Чому не відбулося возз'єднання українських земель після розпаду російської І австро-угорської імперій у 1917 — 19ї8 P. P. .

Восени 1919 p. в історії України виникла перша унікальна можливість національного возз'єднання. Поділені між Російською та Австро-Угорською імперіями українці разом із крахом імперій у 1917 й 1918 рр. отримали можливості для самостійної історичної творчості.

Перші результати були невтішними: 1917 року в російській частині України утворилися дві республіки — УНР і УРСР -, які втягнулися з громадянську війну загальноросійського масштабу і загинули в ній під каблуками німецько-австрійської окупації та її сателіта гетьмана П. Скоропадського.

Проте в кінці 1918 p. історичні обставини склалися більш сприятливо. Революція в Німеччині, крах Австро-Угорської імперії позбавили українців іноземного іга. Щоправда, утворена в листопаді 1918 p., після розпаду Австро-Угорщини, Західноукраїнська Народна Республіка одразу не виявила прагнень до об'єднання і розколотою на ворогуючі табори східною Україною. Але невизнання ЗУНР відроджуваною незалежною Польщею, яка вважала територію східної Галичини своєю і рушила туди війська, — все це не залишило керівництву ЗУНР іншого вибору, ніж об'єднані сили з більшою частиною України.

Обстановка в східній Україні в цей час була складна, але з реальними перспективами до розв’язання основних проблем. Всенародне повстання проти німецько-австрійсько- гетьманського режиму, яке піднялося восени 1918 p. і закінчилося перемогою» розвивалося лід гаслом досягнення соціальної справедливості і влади Рад. В цих умовах відроджувані в прикордонних з Радянською Росією владні структури УРСР, а в наддніпрянських краях з центом у Києві такі ж органи УНР мали можливості для подолання громадянського протистояння, а значить і до національного об’єднання. Провідного значена в реалізації цих можливостей набула політика Директорії УНР.

За свідченням її голови В Винниченка, він усвідомив головну з помилок Центральної Ради, яка свого часу зосередилась виключно на вирішенні національного питання й всіляко стримувала соціальні допомагання народу, внаслідок чого його прагнення до соціального і національного визволення ввійшла в суперечність. Між тим широкі народні маси прийшли в революційний рух для як найбільшого свого політичного, національного, а головне – соціального визволення і зітруть тих, хто чинитиме їм опір, вважав В. Винниченко. Тому директорія УНР розглянула питання про прийняття системи Радянської влади в україні, яка найкраще поєднувала соціальний і національний визвольний рухи народу. Як наслідок, 27 листопада 1918 року була прийнята Декларація з викладом відповідних намірів. Також відбулися переговори із представниками уряду УРСР, підтримуваного радянською Росією, Х. Раковський і Д. Мануїльським, які запропонували підписати всеохоплюючий узгоджувальний договір.

Водночас 1 грудня 1918 р. бувзаключений попередній договір УНР із делегацією ЗУНР, керівництво якої звернулося до Директорії з пропозицією про об’єднання республік.

Делегація Директорії на чолі з С. Мазуренком виїхала через контрольовані УРСР лівобережні українські території до Москви, де провела переговори з лідером більшовицької партії головою уряду Радянської Росії В.Леніним та наркомом закордонних справ РРФСР Г. Чичеріним. Результатом переговорів стало підписання мирного договору між УНР і РРФСР на умовах взаємного визнання і нейтралітету побудованої на принципах Радянської влади УНР, а також активної оборони проти спільної для обох республік військової загрози з боку Дешкіна, Краснова, Антанти і Польщі. Визнання Радянською Росією незалежної УНР було важливішою передумовою утвердження української державності й подолання громадського розколу між УНР і УРСР.

Протягом січня 1919 p. готувався остаточний договір про об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній VHP, який був підписаний керівниками двох республік 22 січня 1919 p. і проголошений у святковій обстановці па Софійській площі м. Києва: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна. Збулися вікові мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині існує єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Проте святкова офіційність Злуки 22 січня 1919 p. вже не відповідала неофіційному фактичному стану справ, пов'язаному з розколом, що почався тоді в самій Директорії УНР і привів до її краху, а разом з цим і краху всієї справи національного возз'єднання. Очолив розкол член Директорії, Головний військовий Отаман С. Петлюра. Восени 1918 p. він вступив до таємної Великої світової Франка масонської ложі і, слідуючи суворій дисципліні цієї організації, став на шлях приведення в Україні політичних інтересів Антанти.

На той час між країнами Антанти була досягнула таємна угода про спільні дії, спрямовані на повсілепня Радянської влади і відновлення буржуазної “єдиної і неділимо» росії (четвертий універсал Центральної Радії про незалежність УНР, який узгоджувався її союзом з Німеччиною, не визнання Антантою). Угодою визначалися сфери впливу країн Антанти в Росії і Україна потрапила до територій, контрольованих Францією. В Одесі в кінці листопаду 1918 року висадився французький експедиційний корпус і місто перетворилося на головну базу інтервентів, з якої готувався антирадянський похід союзних військ в напрямку па Київ, Харків, Воронеж.

С. Петлюра висунув па посаду заступника міністра закордонних справ УНР прибулого з Парижу представника Ложі доктора Галіна, через якого повелися таємні (поза главою Директорії В. Винниченка) переговори з інтервентами в Одесі. Згодом В. Винниченко згадував, що С. Петлюра, якому підпорядковувався поштово-телеграфний зв’язок і залізничній транспорт, не допустив у Київ звістку про підписання С. Мазуренком договір з РРФСР. Перебуваючи в невіданні про це, Директорія пішла на спільне з Антантою оголошення війни Радянській Росії 15 січня 1919 р. Цьому передувало підписання 15 січня таємного (в тому числі й віт В. Винниченка) союзного договору в Одесі, який від УНР підписали генерали Греков (міністри військових справ) і Матвіїв. За цим договором, Україна мала розпочати війну проти Радянської влади в себе і в Росії у спільному з денікінцями і польськими легіонерами оперативному підпорядкуванні командуючому штабом антантівських військ півдня Росії французькому генералу д'Ансельму. За першим пунктом договору УНР мала повернутися до складу відроджуваної союзниками єдиної і неділимої Росії як її федеративна частина.

Таким чином, таємна розкольницька діяльність в Директорії С. Петлюри зірвала договірний процес визнання Радянською Росіє ю незалежної УНР і об’єднання УHP з УРСР на базі Радянської влади. З іншого боку, таємний договір в Одесі 15 січня 1919 р. підривав значення Злуки УНР і ЗУНР 22 січня, оскільки не передбачав незалежної України і робив сумнівною приналежність до неї західноукраїнських земель, які не входили до Російської імперії і на які претендувала Польща - співучасниця Одеського договору.

Звичайно, під гам сумнозвісним товаром підписався не сам С. Петлюра, а його підлеглі, тому не всі історики, тим більше апо­логети-біографи розкривають цю сторінку історії як і масонську діяльність С. Петлюри, яку він не розголошував. Проте фактична діяльність С. Петлюри у 1919—1920 pp., коли він висунувся на провідну роль в Директорії, вповні відповіла за зазпачопим засадам.

З початку очоленої Францією війни проти Радянської владі французьке командування пред'явило Директорії ультиматум “ вигнати як собак» (за висловом полковника Фрещенберга) свого голову В. Винниченка і Прем'єра уряду В. Чехівського і з цим покінчити соціалістичні загравання з трудящими, з їх прагненням до соціального визволення й до влади Рад. Директорія прийняла ультиматум, прохаючи лише Акту про внесення союзників до української державності. У відповідь послідував наказ № 28 під 7 лютого 1919 року, в якому генерал д'Ансельм стверджував свою і Франції провідну роль у відновленні порядку в росії, не згадавши Україну й словом. Не дивлячись на це, Директорія 11 лютого приймає ультиматум остаточно, а С. Петлюра з цього часу стає її фактичним керівником.

 

У військових кампаніях 1919-1920 p.p. на Україні петлюрівські війська були союзниками А. Денікіна І Польщі. Щоправда шовіністичне денікінське офіцерство після скоординованого з петлюрівця здобуття Києва спровокували конфлікт, оскільки не визнавало навіть автономних прав України. Із Польщею стосунки були більш ідилічні, так як за угодою з нею від 28 квітня 1919 року С. Петлюра відмовився на її користь від Східної Галичини. Договором 19 серпня 1919 p. ця угода була підтверджена, у вересні 1919 року анульована Директорією, а в грудні 1919 р, знову відновлена спірною Декларацією.

Петлюрівську політика 1919—1920 p.p. колишній голова УНР М. Грушевський назвав нацюна націоналістичною авантюрою, підпорядкованою західноєвропейським інтересам Керівник ЗУНР Є. Петрушевич звинуватив С. Петлюру у “брутальному національному зрадництві” оскільки його з Польщею угода мала міжнародно-правові наслідки — була використана Польщею для утвердження своїх прав на західноукраїнські землі Паризькою мирною конференцією держав-переможниць у першій світовій війні..

Таким чином, національне возз’єднання України, якому історія створила на рубежі 1918—1919 рр. сприятливі умови, не стало історичною реальністю. Найвище досягнення в цій справі — Акт Злуки УНР і ЗУНР — має в історії України значення втраченої можливості.

“…Це було тільки формальне поєднання”, оцінював його В. Винниченко; декларативним актом назвав його останній прем’єр-міністр УНР І Мазепа; Міністерство закордонних справ УНР в листі «Відношення уряду УНР до галицького питання» також стверджувало: “Фактичне об'єднання зовсім не проведено і Західноукраїнська республіка залишається і надалі самостійною та незалежною”.

 

більшість історичної літератури з цього питання хибує на політичну однобокість: або зображує Злуку УНР і ЗУНР як фактичне возз'єднання України, яке було зірване агресією Радянської Росії, або протиставляє урядам УНР і ЗУНР як “антинародним” і “зрадницьким” – “єдино вірну” політику УРСР, яка в союзі з Радянською Росією під керівництвом В. Леніна звільняла Україну.

Об'єктивну інформацію до питання можна отримати, прочитавши і порівнявши слідуючу літературу:

 

Винниченко В. Відродження нації: Частина III — К., 1990;

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1990:

Революція на Украине: по мемуарах белых. -— М. Л., 1930;

Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді — К. 1990;

История КПСС в шести томах. — Т. 3., кн, П-М, 1968;

Чередниченко Віталій. Від Брестської угоди до варшавського до­говору// Під прапором ленінізм). — 1990. - №№ 20 -21.