Система фізичного виховання П. Лєсгафта

Характерна система фізичного виховання П. Лєсгафта (1837-1909 рр.), Г. Ващенко, передусім, акцентує увагу на тому, що вона побудована на засадах анатомії та фізіології, а також на засадах історії фізкультури з давніх часів [27]. При цьому він підкреслює високу наукову обґрунтованість системи П. Лєсгафта. Якщо Г. Фіт і Ф. Ян були шкільними вчителями фізкультури, то П. Лєсгафт був відомим університетським професором анатомії та фізіології. Крім того, він був досвідченим психологом і педагогом-теоретиком, про що свідчать такі його праці: “Родинне виховання дитини”, “Про покарання в родині та вплив їх на розвиток типу дитини”, “Про генетичний зв’язок між виразом обличчя і діяльністю м’язів, що оточують органи вищих відчуттів” і т. ін. Г. Ващенко зазначає, що П. Лєсгафт не обмежувався вивченням літератури з проблем фізичного виховання, він мандрував країнами Європи, щоб ознайомитися з практикою застосування різних систем фізичного виховання. П. Лєсгафт організував декілька шкіл фізичного виховання молоді, що відзначалися великою популярністю. Про популярність закладів П. Лєсгафта свідчить уже той факт, що його ім’ям була названа вища школа, яка готувала педагогів і з 1897 р. дістала назву “Курси виховательок і керівниць фізичної системи” (лєсгафтівські курси). На думку В. Столбова, ці курси вважалися найпрогресивнішим закладом освіти того часу [39, с. 61-71]. Варто нагадати, що в той час у всій російській імперії не існувало такого вищого закладу освіти, як інститут фізичної культури.

У навчальному плані “Курсів вихователів і керівниць фізичної освіти”, який був розрахований на трирічний термін навчання, як зазначає В. Агеєвець, було 20 навчальних дисциплін: математика, механіка, фізика, хімія, анатомія, фізіологія, ембріологія, біологія, ботаніка, зоологія, гігієна, психологія, педагогіка, історія педагогіки, загальна історія, теорія рухів, історія фізичного виховання, фізичні вправи й ігри, педагогічна практика. Співвідношення ясу, відведеного на вивчення дисциплін різних циклів було таким: медико-біологічні науки – 35%, педагогічні – 30%, практичні заняття фізичними вправами – 35%. Педагогічна практика та екскурсії до навчального плану не входили, але були обов’язковими [1; 39, с. 61-71].

В основу своєї системи П. Лєсгафт поклав ідею органічного зв’язку психічного і фізичного розвитку. На його думку, завдання фізичної освіти і виховання полягають “в умінні ізолювати окремі рухи і порівнювати їх між собою, свідомо керувати ними і пристосовувати до перепон, переборюючи їх із якомога більшою спритністю і наполегливістю. Інакше кажучи, привчатись з найменшими труднощами і в якомога меншому терміні часу свідомо виконувати найбільшу фізичну працю або діяти гарно й енерґійно”.

В організмі людини П. Лєсгафт відрізняє органи рослинного життя (легені, шлунок і т. ін.) та органи, що виявляють активні сили людини. Перші за своєю будовою непарні. Органи, що виявляють активні сили людини, пов’язані з центрами свідомості й поєднані між собою особливими провідниками або асоціативними волокнами. Тому людина може порівнювати між собою як враження, що надходять від навколишнього світу, так і свої реакції на них. А таке порівняння і перевірка є вирішальною умовою як розумового, так і фізичного розвитку людини. Будь-яка розумова праця, яка не перевірена дією, вважав П. Лєсгафт, не здатна сприяти засвоєнню причинного зв’язку між явищами настільки, щоб зрозуміти цей зв’язок і з’ясувати закони, які лежать в основі їхніх проявів. Без такої реальної перевірки неможливі також самостійні застосування загальних положень та істин до вияснення окремих випадків або навіть до творчої зміни своїх дій. П. Лєсгафт робить висновок, що розумова і фізична діяльність людини повинні повністю відповідати одна одній, бо лише тоді будуть існувати всі умови для точного свідомого об’єднання і порівняння між собою всіх одержаних уявлень і дій. Як однобічний фізичний розвиток призводить лише до прояву діяльності, недостатньо перевіреної і спрямованої розумом, так і однобічний розумовий розвиток неодмінно буває пов’язаний із недостачею об’єктивної перевірки, а тому остаточно розумова праця залишається нез’ясованою [7, с. 31].

П. Лєсгафт пише, що нерідко доводиться спостерігати поєднання розвинутих розумових сил і розумової діяльності зі слабким фізичним розвитком. Але, на його думку, це є аномалією, яка призводить до негативних наслідків. У таких випадках порушується гармонія розвитку діяльності людини; крім того, такі однобічно розвинуті люди, як правило, не мають належної енергії для послідовної перевірки ідей і наполегливого застосування їх на практиці. Тому П.Лєсгафт приходить до таких висновків:

1. Діяльність усіх органів тіла людини, а разом із тим, форми й обсяг їх збільшуються, коли вони поступово і послідовно збуджуються до цього, і коли прибуток усіх складових частин органів відповідає витратам (закон послідовності та поступовості).

2. Лише при гармонійному розвитку всіх частин організму людина здатна вдосконалюватись і виконувати найбільшу роботу при найменшій затраті фізичних сил (закон гармонії).

П. Лєсгафт наголошує на тому, що будь-яка одноманітна праця або розумова чи фізична вправа стомлює людину, а тим більше стомлює дитину, яка ще не навчи­лася володіти собою. Тому він радить дотримуватися засади різноманітності у праці. На його думку, для успішного виховання у школі слід урівноважувати розумові та фізичні заняття так, щоб вони дійсно були відпочинком, а не виснаженням сил [7, с. 32].

Вправи П. Лєсгафт поділяє на чотири групи: 1) елементарні рухи; 2) складні рухи; 3) ходіння і біг; 4) кидання.

До елементарних рухів він зараховує рухи голови, тулуба, верхніх кінцівок та ін.

Складні рухи з’являються внаслідок безпосереднього переходу від рухів у одному суглобі до відповідного й однорідного руху в другому; послідовного виконання рухів кожного окремого суглоба; однорідних і різнопорядкових рухів у різних суглобах однієї або різних сторін одночасно; однорідних або різнорідних рухів у багатьох суглобах однієї або різних сторін і частин тіла одночасно.

До системи П. Лєсгафта входять також ходіння і біг. Вчений розрізняє величний (поважний) і швидкий кроки, легку і важку ходу. Як і більшість прихильників фізичної культури, П. Лєсгафт у вправах розрізняє такі кроки: навчальний (50 на хвилину), повний або подвійний (100 на хвилину), швидкий (150 на хвилину). Одним із важливих засобів фізичного виховання, на думку П. Лєсгафта, є прогулянки учнів на свіжому повітрі. Крім позитивного впливу на здоров’я учнів, вони сприяють взаємному зближенню молодих людей, товариським відносинам між ними, що має велике моральне значення.

Щодо вправ із бігу, то П. Лєсгафт, слідом за братами Вебер, відрізняє швидкий біг і біг стрибками, біг короткий і на довгі дистанції, причому детально подає їх анатомо-фізіологічний аналіз.

Значне місце у системі П. Лєсгафта посідають вправи з кидання, а саме: 1) кидання вгору; 2) кидання вперед, у сторони і назад; 3) кидання з розмахом. Усі вони виконуються переважно з м’ячем. П. Лєсгафт у своїй системі приділяє немалу увагу різним іграм. Як зазначає Г. Ващенко, найхарактернішою рисою системи П. Лєсгафта є те, що вона твердо стоїть на засадах органічного поєднання фізичного і духовного виховання. Одним із завдань системи П. Лєсгафта є виховання у молодої людини здатності володіти своїм тілом, підпорядковувати його рухи свідомості. З цією метою більшість вправ за його системою учитель не показує, а вербально описує. Тому учень спочатку мусить чітко уявити певний рух, а потім виконувати його. Безперечно, це вимагає від учня певного напруження розумових здібностей, але разом із тим виховує і його волю.

Позитивно оцінюючи систему П. Лєсгафта, Г. Ващенко вказує і на її недоліки. Він вважає, що ця система включає в себе мало емоційних елементів. Крім того, вона, як зазначено вище, вимагає значного не лише фізичного, а й психічного напруження і тому втомлює більше, ніж інші системи [7, с. 33].