не означає повного заперечення теорії рис. Очевидно, що для заняття лідируючих позицій в умовах конкуренції потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їхній набір істотно міняється залежно від історичних епох, окремих держав і конкретних ситуацій.

Все це породило другу хвилю розвитку теорії рис. Вона розрізняє чисто індивідуальні якості лідера і характерні для нього риси, стиль поводження, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між двома цими групами властивостей лідера можуть бути істотні розходження. Так, індивідуальні риси В.И.Леніна, що проявлялися в спілкуванні з його близьким оточенням, ніяк не передвіщали жорстокого деспота, байдужого до страждань людей. Однак його завзятість і одержимість у прагненні до гуманної, але утопічної мети побудови комунізму робили з нього диктатора, що заперечує загальнолюдські нормі моралі і заради втримання влади не зупиняється перед злочинами (накази про розстріли заручників, жорстоких розправах над священиками і т.д.).

2. Ситуаційна теорія. По цій теорії лідер породжується певною ситуацією. У різних ситуаціях виділяються окремі особи, які перевершують інших у якійсь певній якості, оскільки саме ця якість виявляється необхідною у даній ситуації. Звідси випливає відносність і множинність лідерства.

Саме сформовані конкретні обставини визначають відбір політичного лідера і визначають його поводження. Так, ситуація в ісламському Ірані неминуче відкине політиків європейського або американського типу. Точно так само і релігійний лідер-пророк не зуміє виявити себе на політичній сцені Заходу. Також, істотно розрізняються і вимоги до лідера в кризовому і стабільному суспільствах.

З погляду ситуаційного підходу лідерські якості відносні. Одна людина може виявити риси лідера на мітингу, інша - у повсякденній політико-організаційній роботі, третя - у міжособистісному спілкуванні. У цілому ж лідерів відрізняють головним чином цілеспрямованість, готовність взяти на себе відповідальність за рішення того або іншого завдання та компетентність.

На основі цієї теорії ряд учених (Е.Фромм, Д.Рісмен і ін.) прийшли до висновку, що в сучасному західному суспільстві більші шанси на успіх має безпринципна людина, що орієнтується на політичну кон'юнктуру і не замислюється про моральну значимість своїх дій.

3. Теорія визначальної ролі послідовників. Згідно із цією теорією, на перший план отут висувається не лідер із сукупністю якихось якостей, а його послідовники, ведені. Саме вони визначають лідера, що відповідає їх запитам і очікуванням. Лідер по суті виступає як інструмент групи і секрет лідера прихований не в ньому, а в психології його прихильників. Послідовники сприймають нке лідера, а ситуацію й у результаті можуть прийняти або відкинути даного лідера. У демократичній державі претенденти на роль політичних лідерів можуть розраховувати на успіх тільки у випадку збігу їх іміджу з очікуваннями більшості народу.

Однак історія свідчить, що деякі досить важливі дії керівників ідуть врозріз із інтересами і очікуваннями соціальних шарів і прихильників. Яскравий приклад тому - політична діяльність Сталіна, який приблизно за півтора десятиліття свого панування майже повністю знищив більшовиків, які раніше привели його до влади.

Серед психологічних концепцій виділяються концепція З. Фройда, концепція Г. Лебона, концепції Е. Фромма і Т. Адорно. Джерела лідерства, на їх думку, лежать у психіці. Основоположник психоаналізу З.Фройд вважає, що в основі лідерства лежить подавлене лібідо - несвідомий потяг переважно сексуального характеру. У процесі розвитку воно проявляється в прагненні до творчості, у тому числі і до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує свого роду компенсаторні функції, дозволяє придушувати або переборювати різного роду комплекси, почуття неповноцінності. Фройд виділив дві категорії індивідів, взявши як критерій їх відношення до лідерства: ті, хто прагне до влади, і ті, хто відчуває потребу в підпорядкуванні, заступництві.

Французький дослідник психології мас Г.Лебон розділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшив, а роль юрби - недооцінив. На його думку, лідери можуть все, досить їм лише навчитися володіти психологією маси. Юрба завжди шукає вождя і сама прагне до підпорядкування.

Е.Фромм і Т. Адорно у своїх дослідженнях природи лідерства, виявили тип особистості, схильний до авторітаризму і прагнучий до влади. На думку дослідників, така особистість формується в нездорових суспільних умовах, що породжують масові неврози і прагнення людини втекти від усього цього в сферу панування або підпорядкування. У таких обставинах народ шукає рятівника і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підкорити собі всі структури цивільного суспільства, схильний до містики, демагогії, не терпить рівності і демократії.

Сукупність різних інтерпретацій політичного лідерства дозволяє побачити його різноманітні сторони, аспекти, але не дає цілісної картини цього феномена. Вирішити це завдання намагається інтерактивний аналіз, що враховує чотири головних моменти лідерства: риси лідера, завдання, які він покликаний виконувати, його послідовників і конституєнтів, систему їх взаємодії між собою і лідером.

Лідер – член групи, що приймає на себе основну міру відповідальності в досягненні групових цілей. Лідер виступає як член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в значимих для групи ситуаціях. Лідером є найбільш авторитетна особистість, що реально грає центральну роль в організації спільної діяльності й регулюванні взаємин у групі. Лідер відіграє центральну роль у виробленні й прийнятті рішень, організує діяльність і регулює відносини в групі. Це неодмінно яскрава особистість, індивідуальність.

Лідерство споконвічно властиве людській природі. У первісному суспільстві воно було необхідною умовою виживання й функціонування колективів. Потрібні були сильні, досвідчені, кмітливі індивіди, які ставали вождями. У наступні часи мінялися форми, але принцип лідерства залишався. З економічним розшаруванням суспільства й появою класів лідерство стає політичним явищем. Воно набуває загального характеру, поширюючись на соціальні верстви, трудові колективи, юнацькі групи, сім'ю.

У процесі історичного розвитку лідерство поступово диференціюється. Залежно від відповідності формальних повноважень і ступеня впливу на колектив (групу), поряд з формальними лідерами значну роль нерідко грають неформальні лідери. Формальний лідер призначається або обирається відповідно до встановленої нормативної процедури, здобуваючи таким шляхом офіційний статус керівника. Як керівник, формальний лідер має певні права і обов'язки стосовно інших членів групи, включаючи і можливість накладення санкцій. Призначений або обраний, керівник не обов'язково має авторитет лідера. Неформальний лідер – член групи, який найбільш повно відповідає груповим цінностям і користується найбільшим авторитетом серед свого оточення.

Розрізняють кілька напрямків діяльності лідера залежно від:

· змісту діяльності - натхненник і виконавець;

· характеру діяльності - універсальний і ситуаційний;

· спрямованості діяльності - емоційний і діловий;

· відношення до офіційного керівника - позитивний і негативний.

На політичній арені лідер виступає одночасно як суб'єкт і об'єкт політики, що робить істотний вплив на політичні процеси. Суб'єктом він стає завдяки своїм неабияким якостям, у результаті добровільного вибору. Перебуваючи біля важелів влади, лідер стає на чолі певного соціально-політичного руху, висуває програму даного руху, дає аналіз обставин, направляє зусилля людей. Як об'єкт політики лідер завжди відчуває на собі вплив і тиск різних зацікавлених сторін і повинен бути готовий до сприйняття пропозицій і вимог, до певних компромісів з різними політичними силами. Подвійність позиції лідера - неодмінна умова лідерства. Якщо політичний лідер діє винятково як суб'єкт - він неминуче відірветься від мас, втративши право бути лідером. Якщо він не проявляє своїх провідних якостей, стаючи об'єктом для інших політичних сил, він перетворюється в пересічного ватажка. І те й інше згубне для лідера і небезпечне для мас, які він очолює.

У політичній науці сформована наступна типологія політичних лідерів: традиційне лідерство, коли лідери виявляються відповідно до багатовікових або багаторічних правил і традицій (вождь, імператор, президент). Якщо традиція порушується, ситуація дестабілізується, що веде до втрати легітимності й покори. Нововведення при традиційному лідерстві найчастіше заперечуються і з'являються спроби реставрації колишніх порядків. Легальне лідерство – засноване на переконанні в правомірності раціонально встановлених норм співжиття, у законності існуючих порядків. Іноді легальне лідерство називають бюрократичним. Лідер обирається не обов'язково через властиві йому видатні особисті якості, за допомогою виконання встановлених законом бюрократичних процедур. Лідер у більшості випадків виступає як чиновник, виконавець певної державної функції. Його завдання – виконання встановлених правил політичної поведінки. Разом з тим він може проявляти в політиці свою індивідуальність. Такий тип лідера характерний для демократичних політичних систем. Харизматичне лідерство – засноване на вірі в наявність у лідера виняткових якостей, що виділяють індивіда із середовища звичайних людей, які розглядаються як надприродний дарунок. Харизма - виняткова природна здатність людини, яка володіє даром переконання, привертати до себе людей, мати на них сильний вплив, що, властиво, виділяє його серед інших. Діяльність лідера може носити як позитивний, так і негативний характер.

Виділяють також авторитарний і демократичний типи лідерів. Авторитарний лідер прагне до монопольної влади, узурпуючи її. Він одноосібно визначає стратегічні і тактичні політичні цілі й способи їх досягнення, підвищує активність своїх послідовників адміністративними методами, погрозами або застосуванням сили. Демократичний лідер стимулює активність своїх послідовників шляхом пробудження в них почуття власної гідності, створення атмосфери колективного співробітництва. Він неодмінно враховує думку членів групи, відкритий, тактовний, ввічливий, об'єктивний.

Політичні лідери розрізняються ще за типом функціонування політичної свідомості: лідер - реформатор вірить у прийняту більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі в поведінці людей, а своє головне завдання бачить у подоланні наявних відхилень. Лідер - революціонер визначає існуючі соціальні порядки як невиправно невірні. Своїм завданням він вважає фундаментальну перебудову суспільства відповідно до інших соціальних ідеалів. Лідер - консерватор не бажає соціальних змін, протидіє їм, зберігаючи існуючі традиції, суспільні норми й принципи.

Крім характеру діяльності, існують різні рівні діяльності лідера. Лідер малої групи істотно відрізняється своїми можливостями від лідера суспільного руху, організації, партії, яка виражає інтереси соціальної верстви або класу точно так, як відрізняється від них лідер - політик, що діє в системі владних відносин (глава держави, виконавчої влади).

В реальних політичних системах переплітаються ознаки всіх типів лідерства, при явній або прихованій перевазі окремих із них.

Характер діяльності політичних охарактеризував американський політолог Р. Такер, виділивши у цій діяльності діагностичну, пропонуючи і мобілізуючу функції. Діагностична функція пов'язана з тим, що очікують від лідера, тобто авторитетної, своєчасної і точної оцінки ситуації в групі, суспільстві, державі. П ропонуюча (директивна) функція вимагає вироблення лінії поводження, визначення політичної стратегії, тобто напрямок дії в інтересах групи або співтовариства, що буде розв'язувати проблемну ситуацію. Мобілізуюча функція жадає від лідера домагатися підтримки даної їм оцінки ситуації і запропонованого плану дій, мобілізувати людей на рішення поставлених завдань.

Вирішення проблеми лідерства в Україні, у тому числі формування політичної еліти, - одне з найважливіших завдань сучасності. Україна перебуває на перехідному етапі соціально-економічного і політичного розвитку, формування лідерства в ній іде важко і неоднозначно. Спостерігається тенденція до збільшення кількості лідерів яка здійснюється завдяки появі нових партій і рухів. Висуванню лідерів сприяють усілякі форми політичної боротьби. Одночасно, висування в лідери стримується успадкованою з минулого психологією пасивності, відсутністю системи висування лідерів.

Невисокий фаховий рівень професіоналізму окремих лідерів перебуває в прямій залежності від недостатньої політичної освіченості і політичної культури, непомірної відкритості для преси, відсутності достатньої практики відстоювання своїх позицій, невміння вести відкриту аргументовану публічну полеміку, а також взаємні безсторонні випади лідерів один проти одного, що веде до взаємної втрати авторитету. Проте, проблема лідерства в Україні може бути вирішена вже в найближчій історичній перспективі. Запорукою такого оптимізму служить активне формування нових, політично грамотних кадрів з вищою освітою, що активно цікавляться політикою, особливо серед молоді. Триває процес висування політичних лідерів із демократично налаштованого середовища, не обтяженого вантажем минулого. Діючі політичні лідери вчаться на своїх помилках і помилках інших, нині діючих, лідерів.

 

* * *

У довідковій літературі з даної теми дивіться статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Политика», «Личность», «Лидерство», «Легитимность», «Харизма».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Политическое лидерство», «Легитимность харизматическая», «Политическое участие».

Социологическая энциклопедия. В 2-т. – М.: Мысль, 2003. Ст.: «Лидерство», «Легитимность», «Личность», «Политизация», «Харизма».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: „Імідж

політичний ”, „Лідерство політичне”, “Суб’єкт і об’єкт політики”, “Харизма”.

 

 

Тема 14.