Етапи розвитку. Жанрове розмаїття новелістики.

У 1833 р. Меріме опублікував книгу "Мозаїка". Найбільш відомі новели були створені в період з 1834 по 1845 роки. Для з'ясування жанрової специфіки новел Меріме і особливостей психологічного аналізу в його новелістиці умовно можна виділити два типи творів: 1) "екзотичні" новели ("Таманго", 1829; "Матео Фальконе", 1829; "Кармен", 1845); 2) новели соціально-психологічні ("Арсена Гійо", 1844; "Венера Ільська", 1837). У новелі "Коломба" (1844) органічно поєднується екзотична і соціально-аналітична традиція.

Загальні тенденції в розвитку новели: постійне поглиблення психологічного плану в оповіді, поступове зниження екзотичної теми і ролі місцевого колориту, розширення сучасної тематики, яке потребувало художнього втілення внутрішнього світу людини. Таким чином, становлення Меріме-новеліста йшло через романтизм до реалізму.

"Екзотичні" новели свідчать про прихильність письменника до романтичної естетики: 1) місце дії – периферія Європи; 2) у новелах значущий місцевий колорит, сюжет будується як відтворення драматично наростаючої конфліктної дії – звідси лаконічність цих новел. Вони трагічні за своєю проблематикою, відтвореним конфліктом, засобом його розв'язання. Трагічний зміст новел у значній мірі обумовлений характерами людей – натур цільних, ініціативних, твердих у своїх моральних принципах. Матео вбиває свого єдиного сина Фортунато, який зрадив честь сім’ї, роду ("Матео Фальконе"). Кармен гине від ножа Хосе Наварро, кохання якого вона не прийняла ("Кармен"), свободолюбивий, гордий негритянський ватажок Таманго втрачає свободу, батьківщину, кохану жінку і гине в неволі ("Таманго"). Моральна цільність та безкомпромісність героїв роблять їх романтичними характерами.

"Кармен"(1845 р.). Всесвітня слава цього твору почалася в 1875 році, коли Ж. Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу.

Задум. Історія створення. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу – циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість "місцевого колориту" та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем – він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє.

Проблематика: 1) вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; 2) руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті.

Сюжетно-композиційні особливості. Структура оповіді в новелі ускладнює її композиційну і сюжетну побудову – це оповідь в оповіді. Така складна структура твору пов'язана з наміром письменника поглиблено пізнати людину в цілому, а не тільки її характер. Француз, фахівець давньої історії, зустрічає колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Марію, який розповідає йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Меріме використовує прийом контрасту: на фоні симпатичного, але стриманого і цілком зануреного в себе вченого особливо виразна сила почуття і темпераменту Хосе і Кармен.

Коли Хосе вперше побачив Кармен, він був єфрейтором і сподівався стати офіцером. Він змушений був супроводжувати красуню циганку до в'язниці, тому що вона полоснула ножем іншу робітницю тютюнової фабрики. Кармен тікає з-під варти. До в'язниці потрапляє закоханий Хосе. Його понизили в званні до простого солдата. Хосе стає рабом пристрасті. Кармен грається його почуттями. Через неї Хосе побився з поручиком свого полку, а це означало, що його військова кар'єра була остаточно зіпсована. Він стає контрабандистом. У Кармен новий коханець – пікадор Лукас. Усе закінчується трагічно. Хосе вбиває її ножем та віддає себе в руки правосуддя.

Своєрідність методу. Романтичне і реалістичне в новелі. На рівні сюжету – це типовий романтичний твір. Від романтизму – вибір персонажів ("цільні", природні люди, що нехтують мораллю), "місцевий колорит", тобто екзотика (дія відбувається в Іспанії) і незвичайні події.

Схожість новели з творами романтизму суто зовнішня, бо в ній головне не сюжет, а те, як він розробляється і викладається. На цьому рівні виявляється скептичне ставлення Меріме до загальноприйнятих тем, образів та прийомів романтизму: немає нічого піднесеного в образі Кармен, що добре усвідомлює і Хосе, який навіть у розпалі пристрасті об'єктивно бачить недоліки і вади своєї коханої.

На думку оповідача, треба не захоплюватися, а шукати причини вчинків героїв у їхній психології та середовищі й оточенні, що сформували їхні характери. Таку саму функцію виконує і рамкова організація оповіді. Твір починається сповіддю оповідача і закінчується (IV розділ) невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган.

Розлогість "дослідницької" частини новели не випадкова: історія Кармен і Хосе занурена в реалістичний опис країни, історії народу, його звичаїв.

Романтична історія одержує глибоко реалістичне обґрунтування. Новела виявила великий талант Меріме-психолога, який так переконливо, з такою силою і пристрастю і водночас без перебільшення, без мелодраматичних ефектів й штучного пафосу зміг розповісти про вічну драму кохання.

З теорії літератури

Новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Художній (творчий) метод – це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу. Саме поняття "метод" позначає спосіб пізнання, поняття "художнього методу" – спосіб образного пізнання дійсності.

Реалізм – літературний метод, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

ГЮСТАВ ФЛОБЕР

(1821 – 1880)

Народився 12 грудня 1821 р. у Руані. Після закінчення ліцею вивчав право в Парижі. Після смерті батька повертається в маєток Круассе. Юриспруденція його цікавила мало. З Круассе виїздив до Парижа або мандрував до Корсики, Ісландії, Італії, Греції або ж на місце давнього Карфагену в Алжир і Туніс.

Флобер сприймав свій час як "перехідний". Закономірний фінал цього переходу – падіння Луї Бонапарта, поразка у франко-пруській війні (1870), Паризька комуна й утвердження Третьої республіки. Усе це все більше поглиблювало песимізм Флобера. Він – письменник аналітичний та асоціальний; революційні рухи та події, свідком яких він був, не сприймав.

Свою головну мету вбачає в тому, щоб захистити інтереси духовності, відгородити літературу від руйнівної влади буржуазності. Його образ "вежі із слонової кості" підвищує художника над господарями життя – буржуа. Але таке бажане затворництво в піднебессі не вдається Флоберові: "цвяхи чобіт" тягнули його на землю.

Естетика Флобера. Творчість Флобера – зв'язуюча ланка між бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом "натуралізму", який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник відчував себе ворогом буржуазності, причому слово "буржуа" у його сприйнятті позбавлене класового змісту. Для нього "буржуа" – це символічна назва усього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Усьому цьому письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї – "вежа із слонової кості". Для Флобера цей символ – антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Але його цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику. Усе в художньому творі, на його думку, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. "Об'єктивний стиль" (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами). Об'єктивізм, за Флобером, – це відсутність автора у творі. Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв'язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства.

"Пані Боварі". Історія створення роману. Розпочав роботу над романом восени 1851 р. Критики назвали твір одним з найбільших досягнень реалізму в літературі. Ще в 1838 році з'явилася його повість "Пристрасть і доброчинність", у сюжеті якої відчувається задум "Пані Боварі".

Уперше роман було надруковано в журналі "Ревю де Парі" у 1856 р. Готуючись до роботи над "Пані Боварі", Флобер планує створити дещо нове. Повільність роботи над романом він пояснює складністю сюжету, працею над стилем.

Тематика твору. Основна тема твору визначена самим письменником у підзаголовку роману: "Провінційні звичаї".

Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацією. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали "боварізмом" (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

Сюжет, композиція, жанр, особливості психологізму. За жанром "Пані Боварі" – реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посередність, розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти – рух думок, почуттів, переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип – опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині – відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" – похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.

Система образів роману. Предметом зображення в романі стає одна з провінцій країни, але для письменника вся Франція – провінція, утілення загального зубожіння і деградації. Подано повний набір типів, характерних для того часу: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву – обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію – нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство – аптекар Оме. Флоберові належить відомий вислів "Емма Боварі – це я". Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала.

Особливості методу і стилю. Велику увагу Флобер приділяв формі твору. Його девіз – витонченість і краса. Характерна ознака його методу – стислість.

Роман написаний за всіма ознаками об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер – визначний майстер стилю та психологічного аналізу. Він збагатив романну "техніку" новими засобами художнього зображення людського характеру.

З теорії літератури

Психологізм – художнє зображення внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, переживань, бажань, розкриття складності та суперечливості духовних процесів, свідомого та підсвідомого, яскраво індивідуального та неповторного.

Чарльз Діккенс

(1812 – 1870)

Чарльз Діккенс увійшов у літературу як художник-реаліст, майстер тонкого психологічного аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору і нищівної сатири. Романи письменника стали художніми символами Англії вікторіанської доби.

Народився письменник 7 лютого 1812 року на півдні Англії в родині чиновника морського відомства. Від батька, який любив музику, театр, Діккенс успадкував це захоплення. Систематичної освіти не одержав. У 1823 році сім'я, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де Чарльз став робітником на фабриці вакси. Це була найтяжча пора його життя. Не випадково тема важкого дитинства стає однією з провідних у його творчості. У 40-ві роки утверджується думка Діккенса про те, що суспільство можна змінити шляхом перевиховання людей. Викриваючи ганебні закони суспільства, митець своїм словом і активною громадською позицією намагався змінити жорстокі порядки.

Особливості світогляду, творчої манери письменника. Багато особливостей письменницької манери Діккенса пояснюються обставинами його духовного росту.

1. Насамперед, це органічна єдність з англійським народом, з найбіднішими верствами населення.

2. Творчість письменника – яскравий приклад англійського реалізму і відзначається глибоким соціальним аналізом навколишньої дійсності.

3. Шляхи вирішення життєвих і соціальних проблем письменник шукає в морально-етичній площині (риси світогляду: християнське милосердя, культ затишку, уміння тішитися малим, оптимізм, стійкість і навіть жахи й упередженість – усе це пов'язане з народним духом).

4. Гумор, який має в письменника свою специфіку.

5. Діккенс мав два великі таланти: вміння писати смішно та зображувати жахливе.

Роман "Пригоди Олівера Твіста" (1838 ). Історія створення. Роман був написаний під впливом вражень від "Закону про бідних" (1834). За цим законом безробітних розлучали із сім'ями силоміць, забирали до спеціальних притулків т. зв. "робітних домів". Трагедія мешканців цих гуртожитків, особливо дітей, вразила Діккенса. Він збирався написати модернізований "шахрайський роман", у якому б злодії виявилися "благородними героями". Але на цей задум наклалася соціально-викривальна ідея і з'явився не зовсім звичайний пригодницький роман.