Політика російського царизму на українських землях у першій половині XIX ст.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVIII ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбули­ся після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Ві­денського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на захо­ді до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.

Адміністративний поділ

Від кінця 18 ст. До 1917 року українці перебували під владою чужих імперій. Східна Україна входила до Росії, а Західна Україна – до Австрії.

Вся українська територія, що входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську (Київське генерал-губернаторство); Харківську, Полтавську, Чернігівську (Малоросійське генерал-губернаторство); Катеринославську, Херсонську й Таврійську (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).

У губерніях, які поділялись на повіти, а повіти на стани, необмежену владу над усім населенням мали губернатори. Повіти очолювали царські справники, а стани – поліцейські пристави. Губернатори, як правило, були генералами. У 1837 році царський “наказ губернатора” проголосив їх повноважними “хазяями” губерній. Губернські правління перетворилися на виконавські канцелярії розпоряджень губернаторів, а самі губернатори одержали право контролю над діяльністю будь-якої установи та підприємства.. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та «Литовського Статуту» в 1840р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядов­ців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Пра­вобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старши­ни, все більше поширювалася «малоросійська ментальність». Цар­ський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. осіб, як органічну частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці за­гальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями роз­глядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклу­вання про збереження Російської імперії як могутньої світової дер­жави, а й турботи про те, щоб росіяни не почувалися іноземцями на «окраїнах», бо ці «окраїни» мали бути лише органічними частина­ми єдиної і неподільної Росії.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетво­ренні місцевого населення в культурному відношенні на «істинних росіян». Передусім із навчальних закладів, адміністративних ус­танов, судів витіснялася українська мова як одна з основополож­них національних ознак, натомість запроваджувалася російська.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримвав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. Її численні підроз­діли стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяж­ливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх по­датних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загаль­на чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. —довічно, з 1793 — 25 років, з 1834 — 20 і з другої половини ХІХ ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено за­гальною військовою повинністю). Кандидатури рекрутів визначала міська або сіль­ська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосниць­кий лад. Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Численну ка­тегорію становили козаки і селяни, перетворені у військових посе­ленців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків перебува­ло 5,4 млн. селян-кріпаків — бл. 40 % населення українських зе­мель, які входили до складу Російської імперії. Панщина, що охоп­лювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та роз­мір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні Украї­ни, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовувала машини і новітній інвентар. Це на­самперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки.

Промисловий розвиток

В першій пол. XIX ст. настав початко­вий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському господарству ма­шини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Проте в дореформений період поміщи­ки зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та Правобережній Україні.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін. XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та май­же 70 тис. — на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. стано­вила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеці­алізацію окремих районів Росії, у т.ч. й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здій­снювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисель­ність яких протягом 1816—1859 рр. збільшилася з 18,2 до 104 тис. У сер. XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90 % заводів. Але все ж еко­номічний розвиток У країни порівняно з Росією проходив повільні­ше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнен­ня індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросій­ський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними,у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармепюк, у яко­му широкі селянські маси вбачали свого захисника. Його ім’я ще за життя стало легендарним. Воно ви­кликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роздавав бід­ноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і за­силали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьків­щину, продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. У Волинській губернії в 1848—1849 рр. селян­ські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях 189 при­душили поліція й військові.

Кримська війна 1853—1856 рр., зумовила значне погіршення стано­вища народних мас усієї імперії й, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів того часу був виступ кріпаків 1855р., що охопив 16 губерній, як російських, так і україн­ських. Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почавшись у лютому 1855р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні — квітні охопив 7 з 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники анти­кріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформений період був т. зв. похід у Таврію «за волею». Він почався у квітні 1856 р., тобто після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чут­ки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а головне — вони стануть віль­ними. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Усі ці виступи робітників, хоч і були сти­хійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.