Розчленування України на лівобережну та правобережну. Павло тетеря та іван брюховецький. Боротьба гетьмана петра дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави.

Після жорстоких боїв і нової поразки російських військ під Чудновом козацька Україна поділилась фактично на дві частини Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667р.) між Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення на Україні. Саме в цей час надзвичайно складний період української історії (період руїни) на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над всією Україною. Тим часом на Лівобережній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросійський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалося розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра.

Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго...

І Росія і Польща занепокоєні зміцненням козацької державності, активно підтримували суперників Дорошенка. Це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежність України.

Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. На початку 70-х рр. Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, Дорошенко був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Значення революції в історії України:

- привела до витворення національної держави;

- формувала національно-державну ідею;

- була могутнім імпульсом для розвитку національної свідомості;

- сформулювала нову політичну еліту, що захищала національні інтереси;

- зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна», й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ»;

- істотно збагатила й зміцнила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;

- протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни і міщани продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань у роки революції;

- сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (літописи), художньої літератури тощо.

Виснажений тривалими і надзвичайно жорстокими безперервними війнами народ був знесилений, як йому здавалося, у безперспективній боротьбі і будь-що хотів спокою. Як наслідок – Україна крок за кроком втрачала рештки своєї політичної автономії, народ переставав бути господарем на своїй землі. В результаті Бахчисарайського миру, миру Москви з Туреччиною (1681) і укладання «Трактату про вічний мир» між Росією та Польщею (1686) Україна виявилась розділеною між сусідніми державами.

 

20. Становлення Гетьманщини. Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи — представники останнього на місцях.

Дем'ян Многогрішний

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і тисячі інших селян, у роки революції покозачився і зажив неабиякої слави, дійшовши до посади полковника Чигиринського, а згодом — Чернігівського полку. Радо сприйняв повідомлення про возз'єднання українських земель під булавою Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В 1668 р., після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив Многогрішного в Лівобережній Україні наказним гетьманом і доручив йому завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від П.Дорошенка, який порадив захищатися своїми силами, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства, особливо архієпископа чернігівського Л.Барановича, примусили Д.Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей Б.Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії: 1) московські воєводи залишалися в п'яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667р., залишився у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини, без якої проводив переговори, сам надавав і відбирав військові посади, без суду карав навіть полковників, гостро придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв'язки з П.Дорошенком, вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович, порозумівшись із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті. Уже під катівською сокирою Д. Многогрішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і ув'язнено в Іркутській тюрмі. У 1688 р. Д.Многогрішного було звільнено, після чого він певний час перебував на військовій службі в Забайкаллі. У 1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Іван Самойлович

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д.Многогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Царські представники поновили з ним договір — т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду; 5) скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином священника, за що отримав прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колегію. У своїй політиці спирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офіцерів для дітей старшини, усі питання вирішував зі старшинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердилися державні форми Гетьманщини, що проіснували майже ціле століття. І.Самойлович, безперечно, був українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668р. підтримав гетьмана І. Брюховецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських воєвод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але, за словами історика Д.Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з П.Дорошенком, тому наполягав перед московським урядом на війні з правобережним гетьманом. У березні 1674 р. І.Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом із московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. У1679 р. за наказом І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії «великий згін», у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об'єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович на чолі 50-тисячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під проводом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним, які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, що була невдоволена користолюбством гетьмана, роздачею посад за родинним принципом, підпорядкуванням, що було ним схвалено у 1685 р. української церкви московському патріархові тощо. Багатьох приваблювали значні багатства, якими володів І.Самойлович, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У доносі, поданому старшиною В.Голіцину, І.Самойловича звинувачували у прагненні відірвати Гетьманщину від Московії, зв'язках із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія — чернігівського полковника, якого по-звірячому закатували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більша частина їх була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.