Склад земель історико-культурного призначення

У ході історичного розвитку нашої країни було створено величезну кількість пам'яток, які є історичною та культурною спадщиною, їх число обмежене, тому більшість таких об'єктів не можуть створюватися спеціально і усвідомлення їх історико-культурної цінності приходить згодом. Тому, невід'ємним елементом політики кожної держави є турбота і забезпечення схоронності цих об'єктів. Виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію земель особливої державної охорони пов'язане з необхідністю збереження об'єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на відповідних землях.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

- історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

- городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

- архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє 6 основних видів відповідних об'єктів:

- археологічні (городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскальні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою);

- історичні (будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;

- монументального мистецтва - твори образотворчого мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);

- архітектури та містобудування - історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови, окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва);

- садово-паркового мистецтва (поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами);

- ландшафтні (природні території, які мають історичну цінність)[1].

За типами Закон поділяє об'єкти культурної спадщини на споруди, комплекси (ансамблі) та визначні місця.

Більш широкий перелік видів об'єктів культурної спадщини, який виділяється в Законі «Про охорону культурної спадщини», свідчить про те, що для надання земельній ділянці статусу земель історико-культурного призначення недостатньо лише наявності на відповідній території історико-культурного об'єкта - необхідно визнання особливого статусу такого об'єкта державою шляхом вчинення певних юридичних дій, зокрема включення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, Списку охоронюваних археологічних територій України, Списку історичних населених місць України тощо.

Державний реєстр нерухомих пам'яток України ведеться за категоріями пам'яток національного та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки (ст. 13 Закону «Про охорону об'єктів культурної спадщини»)[2].

Занесення до Реєстру пам'яток національного значення, вилучення з нього, зміна категорії пам'ятки провадиться згідно з постановою Кабінету Міністрів за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Щодо пам'яток місцевого значення рішення приймається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Список охоронюваних археологічних територій України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України[3].

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Відповідний Список за поданням центральною органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Державні історико-культурні заповідники поділяються на історико-архітектурні, архітектурно-історичні, історико-меморіальні, історико-археологічні, історико-етнографічні. Режим охорони та використання кожного заповідника визначається Положенням про нього. Типові положення про історико-культурні заповідники затверджуються Кабінетом Міністрів України[4].

Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї ж групи належать землі музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, могил, історичних чи меморіальних садиб, інших пам'ятних місць, пов'язаних з історичними подіями. Закон «Про музеї та музейну справу» виділяє, зокрема, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби, розташовані на землях історико-культурного призначення.

Другу групу земель, які ЗК України відносить до категорії земель історико-культурного призначення, можна умовно назвати землями археологічного призначення. Ці землі підлягають особливій охороні як такі, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, які колись перебували на території теперішньої України. ЗК України включає до цієї групи землі, на яких розташовані городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів.

Третя група земель цієї категорії об'єднує пам'ятки архітектурного спрямування, до яких належать архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. Серед земель цієї категорії особливим статусом наділені землі парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. У разі надання відповідним паркам статусу архітектурної пам'ятки вони отримують подвійну правову охорону: з одного боку, як землі природно-заповідного фонду, з іншого ж - як землі з розміщеними на них об'єктами історико-культурного призначення.

Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних і інших охоронюваних об'єктів належать до земель історико-культурного призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (стаття 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Об'єкти історико-культурного призначення незалеж­но від форм власності відповідно до їхньої антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки.

Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до реєстру на об'єкт культурної спадщини на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

Занесення об'єкта культурної спадщини до реєстру та внесення змін до нього провадиться відповідно до категорії пам'ятки:

- пам'ятки національного значення — постановою Кабінетів Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

- пам'ятки місцевого значення — рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належить питання охорони культурної спадщини, протягом одного місця з дня одержання подання.

Об'єкти культурної спадщини на території України охороняються державою згідно зі статтями 22-37 Закону від 8 червня 2000 року. Усі власники пам'яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і землі, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Порядок укладення таких договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із Закову України «Про охорону культурної спадщини».