Філантропія і німецька система фізичного виховання

Г. Ващенко зазначає, що вже в кінці XVIII ст. у Німеччині засновуються філантропічні школи. Напрям, самий дух навчання і виховання в цих школах носить на собі вплив виховних ідей Ж.-Ж. Руссо. Це, передусім, протест проти штучного, антиприродного виховання, що застосовувалося тоді у школах Європи. У процесі навчання в європейських школах занадто обтяжувалася пам’ять дітей: їх змушували заучувати слова часто без їх розуміння. Це, з одного боку, затримувало нормальний розумовий розвиток, а з іншого – робило саме навчання обтяжливим для дітей. Всупереч цьому, філантропічний напрям намагався розвинути у дітей любов до знання, а також приділяв значну увагу їх фізичному вихованню.

Філантропи усунули зі шкільного виховання жорстокі тілесні покарання, які широко застосовувалися тоді у школах. У той же час, вони не відмовилися зовсім від покарань і заохочень і в цьому відступили від основних засад виховної системи Ж.-Ж. Руссо. Нагороди і заохочення (наприклад, відзначення кращих учнів на спеціальних дошках, нагородження їх особливими медалями і т. ін.), а також покарання (наприклад, покараним страва за обідом подавалася в дерев’яному посуді, їх замикали в окреме приміщення, змушували виконувати обов’язки слуг) філантропи часто використовували у вихованні.

В одній із таких німецьких філантропічних шкіл, заснованій Бергардом Базедовим у 1774 р., викладав гімнастику Г. Фіт, який разом із Гутс Мутсом був засновником німецької гімнастичної системи. Він написав книгу під назвою “Спроба узагальнення фізичних вправ”. Праця складається з трьох частин: перша присвячена історії тіловиховання у різних народів, друга подає систему фізичних вправ, третя є додатком до першої та другої частин.

Для своєї книги Г. Фіт використав значну кількість літератури про фізичне виховання, яка існувала тоді в Європі, зокрема в Німеччині та Франції. Наявність цієї літератури свідчить про те, що у другій половині XVIIІ ст. європейське суспільство починає серйозно цікавитися проблемою фізичного виховання молоді.

У другій частині своєї праці Г. Фіт так визначає мету фізичного виховання: “Мета тілесних вправ, – пише він, – виховувати всілякі рухи і виявляти в організмі людини сили, що служать для її удосконалення, а саме для формування свого власного тіла”. Всі вправи Г. Фіт поділяє на прості та складні. До перших він зараховує вправи окремих частин тіла людини (голови, тулуба, кінцівок), а також органів вищих відчуттів. “У таких вправах, – пише він, – треба дотримуватись анатомічної будови цих частин”. При складних вправах рухи одночасно розподіляються між декількома частинами тіла. Всі ці вправи корисні як для тіла, так і для душі людини. Посилаючись на Тіссо, він пише: “Рухи являють собою головне джерело здоров’я, а бездіяльність є могилою здоров’я; рухи можуть замінити собою ліки, тим часом як різні ліки, взяті вкупі, ніколи не замінять рухів”. Рухи, на думку Г. Фіта, збільшують об’єм та силу м’язів і, крім того, сприяють розвитку краси і форм тіла [7, с. 23].

Крім того, фізичні вправи корисно впливають і на психічні властивості людини: вони виробляють у неї бадьорість, рішучість і сприяють розумовій праці. Нарешті, фізичні вправи корисні ще й тому, що вони відволікають увагу від статевих потягів і цим сприяють вихованню статевої стриманості. Фізичні вправи потребують місця для бігання, стрибків, їзди верхи, ігор, а також басейну для плавання.

При виконанні фізичних вправ Г. Фіт радить дотримуватися таких правил: а) їх треба робити по можливості на свіжому повітрі або в кімнаті при відчинених вікнах; б) при вправах потрібна різноманітність; в) колективні вправи треба робити за командою, щоб привчати учнів до дисципліни й уникати нещасних випадків; г) при вправах ніколи не слід робити рухів під фізичним тиском зовнішньої сили; д) слід дотримуватися поступового переходу від легкого до більш складного, особливо це треба мати на увазі при перенесенні тяжких речей; е) фізичні вправи краще виконувати цілою групою, бо це підтримує зацікавленість ними; є) не варто робити фізичні вправи перед самою їдою і зразу ж після неї; найкращий час для фізичних вправ – ранок; ж) слід зважати на вік, темперамент, склад тіла учня і пам’ятати, що здоров’я більш вартісне, ніж вияв сили і спритності; з) всі вправи, призначені для виправлення хиб будови тіла, мають відбуватися за порадою лікаря [7, с. 23].

Свої поради Г. Фіт обгрунтовує на основі знань про будову кісток і м’язів. Це свідчить про його глибоко науковий підхід до справи фізичного виховання молоді.

Г. Ващенко пише, що через десять років після відкриття філантропічної школи в Десау була відкрита філантропічна школа біля Вальтерсгаузен Християном Готфільдом Зальцманом на кошти, які пожертвував герцог Гоцький. Фізичним вихованням молоді в цьому закладі керував Йоган Христоф Фридрих Ґутс Мутс (1759-1839 рр.). Він теж залишив після себе працю, яка називалася “Гімнастика для юнацтва”. Для своєї праці педагог використав думки попередників, зокрема досвід стародавніх греків. Створюючи свою гімнастичну систему, Ґутс Мутс виходив із тієї ідеї, що фізичні вправи повинні не лише розвивати тіло людини, але й впливати на її психічний розвиток. Фізичні вправи мають сприяти здоров’ю тіла, а також веселому настрою душі, загартовувати тіло і розвивати мужність, силу і спритність. Усе це має позитивно позначитися на психічній витривалості й хоробрості, які підносять діяльність тіла, а разом із тим посилюють духовний розвиток. Ідеалом такого розвитку має стати гармонійне поєднання душі та тіла, адже тонка сприймальна діяльність органів зовнішніх відчуттів підносить і розумові сили людини.

Ґутс Мутс розподіляв фізичні вправи на три види: 1) власне гімнастичні вправи; 2) ручна праця; 3) групові ігри. В основу розподілу фізичних вправ на окремі групи він покладав будову тіла людини, тобто його анатомію і фізіологію. Ґутс Мутс пропонував такі фізичні вправи: 1) стрибки, починаючи зі стрибків на місці без розгону і стрибки з розгоном; 2) ходіння і бігання, ходіння з вагою, марширування і прогулянки; 3) кидання каміння, кам’яних або залізних куль, кидання диску, списа або стріл; 4) боротьба в різних її формах, легкий бій, напівбій, повний бій, складний бій; 5) лазіння по деревах, гладенькій щоглі, мотузяних східцях, косо покладених східцях, по канату; 6) утримання рівноваги на вузькій опорі, стояння на одній нозі на пальцях, рухи на лежачому дереві, по вузькому краю дошки, щоглі, канату тощо; 7) піднімання, перенесення тягарів; 8) вправи з ходіння: марширування і військові вправи; 9) вправи з плавання: на спині, грудях, у вертикальному стані, занурювання, плавання під водою.

Для розвитку органів дихання, пише Г. Ващенко, Ґутс Мутс рекомендував голосне читання і декламацію. Значну роль у фізичному вихованні він відводив іграм, які розподіляв на рухливі й нерухливі. До перших належать та­кі, що розвивають спостережливість: гра в м’яч, з кулями, кеглі, гра в сніжки. Крім того, він рекомендував ігри для розвитку уваги, фантазії та гостроти думки. До рухливих ігор він також зачисляв деякі ігри, що сприяють розвиткові тіла. Нерухливі ігри Ґутс Мутс розподіляв на такі: 1) для збудження спостережливості й розумової спритності, наприклад, гра із загадками; 2) для збудження уваги; 3) для розвитку пам’яті; 4) для розвитку фантазії та гостроти думки; 5) для розвитку смаку; 6) для розвитку мислення, наприклад, гра в шахи [7, с. 24-25].

Г. Ващенко високо оцінює погляди Ґутс Мутса на фізичне виховання, які швидко поширювалися у Європі. Він пише, що до цього часу заможні родини в європейських країнах звертали мало уваги на фізичне виховання дітей; виховання їх часто надто розніжувало і фактично розбещувало. Під впливом Ґутс Мутса європейці почали надавати більше уваги фізичному вихованню дітей, розвиткові у них фізичної сили і витривалості. Особливо великої популярності погляди Ґутс Мутса набули в Данії, де з’явилися спеціальні заклади для фізкультурних вправ. Гімнастика за системою Ґутс Мутса була введена в середні й початкові школи.

Г. Ващенко аналізує також німецьку гімнастичну систему, обгрунтування і впровадження якої належить Ф. Янові (1778-1852 рр.). Він жив і діяв у період наполеонівських війн. Тоді була переможена і змушена підкоритися Франції Прусія. Прусаки дуже тяжко переносили втрату державної незалежності й готувалися до боротьби. У цій підготовці велику роль мало відіграти фізичне виховання, і тому Ф. Ян знайшов у Німеччині, зокрема в Прусії, дуже сприятливе поле для своєї діяльності.

Система фізичного виховання Ф. Яна має назву “Турнкунст”, є подальшим розвитком систем Г. Фіта і Гутс Мутса та включає в себе багато елементів цих систем. Г. Фіт, Гутс Мутс і Ф. Ян були засновниками німецької національної гімнастики. Тому Ф. Ян мав підстави назвати свою працю про фізичне виховання “Німецьке мистецтво гімнастики”. Як у систему Ґутс Мутса, так і в систему Ф. Яна входять вправи з ходіння, бігання, стрибків, стрибання через “козла” і “кобилу”. Але центральне місце у системі Ф. Яна посідають вправи на рівнобіжних брусках і вертикальній штанзі. Вони розвивають переважно верхню частину тіла, головним чином м’язи рук і плечей. Г. Ващенко застерігає, що такі вправи вимагають великого напруження м’язів, це може шкідливо відбитися на серці, особливо коли їх роблять діти, які мають ще недорозвинений організм. Отже, така гімнастика вимагає високого мистецтва педагога і дещо обмеженого застосування. Ці хиби німецької фізкультурної системи, зазначає вчений, звернули на себе ува­гу деяких педагогів і науковців у самій Німеччині, які гостро виступили проти системи Ф. Яна. На його захист став відомий фізіолог Дюбуа Реймон. На його думку, вправи на рівнобіжних брусках не лише не мають у собі нічого шкідливого для організму людини, а є навіть незамінними при фізичному вихованні. Проте його твердження ґрунтовно розвінчує російський фізіолог, анатом новітніх часів П. Лєсгафт (1837-1909 рр.). Учений посилається на приклади стародавньої Греції й сучасної Англії, де перше місце серед фізичних вправ посідали і посідають кидання, біг, ігри, і де таке виховання давало добрі наслідки. Крім того, П. Лєсгафт у своїй критиці системи Ф. Яна посилається на дані фізіології й анатомії. Він доводить, що організм дитини шкільного віку значно відрізняється від організму дорослої людини. Організм дитини не такий міцний, як організм дорослого. Тому будь-які рухи дитини, поєднані з великим напруженням, швидко втомлюють і навіть виснажують її. Крім того, П. Лєсгафт вказує на те, що діяльність верхніх кінцівок тіла (рук) значно відрізняється від діяльності нижніх кінцівок (ніг), рухи перших більш спритні й різноманітні, а тому для розвитку тих та інших потрібні різні вправи. При вправах верхніх кінцівок треба звертати увагу на більшу витонченість і різноманітність рухів, тим часом як впра­ви нижніх кінцівок мають розвивати силу і стійкість. При застосуванні системи Ф. Яна збільшується сила верхніх кінцівок, зате губиться їх спритність, вони грубшають, і рухи їх стають менш диференційованими. Вправи за системою Ф. Яна, розвиваючи переважно верхні кінцівки тіла і залишаючи без достатнього розвитку нижні кінцівки, порушують гармонійність у розвитку всього організму людини. Нарешті, П. Лєсгафт зазначає, що при виконанні вправ за системою Ф. Яна часто трапляються різні ушкодження тіла, що недопустиме у шкільному фізичному вихованні.

Систему Ф. Яна застосував для виховання шкільної молоді А. Шпіс (1810-1858 рр.). Проте він приділяв менше уваги вправам на приладах і більше відводив часу на так звані вільні вправи, ігри і т. ін. Гімнастичні вправи А. Шпіс поділяв на вправи для учнів до 10 і від 10 до 16 років. Хибою цієї системи, на думку Ф. Лєсгафта, є те, що вона недостатньо обґрунтована на засадах фізіології й анатомії. У той же час, система А. Шпіса ввійшла в практику німецьких шкіл як німецька шкільна система фізичного виховання.

Як бачимо, Г. Ващенко у своєму аналізі німецької системи фізичного виховання основну увагу приділяє її безпосереднім засновникам, організаторам. Такий підхід, на нашу думку, є доречним. Проте, на наш погляд, не слід забувати і тих педагогів, філософів, які закладали методологічні основи фізичного виховання. Одним із них був І. Кант. У відомому творі “Про педагогіку” питанням фізичного виховання мислитель приділяє окремий розділ. Його провідними ідеями є такі: метою виховання є здоров’я дітей; фізичне виховання, яке грунтується на дисципліні, сприяє виробленню волі й характеру людини; волю дитини слід не ламати, а спрямовувати; позитивною складовою фізичного виховання є культура; культура тіла – це розвиток органів чуття і мускулатури; фізичне виховання є культурою обов’язку, свободи, спілкування душі [20, с. 595-607].