Польська експансія на українські землі в другій половині XIV — у середині XVII ст. Люблінська унія. Берестейська унія, її причини та наслідки.

Як відомо, ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 раза. Спочатку вони з обережністю впрова­джували зміни серед місцевого населення. Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік. До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що ба­зувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На за­войованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одини­цю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.

Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижне­вої щорічної військової служби у королівському ополченні. Вві­йшовши в середовище обласканого королем панства, знать до сер. XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, «ходачкова» шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.

Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимча­сове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем пан­щину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. ХV ст. (1435) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлег­лого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.

Український народ не мирився із підневільним становищем, під­німався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстан­ня під проводом Мухи в 1490—1492 рр. Воно почалося в Коломий­ському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів.

Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть за­просив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьо­му не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Лит­вою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небез­пекою ззовні, насамперед з боку Московського князівства та Крим­ського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення мос­ковської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван ІІІ прибрав собі титул «государя всієї Русі» (січень 1493 р.) і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер на­лежати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Ве­ликому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481 р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508). У резуль­таті Литва втратила сіверські землі. У1500—1503 рр. велася литов­сько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози — Кримського ханства, яке у 1449 р. відокре­милося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччи­ни. У1482 р. за намовою Івана III кримські татари напали на Украї­ну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі {з 1450 по 1556р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литов­ському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1558—1583 рр. Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об'єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматич­на боротьба. Проти виступили великі литовські магнати, які погод­жувалися на об'єднання тільки за умови існування окремого сена­ту і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, використовуючи підтримку литовської й української шляхти, що була невдоволеною пануванням великих землевласників у князів­стві та намагалася одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об'єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Великого князівства Литовського спустош­ливим набігам татарських орд була неефективною.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення перего­ворів. 1 липня 1569р. було затверджено, окремо польським і ли­товським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об'єд­нання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину феде­ративну державу — Річ Посполиту; 2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим кня­зем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Ве­лике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи ок­ремі закони — Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже пере­бували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьо­годні — Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київ­щина; 6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Говорячи про позицію української еліти на Люблінському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження ста­нових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для манев­рування. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об 'єднання більшості її земель у складі однієї держави — Поль­щі. (Решта українських земель перебували під владою інших іно­земних держав: Чернігово-Сіверщина — Московського князівства, аз 1618 р. — Речі Посполитої; Закарпаття — Угорщини, а з 1526 р. — Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина — Молдав­ського князівства, а з 1514 р. — Туреччини; Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського.)