Діяльність «старогромадівців»

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очо­люваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Во­лодимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві «Стару громаду», названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових громад, що також з’явилися і складалися переважно зі студентів. Для ко­ординації громадівського руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган федеративного об’єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв’язку з ут­воренням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаці­ями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську ро­боту. «Стара громада» також прагнула того, щоб її вплив поширю­вався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу че­рез Південно-Західний відділ Російського географічного товари­ства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, істо­рію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й на­друкували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з’їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О. Кістяківський, М.Лисенко та ін.), заснувала свій орган — газету «Кіевский теле­граф», мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяль­ність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася се­митомною працею «Труды зтнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», що вийшла за редакцією Павла Чубинського. Останній приїхав в Україну у 1869 р., відбувши адмі­ністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах.

П.Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», цьому віршу, який по­клав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України.

Емський указ.

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність украї­нської інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько- політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства.

В 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона пра­цювала недовго і дійшла висновку, «що допустити окрему літера­туру на простонародному українському говорі, це те саме, що по­класти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії». Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його ак­тивних членів і співробітників репресувати. Результатом діяльності названої комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 трав­ня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Росій­ської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій ад­міністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових шко­лах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з росій­ськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Украї­на», замінюючи його принизливим — «Малоросія».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., Михайло Драгоманов. Царські власті у вересні 1875 р. звільнили М.Драгоманова з посади доцента Київ­ського університету. На поч. 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно органі­зованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М.Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Павликом видавав журнал «Громада» (1878—1882), який нелегально доставляли в Україну.