Яку роль відіграв М. Драгоманов у розвитку суспільно-політичної думки В Україні.

Різноманітність інтересів, широта наукових поглядів, активна суспільно-політична діяльність Михайла Драгоманова високо оцінювалась його сучасниками й наступниками.

Л. Цегельський, один з ідеологів державної самостійності України, на початку XX століття писав: «Михайло Драгоманов — це найбільший українець XIX століття. Коли Шевченко був серцем України — то він був її розумом».

Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає єдиного, цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, загалом його статті і монографічні дослідження тяжіють до їх комплексного осмислення і заперечують їх суто одномірне пояснення лише економічними чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або, іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових студій вченого.

 

Одне з головних завдань, які ставив перед собою Драгоманов, полягало в озброєнні українського політичного руху теорією, створеною на основі синтезу передової європейської та світової суспіль­но-політичної і державно-правової думки з українською національно-історичною традицією, яка вказала б шляхи політичного, економічною та культурного звільнення і розвитку українського народу.

Аналізуючи написане Драгомановим більш як за тридцять років, можна дійти висновку, що основою, на якій базується система політико-правових поглядів мислителя, є права людини, її свобода та вільний розвиток, самоцінність людської особистості в суспільстві.

Вже в ранніх історичних працях, написаних в 1864- 1865 pp. (таких, як «Імператор Тиберій», «Про становище жінки в першому віці римської імперії», «Державні реформи Деоклеціана і Костянтина Великого»), Драгоманов, заперечуючи традиційний погляд па історію стародавнього Риму, переконливо доводить, що на хід історичного розвитку великий вплив мало розширення та зміцнення прав особи.

Важливим стимулом для наукових Інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон, де він пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному і а національному питаннях. Зіткнувшись за кордоном із німецьким шовінізмом стосовно слов'янських народів, М. Драгоманов утверджується в думці про перспективність федера-дієтичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським братством у Києві.

М. Драгоманов, також, вніс свій вклад до проблеми соціально-політичних пріоритетів. Він чітко висловився з цього приводу: «Коли поставити думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемо за марою, або станемо слугами того, що зсилюється спинити поступ людський, і поставимо на ризик, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини і громади, поступ політичний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові нашого народу, а в купі з тим і його національність».

М. Драгоманов (обґрунтувань, що український рух сильний не тоді, коли він бігає за поверхневим націоналізмом і мріями про державну самосвідомість, але коли має на увазі загальнолюдські інтереси культури і соціальні інтереси демосу”.

Однією з найважливіших умов національного відродження та політичної свободи М. Драгоманов вважав утворення на місці Російської імперії федеративної держави.. Але цей процес справедливо видавався йому тривалим і дуже нелегким в умовах самодержавства. Шлях то федерації для М. Драгоманова лежав через перетворення монархії на конституційну.

У статті «Євреї і поляки у Південно-Західному краї» він звинуватив російський лібералізм у відродженні згубної для багатонаціональної країни доктрини державного централізму як запоруки її процвітання. З цього приводу М. Драгоманов писав: «Відродження ідеї офіційної народності, з'єднавшись з ідеями національно-державного централізму на прусських зразках, які принесли з собою частина західників-гегелянців, і утворили політичну доктрину досить змішаної і суперечливої властивості». Навмисне ігнорування ідеї федералізму як досить вагомої альтернативи централістським тенденціям, на думку українського мислителя слід розцінювати не лише як політичну легковажність, а як прояв імперських амбіцій.

М. Драгоманов не закликав якнайшвидше досягати мети, перестрибуючи через необхідні етапи. Він був переконаний, що перед будь-яким суспільним рухом треба ставити конкретні, реальні цілі; абстрактні ж — породжують фанатиків. Тому в його працях віт сутня ідея комунізму. Найбільше, що він запропонував, це соціалізм — і то як далеку мету. Не будучи теоретиком соціалізму, він тише ставив питання про державно-правові і соціально-економічні перетворення в суспільстві у напрямі до соціалізму, передбачаючи певну послідовність у політичній боротьбі: перший етап конституціоналізм і лібералізм, тобто боротьба за політичну свободу і права людини: другий етап — соціалізм. За оцінкою М. Грушевського, М. Драгоманов був «еволюційним соціалістом».

Надзвичайно цінним внеском М. Драгоманова в розвиток української правової думки є ідея нерозривного зв'язку між правами людини та здобуттям державної незалежності і процесом державного будівництва. Він підкреслював, що без здобуття політичної свободи (під цим терміном розумілися права людини, самоврядування та наявність представницької влади) неможливо говорити про якийсь реальний політичний рух та боротьбу за певне національне визволення.

Водночас здобуття державності теж нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. У статті «Что такое украино-фильство?” вказуючи на присутність у національних рисах як позитивного, так і негативного, М. Драгоманов наголошував; «... наилучшее условие для подбора национально-человеческих черт, конечно, свобода национального развития при свободном же общении наций между собой”.

Основними умовами реалізації прав людини, їх гарантованості М. Драгоманов вважав розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, конституційне закріплення основних прав і свобод людини та компетенції кожної з влад, а також розвинуте місцеве само врядування. У його статті «Турки внутренние и внешние» були висловлені далекоглядні міркування:

«Государство, в котором под видом самодержавия господствует своеволие чиновников, в котором даже в податной системе существуют еще сословные привилегии, в котором господствует система насильственного обрусения всех невеликорусских элементов, полицейская охрана господствующей церкви и нет самой элементарной личной неприкосновенности... такое государство не может ревностно служить делу свободы и самоуправления славянских и неславянских племен”.

Розглядаючи перспективи прав людини, М. Драгоманов вказував на нерозривний зв'язок між розвитком ідеї свободи та правлюдини з розвитком людської цивілізації. На думку мислителя, повна свобода кожної людини є тим ідеалом, до якого завжди прагнутиме, суспільство. Найповніше ж права і свободи людини можуть бути гарантовані й реалізовані у власній національній державі, оскільки «своя держава, чи по волі,.чи по неволі зложена була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе від чужих і задля впорядкування своїх справ па своїй землі по своїй волі».

Прагнучи до втілення в життя власних ідей, М. Драгоманов став одним із ініціаторів створення «Русько-української радикальної партії» (1890 p.) та її періодичних органів журналу «Народ» і газети «Хлібороб», ідейним наставником і одним із основних авторів яких залишався до останніх днів свого життя. Показово, що журнал «Народ» об'єднав тоді майже всіх найвидатніших літераторів України — І. Франка, Лесю Українку, П. Грабовського, О. Кобилянську та інших.

Спадщина М. Драгоманова має важливе значення не тільки для розуміння його поглядів і їх впливу на розвиток української суспільно-політичної та правової думки, але повною мірою не втративши своєї актуальності, може бути використана в сучасному процесі творення громадянського, суспільства і правової держави в Україні.

Радимо прочитати:

Андрусяк А. Теоретичні основи прав людини в працях Михайла Драгоманова // Право України — 1993 — №1;

Бондарук Т М. Драгоманов і українська національна справа // Вісник АН України — 1993 ~ № 4;

М Драгоманов. Вибране. — К., 1991;

Киян О. М. П. Драгоманов і російський лібералізм // Укр. істор. журнал — 1992 ~ № 4;

Скакун О. Федералізм Михайла Драгоманова /^/ Вісник АН України — 1991 — №9;

Федченко П. Мислитель, публіцист, борець // Політика І час — 1991 — № 13.