Поезія 40 – 50-х років: мотиви, образи, художнє новаторство.

Творча діяльність поета продовжувалася біля сорока років. Уже в ранній період з достатньою визначеністю вимальовуються контури некрасівського поетичного світу:

1) це світ соціальних протиріч, світ трудівників, незаможних і пригноблених, з їхніми нагальними потребами й інтересами;

2) світ убогості, самітності, затхлої сирості та пронизливого вітру.

Сюжети його віршів – історії неблагополучні: 1) смерть дитини; 2) нерівний шлюб; 3) проводи рекрутів.

"Еду ли ночью по улице темной" (1847) – один із найдраматичніших творів поета, присвячений протиріччям великого міста. У ньому розкривається повсякденна драма бідняків, типова для столиці: від голоду вмирає дитина, і для того, щоб заробити їй на труну безутішна мати йде на вулицю торгувати собою. "В дороге" (1845). Ідейно-художня значимість вірша визначається сполученням 3-х аспектів: 1) ідеологічного; 2) морально-психологічного; 3) естетичного.

Поетичне відкриття Некрасова – у зображенні характеру мужика. У вірші розповідається про трагічну історію селянської дівчини, вихованої в панській родині, яка за примхою пана віддана в мужицьку родину, на власну загибель і на горе своєму чоловіку – селянину. Селянин представлений у новій якості, як людина зі своєю власною долею, зі своїм індивідуальним нещастям, що не вкладається в пісню про загальне лихо рекрутського набору чи розлуки. Загальні долі народу виражені як приватний варіант, особиста доля.

У 1856 році виходить перша книга віршів Некрасова, яка мала успіх, небачений з часів Пушкіна. Збірник цей набув значення маніфесту нового напрямку російської поезії. У збірник увійшли вірші: "Псовая охота", "Блажен незлобивый поэт", "Размышления у парадного подъезда" та ін.

Проблематика й особливості композиції. Книга має чіткий план, внутрішнє співвідношення розділів. Збірник 1856 р. будується так: 1) один розділ являв собою щось на зразок поеми про народ; 2) окремо Некрасов надрукував у книжці поему "Саша"; 3) велике місце в збірнику зайняла інтимна лірика (за силою і драматизмом людських почуттів, втілених у любовній ліриці, Некрасов був найбільшим поетом у світовій літературі). У поезії Некрасова створюється щось на кшталт психологічного ліричного роману, що утворить групу віршів так званого "панаєвського циклу". Вірші цього циклу мають автобіографічну основу (тривалий і часом болісний роман Некрасова з А. Я. Панаєвою).

"Поэт и гражданин" — один з найглибших творів російської поезії про співвідношення громадянськості і мистецтва. Вірш побудований у формі діалога-спору Поета і Громадянина, за образом якого вгадувалися вчителі та друзі поета, великі громадяни Росії – Бєлінський, Чернишевський. Некрасов вустами Громадянина стверджує нову концепцію мистецтва, нове розуміння ролі і значення поезії в житті людини і суспільства. Основне положення некрасівської естетичної концепції: вимога соціальної дієвості поезії і громадської ролі поета в суспільному житті. Сама доба вимагала від сучасників активної громадянської діяльності.

"Тяжкий крест достался ей на долю". Цей некрасівський вірш "панаєвського" циклу Чернишевський назвав кращим ліричним твором російською мовою. Вірш – один із найбільш трагічних у Некрасова, — вірш високого ладу, що визначений перш за все дивною єдністю основного образу, який осіняє весь вірш, — образу хреста. Він відповідає високості страждання й остаточній перед ликом смерті розмові, яка наближається.

"Прости". Цей вірш – істинно пушкінський акорд, яким закінчується історія нелегкого кохання, що проходило в боротьбі.

"Размышления у парадного подъезда" (1858). Проблематика. Сюжетно-композиційні особливості, художнє новаторство. Композиція складна. Вірш нагадує поему. У центрі її — народ. В образах мужиків, які підійшли до під'їзду великого начальника, символізоване російське селянство в цілому. Якщо спочатку до під'їзду під'їжджало ціле місто холопське, то тепер до нього підійшла ціла країна, селянська. Реальні прикмети: засмаглі обличчя і руки, хрест на шиї — один на всіх, "крест на шее и кровь на ногах" – остання прикмета, що збирає всю групу в один образ і додає образу майже символічну узагальненість страждання і подвижництва. Моральність втілена в релігійну форму. У Некрасова немає "чистої релігії", вона в нього скоріше синонім національних рис: подвижництва, самовідданості, здатності до високого страждання і соціального протесту.

Новаторський характер поезії Некрасова полягав у наступному: 1) він першим звернувся до соціально-конкретного зображення народу; 2) показав специфічні особливості життя і побуту російського селянства як соціальної категорії; 3) його поезії властива соціальна визначеність створюваних характерів; соціальна обумовленість емоційних переживань, втілених у ліриці.

У вірші три частини, три композиційні вузли: 1) опис драматичних сцен біля парадного під'їзду; 2) викривальний, спрямований проти власників цих хоромів; 3) скорботно-ліричний: роздуми про минуле, сьогодення і майбутнє російського народу. При відносній своїй самостійності частини спаяні між собою єдиною поетичною думкою. Авторське "Я" відіграє надзвичайно важливу роль у загальній структурі вірша. Ця соціальна активність авторської позиції, що знаходить вираження в тенденційності твору, була характерною для реалізму Некрасова.

У 60-і роки Некрасов пише цикл віршів, присвячених історичній ролі революційних діячів. Він створює новий жанр віршованих біографій-нарисів про героїв обов’язку. Бєлінському присвячені: поема "В. Г. Белинский"; вірші "В больнице", "Русскому писателю", "Памяти приятеля". Риси Чернишевського відображені у вірші "Пророк", Добролюбова – "Памяти Добролюбова". Пам'яті Шевченка присвячений вірш "На смерть Шевченко". За словами самого поета, він піклувався в цьому циклі не стільки про вірність фактам, скільки намагався виразити ідеал суспільного діяча. Народна самосвідомість ще не дозріла для того, щоб усвідомити свою роль – рушійної сили прийдешньої бурі; тому доля тих, хто віддає своє життя боротьбі за щастя народу, неминуче виявляється трагічною. Вірші циклу повні високої патетики, насичені християнською образністю, революційною спрямованістю, романтичним пафосом, високою громадянськістю.

З теорії літератури

Нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує реальні події і факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, з якими був знайомий письменник.

Поема – це великий віршований твір, у якому відображені важливі проблеми минулого, сьогодення і майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (ліричні відступи, ліричні герої).

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ ТУРГЕНЄВ

(1818–1883)

Тургенєв-художник наділений особливим почуттям часу, його невблаганної стрімкої хіди. Коли письменнику виповнилося вісім років, відбулося повстання декабристів. У силу незвичайності своєї долі, велику частину життя він провів у Парижі і був очевидцем французької революції 1848 р., Паризької комуни. Його творчість припадає на останні десятиліття кріпацтва в Росії і перші десятиліття капіталізму в ній. Письменник був свідком кризи дворянської революційності 20 – 30 р., боротьби лібералів з демократами 60-х років ХІХ ст. Позиції Тургенєва в дуже непростих умовах його часу можна визначити так: ліберал з демократичними симпатіями. Письменник був переконаний у тім, що в його час необхідно уловити сучасність у її перехідних образах, особливо чуйний він був до того, що було "напередодні", тільки носилося в повітрі.

Тургенєв був переконаний, що повсякденне життя в країні роблять чесні вчинки поміщиків, а колесо історії рухають люди ідеї, що "битися хочуть". В умовах дисгармонійного століття соціальних потрясінь і революційних катаклізмів письменник намагався утримати у своїй творчості естетичний ідеал пушкінського гармонійного світовідчуття.

 

Роман "Отцы и дети" (1862). Проблематика. Трагічний характер конфлікту. Задум роману виник у 1860 році, а опублікований він був у лютневому номері "Русского вестника" за 1862 рік.

Російська класична література завжди вивіряла стійкість і міцність соціальних устоїв суспільства сім’єю і сімейними стосунками. Починаючи роман із зображення сімейного конфлікту між батьком і сином Кірсановими, Тургенєв іде далі до зіткнення суспільного характеру. Але сімейна тема в романі надає соціальному конфлікту особливого гуманістичного забарвлення.

Конфлікт роману в сімейних сферах не замикається, але трагічна глибина його вивіряється порушенням "сімейності" у зв'язках між поколіннями, між протилежними суспільними течіями. Протиріччя зайшли так далеко, що торкнулися основ буття.

Проблеми: 1) родини; 2) народної селянської Росії; 3) героя часу. Тургенєв спробував створити тип "нової" людини, який тільки зароджувався в російському суспільстві.

В основу конфлікту Тургенєв кладе класичну колізію античної трагедії.

Сюжет і композиція роману. Роман побудований на антитезі. Велику роль у ньому відіграють суперечки героїв, конфлікти між персонажами, напружені діалоги. Сюжет будується на з'єднанні прямої і послідовної розповіді з життєписами основних героїв.

У центрі оповіді – фігура Базарова. Усі сюжетні лінії тягнуться до нього. З двадцяти восьми глав роману він не з'являвся тільки в двох. Умирає Базаров, і кінчається роман. Система дійових осіб вибудована так, що у стосунках з Базаровим розкривається їхня суть і вносяться нові штрихи в характер головного героя: Базаров – Павло Петрович, Базаров – Аркадій, Базаров – Одинцова, Базаров – батьки, Базаров – Ситніков і Кукшина; Базаров –мужики в його власному селі, Базаров – Фенєчка. Тургенєв протиставляє Базарову не будь-яких героїв, а саме життя.

З тринадцятої глави в романі назріває поворот: непримиренні протиріччя виявляються з усією гостротою в характері героя. Конфлікт твору із зовнішнього (Базаров і Павло Петрович) переводиться у внутрішній план, у душу Базарова. В другій частині роману Тургенєв ще раз проводить Базарова по тому колу, яким він пройшов: Мар’їно (Кірсанови), Нікольське (Одинцова), батьківський дім, але тепер ми не впізнаємо колишнього Базарова: згасають його спори, догоряє нещасливе кохання. Друге коло життєвих мандрів героя супроводжують останні розриви: із сімейством Кірсанових, з Фенєчкою, з Аркадієм і Катею, з Одинцовою і, нарешті, фатальний для Базарова розрив з мужиком.

Система образів. "Табір дітей". Євгеній Базаров. Характер Базарова виявляє широка панорама провінцій­ного життя, що розгорнута в перших розділах: натягнуті відносини між панами і слугами; "ферма" братів Кірсанових, хвацькі мужики в кожухах нарозхрист. Світ представлено на грані соціальної катастрофи; на тлі неспокійного моря народного життя і з'являється в романі фігура Базарова. У базаровському складі розуму виявляються типові сторони російського народного характеру – схильність до рідкої критичної самооцінки. У запальності йому здається, що за допомогою природничих наук можна легко розв'язати всі питання, що стосуються складних проблем громадського життя, мистецтва, філософії.

Базаров єдиний представляє табір "дітей" у романі. Це спроба автора створити образ героя часу, революціонера. Сам Тургенєв писав, що якщо про Базарова написано "нігіліст", слід читати "революціонер".

Базаров заперечує: 1) державний лад, але нічого не пропонує натомість; 2) дуже суперечливе його ставлення до народу. У Мар’їно до нього прихильно ставляться Фенєчка й інші селяни, для мужиків у своєму маєтку – він пан. Дуже характерна його заява про те, що йому байдуже, яка хата буде в мужика через десять років, якщо з нього на той час "лопух рости буде"; 3) любов, музику, живопис. Тургенєв не знав, як поводяться Базарови з іншими Базаровими (за світоглядом він був ближче до "батьків" – ліберально-консервативного дворянства). В образі героя йому здавалась фігура могутня, суперечлива, яка коренями своїми іде в складну епоху 60-х років. Не знаючи, як поводитися з героєм, Тургенєв убиває його. Є щось символічне в тім, що сміливий "анатом" і "фізіолог" російського життя губить себе при розтині трупа мужика. Проте, перспектив розвитку особистості Базарова письменник не знає. Помираючий Базаров простий і людяний: відпала потреба приховувати свій "романтизм". Він думає не про себе, а про своїх батьків, готуючи їх до жахливого кінця. Майже по-пушкінські прощається герой з коханою, і говорить він мовою поета: "Дуньте на умирающую лампаду, и пусть она погаснет". Кохання до жінки, любов сина до батька і матері зливаються у свідомості вмираючого Базарова з любов'ю до Батьківщини, таємничої Росії, що залишилася до кінця не розгаданою для Базарова.

Заключна сцена роману – опис сільського цвинтаря: серед російського запустіння, серед розтоптаних хрестів і розорених могил з'являється ще одна, "которую не топчет животное: одни птицы садятся на ней и поют на заре". Герой всиновлений народною Росією, що пам'ятає про нього, підтверджуючи високий зміст прожитого ним життя. Дві великі любові освячують могилу Базарова – батьківська і народна. Квіти на його могилі свідчать не тільки про бунтівне серце, яке упокоїлось під ними, але й про те, що ніколи з лиця землі не зникнуть люди типу Базарова, тому що вони "битися хочуть", і якщо зникнуть з лиця землі такі люди, переконаний Тургенєв, – нехай закриється книга історії, — у ній нічого буде читати.

Табір "батьків". В образах Павла Петровича і Миколи Петровича Кірсанових представлені дві тенденції в розвитку російського дворянства середини ХІХ століття.

1. Павло Петрович – консерватор, який рішуче не визнає нових віянь у країні. Це дворянин печорінського складу, але часи змінилися, і він уже далеко не Печорін. Свій гордовитий аристократизм він протиставляє вже сформованій у країні дієздатній силі – демократизму. Трагедія Павла Петровича – у духовній несумісності з народом. Дуже показовими в цьому відношенні є його стосунки з Фенєчкою. Павло Петрович кохає її, а вона боїться і тікає від нього. Наприкінці роману Павло Петрович їде в Дрезден, цілком віддається своєму аристократизму і джентльменству, але жити йому, за словами Тургенєва, важко, значно важче, ніж він думає.

2. Микола Петрович репрезентує тих дворян, які намагалися, залишаючись у душі кріпосниками, пристосувати своє господарство до нового капіталістичного ладу. На відміну від свого брата — він міцний хазяїн. Але вже з першої появи в романі герой представлений у зневажливо-поблажливому плані. Домагається цього Тургенєв за допомогою зменшено-пестливих суфіксів, що супроводжують кожну появу Миколи Петровича: кругленький, рум’яненький, хроменький пан. Але, незважаючи на всі зусилля господаря, його господарство "скрипить, як незмазаний віз".

Таким чином, обидві тенденції в розвитку дворянства приречені. До середини ХІХ століття воно більше не могло знаходитися ні біля духовного, ні біля економічного "керма" російської нації.

З теорії літератури

Антитеза (протиставлення) – стилістична фігура, що створюється порівнянням слів або словосполучень.

Конфлікт – зіткнення, боротьба, на яких побудовано розвиток сюжету в художньому творі.

Композиція – побудова художнього твору, певна система засобів розкриття, організації образів, їх зв'язків і відношень, що характеризують життєвий процес, показаний у творі.