Федір михайлович достоєвський

(1821 – 1881)

Народився в 1821 р. у Москві. Коли майбутньому письменнику було 16 років, умерла мати, а незабаром і батько. У 1843 р. закінчив Головне військово-інженерне училище.

Основні етапи становлення світогляду: 1) 40-і роки ХІХ століття – близький до оточення Бєлінського, хоча не розділяє його ідеї атеїзму і революції; 2) захоплення ідеями соціалістів-утопістів Заходу в гуртку Петрашевського; 3) 1849 р. — сім років каторги, з якої повернувся переконаний: "Смирись, гордый человек".

Достоєвський був "почвенником". Програма викладена в журналах "Время" (1860) і "Эпоха". Девіз цього напрямку – відновлення зв'язку духовного і громадського життя Росії із споконвічними народними витоками, з національним "ґрунтом".

Уся творчість пройнята любов'ю до людини і болем за неї. Тонкий психолог, Достоєвський показав складність людської душі, що являє собою поле споконвічного двобою: добра і зла, божественного і диявольського.

Достоєвський модифікував жанр соціального роману, який у цей час був розповсюджений у європейській літературі.

 

Філософський характер реалістичних романів Достоєвського. В особистості Достоєвського з'єдналися сила геніального психолога, глибина мислителя і пристрасність публіциста. Він – творець психологічного роману, в якому стикаються ідеї, світогляди. Художній світ письменника справедливо уподібнюють космосу.

Основи його реалістичної творчості — коло людських страждань, трагедія приниженої й ображеної людини. Геніально володіючи мистецтвом психологічного аналізу, письменник показав, як приниження людської гідності руйнує душу, роздвоює свідомість, у результаті чого, з одного боку, виникає відчуття власної нікчемності, а з іншого боку — потреба протесту.

"Преступление и наказание" (1866). Історія створення. Сюжетно-композиційні особливості. Роман написаний у 60-і роки ХІХ століття. Це був важливий, перехідний час в історії Росії. Невдача в Кримській війні, масові селянські рухи по всій країні, скасування кріпацтва (1861) – усе це свідчило про те, что на порядок денний було поставлене питання про зміну суспільно-економічної формації.

Роман був написаний після каторги, коли Достоєвський уже сформувався як письменник і як особистість.

Сюжет. В основу сюжету Достоєвський поклав гуманістичну ідею "відновлення загиблої людини", задавленої гнітом обставин. Сюжет – це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до смиренності. Воскресіння Раскольникова до нового життя, сказано в епілозі, стане предметом нової повісті, яку Достоєвський не написав.

Композиція твору побудована на прямих і підсвідомих діалогах героя роману з його антиподами – Разуміхіним, Порфирієм Петровичем, Сонею Мармеладовою і "двійниками" – Лужиним, Лебезятниковим, Свидри­гайловим. "Діалоги" персонажів визначили поліфонію роману. Кульмінаційний центр роману – читання Сонею і Раскольниковим Євангелія (легенди про воскресіння Лазаря). Дві відкинуті світом людини, дві "парії" суспільства: убивця і блудниця схиляються над сторінками вічної книги і знаходять віру в те, що вони зможуть воскреснути для кращого життя. З композиційною структурою роману пов'язані сни (Раскольникова, Свидригайлова), образ Петербурга, природні явища – спека, гроза. Так, спека супроводжує кошмар злочину героя, гроза – самогубство Свидригайлова і рішення Раскольникова піти в поліцейську дільницю повинитися.

Проблематика. Система образів. Спрямованість роману етико-релігійна. Він наповнений проповіддю християнської покірливості, закликом до смиренності. У романі приведені в систему православні погляди Достоєвського. Утіленням цієї системи є образ Соні Мармеладової. Соня – носителька тих моральних ідеалів, які письменник вважав найбільш близькими народу. Це підкреслено зближенням образу Соні з образом Лізавети.

Антипод Соні в романі – Раскольников. Цей образ утілює, за Достоєвським, той тип молодих людей, що зневажають усе людське, усе божеське. Письменник показує, як узяли гору в цій людині пристрасті над лагідністю, як метався він, шукаючи виходу цим пристрастям і, нарешті, знайшов його в злочині – убивстві старої лихварки Олени Іванівни.

Поставивши в центр роману долі двох знедолених людей, Достоєвський зміг з'єднати воєдино вічні проблеми людської моральності і найбільш пекучі соціальні проблеми сучасності: долі принижених й ображених, убогих і бездомних, життя великого міста, побачене крізь сльози автора, падіння жінки внаслідок голоду. Важливе місце в романі займає і філософська проблема "надлюдини", що викладена в "теорії" Раскольникова і яка терпить крах у романі.

Раскольників здійснює убивство за двома причинами: 1) бідність; 2) ідея стати ‘‘володарем’’ долі, надлюдиною, якій усе дозволено. Внутрішньому світу Раскольникова властива роздвоєність. Символичне його прізвище – Раскольников. Він відчуває велику любов до людей, заради них готовий порушити моральні устої, переступивши через кров.

Проблема ''надлюдини'', крах ''теорії'' Раскольникова визначили основу ідейного змісту роману. За теорією Раскольникова людство поділяється на дві частини: ''тварей дрожащих'' і володарів, тих, котрим усе дозволено. Для Раскольникова злочин – проба, хоча сам він зауважує, що на убивство "не своїми ногами йшов" і що, якби він убив тільки тому, що був голодний, тепер був би щасливий. Філософське обґрунтування теорії Раскольникова, викладеної в статті, аналізує Порфирій Петрович, що розвінчує "наполеонівську" ідею статті. "Теорія" терпить крах. Після злочину Раскольников почуває себе ще гірше. Навіть мати і сестра Дуня стають йому чужими. Кров на руках і голос совісті доводять його до найстрашнішого стану – повної відокремленості від людей. Але й на каторзі Раскольников не відмовляється від своєї теорії.

"Двійники" Раскольникова– Лужин, Свидригайлов. Вони називаються двійниками тому, что в їхній свідомості й діях закладені негативні, антигуманні сторони "теорії".

Образ Петербурга – один з основних у творі. Він представлений у трьох аспектах: пейзажні замальовки; вуличні сцени; опис інтер'єрів.

Жанр роману. Це роман нового типу в російській та у світовій літературі. У ньому є елементи детективного, сімейно-побутового, соціально-психологічного романів. Він побудований так, що кожен герой, кожен голос повноцінний і несе свою правду. Геніальний автор цього хору Достоєвський чує всі голоси. Це – поліфонічний, ідеологічний роман, у якому рішення особистих питань героїв стягується в один вузол з обговоренням найважливіших філософських, соціальних і морально-психологічних питань часу.

Реалізм Достоєвського – нове слово в літературі. В його основі пошук ідеалу, сенсу існування. Сам письменник назвав свій реалізм фантастичним. Це визначення він пояснював індивідуальним баченням світу, його явищ: те, що звичайно сприймалося як щось незвичайне, фантастичне, він бачив звичайним, природним, життєвим, і навпаки. Основний пафос творчості: утвердження гуманістичних і християнських ідеалів.

З теорії літератури

 

Поліфонія – багатоголосся, засноване на одночасному гармонійному єднанні і розвитку самостійних, мелодійних ліній.

 

 

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ Толстой

(1828 – 1910)

Життєвий і творчий шлях Толстого був органічно пов'язаний з епохою, і сам носив епохальний характер. Його шлях – це історія в особистісному її вираженні. Толстой зробив глибинну перебудову літератури і всієї художньої свідомості в цілому. Як вчитель і мудрий пророк, що намагався знайти істину в особистому і громадському житті, він усе суще оцінював з позицій вічності.

Толстой прагнув до простоти і правди у своїй душі й у навколишній дійсності, тому його життєвий шлях – це складний духовний пошук тих божественних істин, без яких не може існувати ні людина, ні людство.

Пошук істини почався в його житті з 16 років. У цей час він залишає університет, повертається в Ясну Поляну. Багато думає, читає, займається самоосвітою, а головне – прагне виконати свої обов'язки поміщика: намагається поліпшити життя своїх селян, ілюзорно вірячи в можливість примирити їхні інтереси з інтересами поміщиків.

Особливості художнього методу. Толстой – представник реалістичного напрямку в літературі ХІХ століття, але його реалізм особливий, котрий не просто відображає визначіні моменти дійсності, але й дає їм філософське трактування, показує глибинний зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього. Невипадково письменника називають філософом. У своїх творах Толстой піднімає вічні проблеми добра і зла, життя і смерті, любові і ненависті. Зображуючи сучасні події, він прагне усвідомити, куди рухається історія взагалі, як співвідносяться індивідуальне і суспільне. Він порушує питання, що вимагають рішення наодинці зі своєю совістю, перед Богом.

Толстой – найбільший художник-психолог. Найбільш істотні риси його таланту: глибоке знання таємних рухів психічного життя і безпосередня чистота морального почуття.

Толстой першим у російській і світовій літературі зумів показати "діалектику людської душі" у всій глибині.

"Война и мир" (1863 – 1869). Історія створення. Творча історія роману є досить тривалою. У 1856 році Толстой задумав написати роман "Декабристы" про повернення після тридцятирічної каторги декабриста Лобазова. Оцінити подвиг цієї людини можна було лише за умови показу самої події (1825 рік). Потім дія переміщається до 1812 року, тому що саме війна 1812 року стала першоджерелом створення таємних декабристських товариств. Якщо ж перемога Росії в 1812 році не була випадковістю, — вважав Толстой, — а крилася в характері російського народу і війська, це повинно було проявитися ще в 1805—1807 роках, коли Росія воювала з Наполеоном у союзі з Австрією і Пруссією на їхній території.

Час дії в романі: 1805 — 1820 роки.

Місце дії: не тільки Росія, але й вся Європа.

Історична основа роману. У творі показано три етапи боротьби Росії з бонапартистською Францією: у першому томі зображені події 1805 року; у другому томі мова йде про перебування російських військ у Пруссії в 1806—1807 рр.; третій і четвертий том присвячені Вітчизняній війні 1812 р. у Росії.

Проблематика. У "Войне и мире" піднімаються найважливіші проблеми, характерні для усього ХІХ століття, тому що в подіях 1805 – 1820 років Толстой шукає відповідь і на питання 1825 року (повстання декабристів), 1830 – 1840 рр. (духовна і соціальна криза суспільства), 1861 року (скасування кріпосного права). З'єднання історичного минулого із сучасністю дає змогу письменнику зробити певні узагальнення відносно майбутнього.

У романі дві теми: 1) тема війни; 2) тема миру (не стан між боями, а життя Росії в першій чверті ХІХ століття). Пацифіст Толстой заперечує війну і стверджує ідею миру.

Жанр. Толстой назвав свій твір книгою. Роман-епопея як жанрова форма роману став художнім відкриттям Толстого. Це твір, що розповідає про життя нації в переломний момент історії.

Сюжетно-композиційні особливості. У романі можна виділити два композиційні плани: 1) історичний, що розкриває тему війни; 2) побутовий план, що розкриває тему життя у мирі. Крім того, у романі дуже багато відступів філософського й історичного змісту.

Образна система. Основні етапи духовних шукань Андрія Болконського: 1) війна 1805—1807 рр. (мрії про славу, про свій Тулон); поранення під Аустерлицем, полон, повна переоцінка цінностей; 2) життя в Богучарові: смерть дружини, бажання відійти від справ і присвятити себе вихованню сина; 3) повертає його до життя Пьєр, який повернувся зі своїх маєтків, упевнений в тім, що полегшив долю селян, потім – зустріч в Отрадному з Наташею Ростовою і кохання до неї; 4) зрада Наташі; війна 1812 року, на яку Андрій іде захищати Батьківщину.

Основні етапи духовних пошуків Пьєра Безухова: 1) незаконнонароджений син петербурзького вельможі одержує після його смерті велику спадщину, цілком віддається світським захопленням; 2) одруження з Елен; 3) масонство (прагнення до самовдосконалення Безухов пов'язує з надією на удосконалення всіх людей); 4) кохання до Наташі змінює його; 5) 1812 р. – їде на поле Бородинської битви; залишається в Москві, щоб убити Наполеона; 6) полон: зустріч з Платоном Каратаєвим, пізнання народної правди; 7) щасливий шлюб з Наташею; 8) в епілозі Толстой описує риси майбутнього декабриста.

Критерії, що визначають характеристики образів у романі: 1. Ставлення до народу, до рідної землі. 2. Моральний стан героїв, тобто духовне життя чи духовна смерть.

Персонажі роману поділяються за принципом контрасту: 1. Герої, що втілюють принципи добра, правди, патріотизму (Андрій Болконський, Пьєр Безухов, Наташа Ростова, князівна Мар’я). 2. Герої, що духовно мертві і протистоять народу (сатирично представлені гості салону Шерер, родина Курагіних, Борис Друбецькой, Берг). Толстой розвінчує державну адміністрацію: Растопчин, Аракчеєв.

Історичні образи:Кутузов – дійсно народний полководець. У його образі письменник втілив власні історико-філософські погляди. Наполеон представлений у романі в "зниженому" виді. Це пов'язано з переконанням Толстого в тім, що народ, а не особистість, є рушійною силою історії.

 

З теорії літератури

Характер – образ людини з яскраво вираженими індивідуальними рисами, що намальовані автором з великою повнотою і визначеністю.

 

МИХАЙЛО ЄВГРАФОВИЧ

СалтИков-Щедрін

(1826 – 1889)

Багатогранна діяльність М. Є. Салтикова-Щедріна як письменника-сатирика, публіциста і літературного критика, редактора (разом з М. О. Некрасовим) "Отечественных записок" була одним з яскравих явищ літератури і російського громадського життя другої половини ХІХ століття. "Я люблю Россию до боли сердечно" — у цьому гарячому і скорботному вислові письменника виражається пафос його художньої творчості. По силі художнього обдарування це сатирик загальнолюдського значення. Його покликанням була політична сатира, соціальним ідеалом – суспільство вільних, рівноправних, щасливих людей.

 

" История одного города" (1869–1870). Твір написаний після реформи. Нова епоха самовиявлялася, усвідомлювала себе в російській історії.

Жанр. Як Толстой "Войну и мир", так і Салтиков-Щедрін називає свій головний твір 70-х років просто книгою. Твір оригінальний за жанром, за стилем, за системою образів. Він являє собою обробку літопису Глуповського літописця – архіваріуса з 1731 по 1826 рр. (від часів царювання Анни Іоаннівни до воцаріння Миколи І). Але сам Щедрін говорив про те, що у своєму творі він не історію висміює, а відомий порядок речей. Пройдені етапи історії не цікавили Салтикова-Щедріна як самостійна тема. Минуле входило в його твір тією мірою, якою воно допомагало усвідомити сучасне положення суспільства. "История одного города" – це політична сатира на сучасність. Це сатира на російське самодержавство, на урядову владу, де царі і міністри представлені в образах градоначальників, а встановлений ними порядок у країні представлений в образі міста Глупова.

Проблематика: 1) народ і влада; 2) зловживання і деспотизм влади; 3) дурість володарів; 4) доля народу.

"Глуповство" однаковою мірою притаманне і градоначальникам, і народу Глупова. " История одного города " – двостороння сатира: на самодержавство і на пасивність, довготерпіння народу. Міра сатиричного покарання була різною: стосовно самодержавства сатира носила характер нещадного і повного заперечення; стосовно народу метою її було виправлення звичаїв, політична освіта.

Система образів. У "Историю одного города" увійшли 22 градоначальники: Брудастий ("Органчик"), Фердищенко, Бородавкін, Негодяєв, Беневоленський, Прищ, Грустилов, Угрюм-Бурчеєв та інші. Кожен з градоначальників містить у собі найбільш істотні риси самодержавства. Не випадково багато хто з них мають реальних прототипів: Грустилов — Олександр І; Угрюм-Бурчеєв —Микола І.

Місто Глупов — сучасна Салтикову-Щедріну Росія в мініатюрі.

Стиль. У реалістичному творі використані риси фантастики і гротеску. Зразок використання гротеску – образ Брудастого ("Органчика"). Образ цей дуже показовий і в плані його ставлення до народу, і як самодержця. У голові в Органчика був установлений механізм (органчик), що виконував тільки дві п'єси: "не потерплю" і "разорю". Причому цього було достатньо. У Глупові був повний порядок. Примітивної форми правління окриком, страхом було досить. У такій манері панувати – систематично не розмовляти, а кричати, – різноманітності в гриманнях зовсім не потрібно. Органчику і не потребував ніяких інших моментів мозкової діяльності. Салтиков-Щедрін узагальнює цю форму правління Органчика як типовий спосіб взаємин між владою і народом.

Коли мова йде про градоначальників, Щедрін безсуперечно відкидає їхнє право уціліти в якому б то не було вигляді. Самій системі градоначальства треба було, за Щедріним, зникнути назавжди. Населенню ж Глупова, думав художник, настав час засоромитися своєї рабської покірності, безглуздої і згубної своєю несамостійністю і, таким чином, перестати бути глуповцями, почати нове, не-глупівське життя.

"Сказки". Книга "Сказок" створюється Щедріним у 80-і роки. У 1883—1886 роках було написано 28 казок із загальної кількості 32. Нестримна фантастика в казковому світі Щедріна пронизана реальним "духом часу" і виражає його.

Проблематика і художня своєрідність: 1) сатира на урядові верхи самодержавства і на експлуататорські класи ("Медведь на воеводстве", "Орел-меценат", "Дикий помещик"); 2) викриття поведінки і психології обивательськи настроєної інтелігенції ("Премудрый пискарь"); 3) зображення життя народних мас у царській Росії ("Коняга"); 4) викриття моралі власників-хижаків і пропаганда соціалістичного ідеалу та нової моральності ("Карась-идеалист").

"Медведь на воеводстве". Як і у всіх казках, тут використана алегорія. Ця казка – гостра політична сатира на урядову систему самодержавства. Автор закликає до повалення монархічного принципу державного ладу. Висміюються цар, міністри, губернатори; помітні ознаки памфлету на уряд Олександра ІІІ (образ лева). В образах трьох Топтигіних осміюється монархія як антинародна, деспотична державна форма. Висновок: причина народних нещасть полягає не в зловживанні принципом влади, а у самому принципі. Порятунок – не в заміні злих Топтигіних добрими, а в усуненні воєвод Топтигіних узагалі, тобто в повалені самодержавства.

"Орел-меценат". Щедрін висміює діяльність царизму на ниві освіти. Заводячи освічену двірню, Орел-меценат визначає їй призначення: вона мене втішати буде, а я її в страху тримати стану. Коли хтось із двірні насмілювався навчати грамоті самого Орла, він відповідав на це розправою і погромом. На тім і закінчувалося золоте століття освіти. Основний пафос казки виражений у заключних рядках: "орлы для просвещения вредны". Щедрін затаврував холопство в науці, показав, що монархічний лад узагалі ворожий освіті і допускає її лише в тих межах, що необхідні для обслуговування паразитичних верхів.

"Самоотверженный заяц". Казка спрямована одночасно і проти вовчих звичок поневолювачів, і проти сліпої покірності їхніх жертв. Заєць пробігав повз вовче лігвище і не зупинився на його грізний поклик. За це вовк посадив Зайця під кущ і звелів чекати, поки він зголодніє і розтерзає його. Головна риса психології Зайця – не боягузтво. Основне мотивування його поводження (на відміну від премудрого піскаря) висловлене так: "Не могу, волк не велел". Заєць звик підкорятисятися, він раб покірності. В образі самовідданого Зайця Щедрін узагальнив виховану століттями класового гніту різновид рабської психології, у якій покора пересилює інстинкт самозбереження. Звичайно заєць – боягузливий, у Щедріна – самовідданий. Самовіддане боягузтво! Уже в одному цьому заголовному вислові сатирик проникливо осягнув суперечливість підневільної особистості, зіпсованість людських якостей у суспільстві, заснованому на насильстві.

З теорії літератури

Гротеск – фантастичне перебільшення, яке показує явища реального життя у вигадливій, неймовірній формі, що дозволяє розкрити їхню сутність.

Алегорія – конкретне зображення предмета чи явища дійсності, що заміняє абстрактне поняття чи думку. Зелена гілка в руках людини, наприклад, здавна була алегоричним зображенням миру.

Памфлет – художньо-публіцистичний твір, який у гостро сатиричній формі викриває злободенні явища громадського життя.

Фантастика (здатність уявляти) – світ вигадливих уявлень і образів, породжених уявою на основі засвоєних раніше факторів реального життя.

 

 

АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ

(1860 – 1904)

Становлення художнього таланту Чехова протікало в період глухих часів 80-х років XIX століття, коли відбувався драматично хворобливий перелом у світогляді російської інтелігенції. Він відчував, як ніхто інший, вичерпаність тих форм життя, що домінували до кінця XIX століття в старій Росії, і був, як ніхто інший, вільний від цих "футлярних" форм життя. Він болісно шукав ідеал, гармонію життя і не знаходив його в атмосфері міщанської вульгарності, "теорії малих справ", "малої користі", що оточували його в житті.

У той же час, чим пильніше вдивлявся Чехов у застигле в самовдоволенні і байдужому відчуженні життя, тим гостріше він почував перші поштовхи нового життя, що пробивалося; він не знав, яким воно буде конкретно, але був переконаний, що людині треба не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, де на просторі вона змогла би виявити себе, особливості свого вільного духу.

 

Уже в перших своїх творів Чехов заявив про себе як про повноправного і талановитого спадкоємця великих традицій російської літератури. У маленьких оповіданнях він навчився передавати все життя людини, маленьке оповідання він зумів підняти до висоти епічного твору. Він став творцем нового жанру літератури – маленького оповідання, що вбирало в себе повість і роман. З перших років свого творчого життя Чехов прагнув осягнути високу науку людинознавства. У цій науці він (після Толстого) не знав собі рівних, тому що займався нею з захватом усе життя.

Проблематика й особливості творчого методу. Ненормальною виявляється сама норма життєвих відносин, а не її порушення – наскрізна тема у творчості письменника.

Страшним є нестрашне – інше вираження тієї ж чеховської теми. Страшні не життєві трагедії, життєві ідилії. Страшне життя, що зовсім не міняється, у якому нічого не відбувається.

Нереальне – реальне. "Непорозуміння", "помилка", "логічна невідповідність", що доходить до фантастики, – ось що розкривається Чехову в повсякденному житті, якщо до нього підходити як до плутанини всіх дрібниць, з яких виткані людські відношення. Соціальна сатира, психологічні мініатюри – основні жанри творчого методу Чехова. Гумор раннього Чехова був далеко не безневинним і переростав у сатиру на найбільш типові явища буржуазного укладу життя.

Традиції і художнє новаторство у творчості Чехова - новеліста. Тематика творів. Дотримання традицій Гоголя і Салтикова-Щедріна:

1. Критичне зображення ліберальної інтелігенції, що холопствує перед сильними світу цього.

2. "Маска". Описано інтелігентне товариство, що зібралося на бал-маскарад. Усі обурені потворним поводженням п'яної людини, яка розташувалась у читальні пити вино з "мамзелями". Редактор Жестяков навіть викликає чергового старшину, а потім поліцмейстера, щоб утихомирити бешкетника. Але коли під маскою виявляється місцевий мільйонер Ніл Іванович П’ятигоров, поводження присутніх різко міняється. Знаменні заключні слова поліцейського Євстрата Спиридоновича: "Негодяй, подлый человек, но ведь благодетель!... Нельзя!..." Авторське холодне презирство до всього описаного за силою не поступається Щедрінському

3. Показ збідніння дворянства і зростаючої сили сільських кулаків-хижаків ("Добродетельный кабатчик", "Кулачье гнездо"). З Щедріним Чехова також зближує манера викладу: а) епічна об'єктивність викладу; б) однаковий герой оповідання: оповідач виступає як негативний герой, представник обивательського міщанського середовища.

Наслідуючи традиції Гоголя, Чехов багато своїх оповыдань присвячував темі дрібного чиновника. Але, на відміну від Гоголя, ці чиновники показані ним не співчутливо, а в сатиричному осміянні добровільного холуйства і самознищення чиновницького середовища.

"Смерть чиновника". Щоб розкрити комізм того, що відбувається, Чехов використовує прийом перебільшення. Чиновник Черв'яков випадково чхнув на лисину статського радника Бризжалова. Своїми неодноразовими і невмілими (від страху) вибаченнями чиновник викликає гнів генерала і, не будучи спроможним винести цього, вмирає. Використовуючи гіперболізацію, Чехов підкреслює контрастність причини і наслідку (чиновник чхнув – чиновник помер). Це смерть не Людини, а чинуші, раба.

"Толстый и тонкий". Розповідається про випадкову зустріч на вокзалі двох друзів дитинства. Незначний чиновник ("тонкий") Порфирій як тільки довідався, що його старий товариш по гімназії Міша дослужився до таємного радника і має 2 зірки, починає йому догоджати. Ця неповага до себе їдко осміюється письменником.

Художні засоби розкриття характерів. Чехов був неперевершеним майстром художньої деталі, портретних характеристик. Портрет сприяє розкриттю соціального стану героїв. "Товстий" тільки що пообідав на вокзалі, і губи його лисніли як спілі вишні. Пахло від нього хересом і флердоранжем. 2 деталі в портреті – лискучі губи, запах вина і дорогих парфумів – закінчений образ самовдоволеного вельможі. "Тонкий" же тільки що вийшов з вагона. "Пахло от него ветчиной и кофейной гущей".

4. Критика самодержавно-поліцейського режиму пролунала в оповіданнях "Хамелеон", "Унтер Пришибеев", "Орден".

У своїх оповыданнях Чехов об'єктивно намалював картину соціального життя сучасної йому епохи, відтворив її атмосферу. У цьому позначилися сила і відмінна риса його реалізму.

Художнє новаторство Чехова-драматурга.

1. Чехов усвідомив неефективність старих прийомів традиційної драматургії. Він будував свій театр – театр алегорій, натяків, півтонів, настрою, зсередини підриваючи традиційні форми.

2. До Чехова дія п'єси повинна була бути динамічною, будуватися на зіткненні характерів. Конфлікт у п'єсах Чехова носить принципово новий характер: людина і середовище.

3. Особлива природа конфлікту дозволяє знайти в чеховських творах внутрішню і зовнішню дії, внутрішній і зовнішній сюжети. Головним є не зовнішній сюжет, розроблений досить традиційно, а внутрішній, котрий В. Немирович-Данченко назвав "другим планом" чи "підводною течією".

4. У п'єсах Чехова немає зовні вираженого протиборства сторін і зіткнення характерів. Конфлікт людини з часом неминучий, тут рівні усі – і переможці, і переможені.

5. Чехов руйнує наскрізну дію (ключова подія), що організовує сюжетну єдність класичної російської і західноєвропейської драми. Із зникненням її сюжетні лінії окремих героїв у п'єсах Чехова децентралізуються. Драма при цьому не розпадається, а збирається на основі іншої, внутрішньої єдності. Долі героїв, при їхньому зовнішньому розходженні і при всій їхній сюжетній самостійності, "римуються", перегукуються одна з одною. З безлічі різних життів, що розвиваються паралельно, з безлічі голосів різних героїв виростає єдина "хорова" доля, формується загальний для всіх настрій. Тому можна говорити про "поліфонічність" чеховських драм.

6. Пафос дії в п'єсах Чехова змінюється пафосом роздуму.

Проблематика. Система образів. "Вишневый сад" (1904). У п'єсі показана історична зміна соціальних укладів. На перший погляд, у ній представлено класичне розміщення соціальних сил у російському суспільстві і позначена перспектива боротьби між ними: дворянство, яке відживає своє, (Раневська і Гаєв), буржуазія, яка піднімається і тріумфує (Лопахін), нове життя (Петя Трофімов, Аня). Однак центральна, на перший погляд, подія – боротьба за вишневий сад – позбавлена того значення, яке відвела б йому класична драма.

Конфлікт, заснований на соціальній боротьбі, у п'єсі приглушений. Лопахін, російський буржуа, позбавлений хижацького хисту й агресивності у ставленні до дворян Раневської і Гаєва. Суть конфлікту не в економічному банкрутстві Раневської і Гаєва (у них був варіант порятунку – продаж вишневого саду). Герої від нього відмовляються тому, що драма їхнього існування більш глибока, ніж розорення, глибока настільки, що грошима її не поправиш, і життя, яке загасає в героях, не повернеш.

Купівля вишневого саду Лопахіним теж не усуває більш глибокого конфлікту цієї людини зі світом. Радість Лопахіна короткочасна, вона швидко змінюється почуттям зневіри і смутку.

Приховане, але головне джерело драматизму в п'єсі полягає не в боротьбі за вишневий сад, а в суб'єктивному невдоволенні життям, однаковою мірою, хоча і по-різному, пережитому всіма героями "Вишневого сада". Це життя йде нелегко і нескладно, нікому не приносить воно ні радості, ні відчуття щастя. Це життя нещасливе не тільки для основних героїв, але й для Шарлоти, самотньої і нікому не потрібної зі своїми фокусами, і для Єпіходова з його постійними невдачами, і для Симеонова-Пищика з його вічним нестатком грошей.

Драма життя полягає в розладі найбільш істотних, кореневих його основ. У самопочутті чеховських героїв – відчуття якоїсь приреченості.

Композиція. Символічна кільцева композиція, яка пов'язана з мотивом запізнення спочатку до приходу, а потім і до відходу потяга. Напередодні змін, що насуваються, перемога Лопахіна, як і поразка Раневської, умовна. Лопахин розуміє, що його замінять нові люди, це буде наступний крок історії, про який говорить Трофімов. Він не втілює майбутнього, але відчуває його прихід. До цього майбутнього ще далеко. Рубають прекрасний сад, у заколоченому будинку забули Фірса. Краса, людяність ще не тріумфують у цьому світі, не зжиті в ньому і людські трагедії. Але відчуття трагічної незмінності життя в останній п'єсі Чехова уже немає.

 

З теорії літератури

Оповідання – невеликий за обсягом епічний жанр художньої літератури.

Гіпербола (перебільшення) – словесний зворот, у якому ознаки описуваного предмета подано в перебільшеному виді з метою звернути на них особливу увагу читача.

ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ БУНІН

(1870 – 1953)

Іван Олексійович Бунін — поет і прозаїк, тричі лауреат Пушкінської премії Академії наук (уперше – за збірник віршів "Листопад", 1901 р.). У 1933 році першим з російських письменників відзначений Нобелівською премією. "Архаїст — новатор", часто званий останнім російським письменником-класиком, І. Бунін став першим російським поетом і прозаїком ХХ століття. У оповіданнях і повістях він показав (часом з ностальгічним настроєм) збідніння дворянських садиб ("Антоновские яблоки", 1900 р.), жорстокий вигляд села ("Деревня", 1910 р., "Суходол", 1911 р.), згубне забуття моральних основ життя ("Господин из Сан-Франциско", 1915 р.). Різке неприйняття Жовтневої революції відбито в щоденниковій книзі "Окаянные дни" (1925 р.). В автобіографічному романі "Жизнь Арсеньева" (1930 р.) — відтворення минулого Росії, дитинства і юності письменника. Трагічність людського існування — лейтмотив новел про кохання ("Митина любовь", 1925 р.; книга "Темные аллеи", 1943 р.). Перекладач віршів Т. Шевченка, "Песни о Гайавате" Г. Лонгфелло (1896 р.).

Теми й образи лірики Буніна. Тема краси природи. У нескінченному круговороті часу, у радісному відновленні природи І. Бунін черпає барви для своїх віршів. Улюблена пора року — рання осінь. Пейзажі відрізняються конкретністю і точністю, глибоким знанням навколишнього світу. Утверджується вічність природи як джерела гармонії, краси і любові (поема "Листопад", "Густой, зеленый ельник у дороги", "Степь"). Тема рідної природи тісно переплітається з образом Батьківщини.

Тема батьківщини. Ставлення до Росії в Буніна неоднозначне: у ранній ліриці з нею пов'язане елегійне прощання з помісним життям російського дворянства, поетизація садибного побуту і станових традицій ("Дедушка в молодости", "Родина"). Поет мужньо говорить про рідну країну, злиденну, голодну, милу. До теми батьківщини, зображення краси російської природи він звертається й в еміграції. У пізніх віршах звучить біль і туга за Росією, непоправна її втрата.

Мотиви смерті, самітності в ліриці І. Бунина стають предметом філософського узагальнення ("Как хороша, как одинока жизнь", "Настанет день — исчезну я"). Мотив смерті поєднується з загостреним почуттям життя, оскільки звільнення від страху смерті поет бачить у спроможності злитися з природою, відчути зв'язок століть.

Тема культури розширює діапазон бунінської лірики. Наслідуючи пушкінську традицію, прагнучи вловити "вічні" закони розвитку цивілізацій і передати індивідуальний вигляд далеких епох, він воскрешає образи древнього Сходу, античної Греції, раннього християнства ("Каин", "Эсхил", "Магомет в изгнании", "Гефсиманский сад"). Особливе місце займає українська тема. У 1900 році І. Бунін перевів початок "Заповiту" і "Закувала зозуленька" Т. Шевченка, який назавжди залишився для нього "найталановитішим і найблагорозумнішим серед людей". Бунін захоплювався поезією Кобзаря, її високою художністю, особливо відзначаючи простоту і ліризм.

Тема кохання в ліриці І. Буніна відображає новий погляд на світ і долю людини – погляд вільний від ілюзій, точний і твердий. Вона трагедійна, у ній і виклик, і протест проти недосконалості світу в самих його основах. Це виявляється у образі ліричного героя, далекого від прекраснодушності і захопленості, який уникає будь якого позерства ("Одиночество", "И ветер, и дождик, и мгла").

"Господин из Сан-Франциско" (1915). Тема твору. Н а прикладі долі пана із Сан-Франциско показане безцільно прожите життя, зовні респектабельне, внутрішньо порожнє і незначне. Однак це верхній шар твору. Розповідь про крах "хазяїна життя" переростає в міркування про складну взаємодію в людському житті соціального і природного світу, про його велич і непідвладність людській волі, про непізнаваність вічності і таємниць буття. За жанром оповідання тяжіє до притчі.

Сюжетна організація твору. Багатий американець — імені його ніхто не запам’ятав, який до 58 років існував, кінець кінцем приступає до життя. Він улаштовує для себе і сім’ї дворічну розкішну подорож. Для цього був обраний знаменитий пароплав "Атлантида", свого роду модель людського суспільства з нижчими поверхами для робітників і верхніми — для багатих людей.

Експозицію складає детальний опис маршруту подорожі, костюмів, плотських радощів, розваг пана із Сан-Франциско й інших багатих пасажирів. Непорушний порядок, у якому все продумано до дрібниць, вводить у розповідь мотив штучності, автоматизму цивілізованого існування. Але, незважаючи на впе