Боротьба за збереження автономії українських земель

У1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став молодший брат Ягайла — Свидригайло, підтриманий частиною литовських магнатів та українським боярством. Почалася запекла сутичка між прихильниками литовсько-польської унії та її против­никами. У цьому конфлікті найактивніше проти Польщі виступа­ли українці. Однак бездарність Свидригайла, його нерішучість і невизначеність дозволили перемогти полякам та їх литовським однодумцям. Щоб утихомирити країну, православну знать було зрівняно в майнових і особистих правах із католицькою. У 1432 р. Свидригайло втратив великокнязівський престол на користь молод­шого брата Вітовта — Сигізмунда (Жигмонта) Кейстутовича, а в 1435 р. остаточно був розгромлений новим правителем у битві під Вількомиром. За підтримку своєї кандидатури Сигізмунд уступив Польщі Поділля й території на волинському пограниччі. Одночас­но він визнав зверхність польського короля Ягайла, до якого мало відійти Литовське князівство після його смерті.

Проте прихильники Свидригайла не змирилися з його поразкою. У 1440 р. вони вбили князя Сигізмунда, надіючись, що їх покрови­тель знову посяде великокнязівський престол. Але прорахували­ся, бо наступником став 13-річний син Ягайла Казимир. У1445 р., після загибелі польського короля Владислава III — старшого брата Казимира, останнього було обрано новим королем. Одночасно він залишився і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персональної унії і збері­галися до сер. XVI ст.

Почуваючись у перші роки свого князювання невпевнено, Ка­зимир, щоб заручитися підтримкою шляхти та магнатів, видав у 1447 р. загальноземський привілей, який передбачав розширення феодальних прав і привілеїв: гарантував особисту недоторканність, звільняв від ряду державних повинностей, надавав право вотчин­ного суду, заборонив переходи селян з одного маєтку в інший. Водночас він поновив удільні князівства на українських землях: Київське, що охоплювало також Переяславщину, де правителем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (1441—1454), а після смерті останнього — його син Семен Олелькович (1455—1471), та Волинське, що поширювалося і на Східне Поділля, на чолі зі Свидригайлом (1445—1452). У1458р. було створено незалежну Київську митрополію. Тим самим в Україні фактично відновлювалася ситуація кін. XIV ст., коли на значній її території відродилася державність на засадах васального суверені­тету. Проте таке становище тривало недовго, і зі зміцненням позицій Казимира українські удільні князівства були остаточно лік­відовані й перетворені на звичайні провінції.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р.

Скасування автономного статусу українських земель виклика­ло невдоволення та опір серед місцевої еліти. У1481 р. була органі­зована князівська змова, в якій взяли участь князі Іван Гольшанський, Михайло Олелькович і Федір Нільський. Змовники мали намір захопити великокнязівський престол і передати його Михай­лові Олельковичу, братові останнього київського князя, а в разі не­вдачі перейти під зверхність Московського князівства. Однак змо­ву було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — страчено, і лише Більському вдалося втекти до Моск­ви. Також зазнало поразки повстання 1507—1508 рр. на чолі з кня­зем Михайлом Глинським, якому, незважаючи на підтримку знач­ної частини української та білоруської шляхти, не вдалося відно­вити незалежну українську державу на українських землях, що входили до складу Литви. Після невдачі він перейшов на службу до московського князя. (Ряд сучасних істориків оцінюють М.Глинського лише як талановитого авантюриста, якому вдалося пере творити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.)

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Отже, українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умо­ви для свого розвитку. У той же час, починаючи з прийняття Крев­ської унії, їхні права поступово обмежуються. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десяти­ліття після приєднання до Литви українці і білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер — відтісняються на другий план, поступаючись представникам католицького віросповідання. Активнішою стає також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Вели­кого князівства Литовського.