Відмежованість: система і середовище

Надзвичайно важливим в загальній теорії систем є положення про взаємовідношення систем і середовища, про їх взаємний вплив, про роль середовища в житті системи. Принциповим є питання про саме розуміння сутності середовища, як категорії теорії систем. Стосовно такого розуміння існує принаймі дві точки зору: а) середовище – це зовнішнє оточення системи, все те, що знаходиться (існує) поза системою; б) розрізняють внутрішнє середовище власне системи та зовнішнє середовище, що оточує систему.

Більш правомірним, з нашого погляду, є перша точка зору, яка орієнтує на розуміння середовища як зовнішнього оточення системи, бо внутрішнє середовище має розглядатися як власне система (елементи і зв’язки). На важливість категорій “середовище-система” вказував Ніклас Луман, який підкреслював, що система починається там, де спостерігається відмежування від оточуючого середовища. Загалом середовище системи можна визначити як сукупність об’єктів, явищ, процесів, які не належать системі, знаходяться поза нею, та певним чином впливають на систему і відчувають на собі вплив даної системи. З такого розуміння середовища відразу виникає питання: як визначити межу системи, тобто, своєрідну лінію, яка є “кордоном” системи? Потрібно зауважити, що для такого буквального розуміння відмежованості і межі в теорії систем підстав майже не існує (за винятком механічних закритих систем). Звичайно, існує чітка фізична межа для таких систем як телевізор, комп’ютерна система, мобільний телефон. Але значно складнішим питанням є визначення межі складної, високоорганізованої, відкритої системи. В такому випадку відмежованість слід розглядати як ступінь автономності головних характеристик (ознак) системи. Адже очевидними є неспівпадання ступеня фізичної (матеріальної) та інформаційної відмежованості такої системи, як мобільний телефон: матеріальна відмежованість достатньо конкретизована, а інформаційна – є досить невизначена.

Такі обставини свідчать про необхідність розглядати відмежованість системи від середовища в декількох аспектах: матеріально-речовинному, просторовому, структурному, функціональному. Матеріально речовина відмежованість уявляється як фізична належність (неналежність) певного об’єкта (елемента) до системи, це може виражатися в механічній з’єднаності елемента з системою (наприклад, колесо як елемент автомобіля). Просторова (або топологічна) відмежованість визначається межами, поза якими даний об’єкт (елемент, система) не існує, це можуть бути територіальні межі держави, регіону. Структурна відмежованість є одним з найсуттєвіших виявів системи, вона визначається характером та інтенсивністю зв’язків між елементами системи, саме зв’язки показують належність чи неналежність певного об’єкта (елемента) до системи. Загальна залежність така: чим більша кількість та інтенсивність зв’язків елемента, тим він тісніше входить до системи і, відповідно, межа системи проходить там, де зв’язки відсутні або ж їх кількість та інтенсивність мінімальна (для відкритих систем).

Функціональну відмежованість системи можна визначити на основі характеру її функцій: внутрішньосистемних, загальносистемних та зовнішньосистемних. Межа системи в таких умовах визначається там, де закінчуються внутрішньо – та загальносистемні функції, це може бути і часова, і територіальна, і просторова, і енергетична, і інформаційна відмежованість. Цілком очевидною є та обставина, що перелічені аспекти відмежованості далеко не завжди співпадають і чим складнішою, організованішою та відкритішою є система, тим більшим є таке неспівпадання. Це дає підстави для висновку про те, що більшість систем не має чіткої межі (границі), яка б однозначно відокремлювала їх від зовнішнього середовища. До цього ще варто додати, що межі системи не є постійними, вони можуть змінюватися (хоча і в несуттєвих для існування системи діапазонах) в залежності від функцій, станів, циклів розвитку системи. Тобто, правильніше говорити не стільки про чітку межу (порядок) системи, а про певну перехідну (буферну) зону, що одночасно і відокремлює систему від середовища і об’єднує її з середовищем.

З поняттям відмежованості нерозривно пов’язане питання відкритості системи. Вже з першого погляду напрошується висновок: чим менш відкритою є система, тим більше вона відмежована від середовища і навпаки. Але знову ж таки не можна абсолютизувати таку залежність, хоча б з огляду на неспівпадання перелічених аспектів відмежованості. Наприклад, жорстко відмежована в матеріальному відношенні система (мобільний телефон) може мати досить нечіткі і непостійні межі своїх функцій (інформаційних, комунікаційних). При цьому потрібно мати на увазі, що відкритість системи переважно ідентифікується за функціональною ознакою, яка свідчить про те, що відкриті системи не мають жорстких меж, а їх елементи володіють відносною свободою.

Що собою ж являє зовнішнє середовище системи? По-перше, якщо виходити з наукових уявлень про системну влаштованість (організованість) світу, то середовищем будь-якої системи є інша, вища система. Кожна система при такому підході розглядається як підсистема більшої системи і саме ця “більша” система і буде виконувати роль середовища для “меншої” системи. При цьому слід мати на увазі, що до “більшої” системи належать декілька “менших” систем, які також виступають як середовище існування кожної з них. При такому підході взаємодія системи з середовищем фактично ототожнюється із взаємодією системи нижчого порядку з системою вищого порядку або ж із взаємодією між однопорядковими системами. В таких випадках говорять про організоване середовище системи. Але далеко не завжди система знаходиться в жорсткій прив’язці до вищої системи.

По-друге, треба враховувати ту обставину, що системна організованість світу, яка існує в уяві людини, вченого (гносеологічний аспект), в реальності не має такої чіткої системної структурованості та ієрархії. Тому варто розглядати середовище конкретної системи також як неорганізовану або недостатньо організовану сукупність об’єктів, явищ, процесів, які безпосередньо оточують систему та впливають на неї. Класичним прикладом тут може бути середовище існування живих організмів, індивідів або їх співтовариств: зграя риб в озері, тигр в тайзі, людина в природному середовищі.

Взаємодію системи з середовищем можна охарактеризувати наступними положеннями:

1. Середовище постійно впливає на систему, яка пов’язана з ним багатоманітними обмінними процесами.

2. Необхідною умовою життєдіяльності системи є наявність середовища, з якого система отримує речовину, енергію, інформацію. Особливо важливу роль відіграє середовище для відкритих систем.

3. Вплив середовища на систему неоднозначний: активний або пасивний, сприятливий або несприятливий.

4. Середовище може бути неорганізованим (стохастичним), організованим (системно впорядкованим) або мати змішаний характер.

5.Система впливає на середовище через свої зовнішні функції, які задаються метою її розвитку (існування).

6. Система використовує середовище як джерело існування та як утилізатор продуктів своєї життєдіяльності.

7. В процесі взаємодії системи з середовищем змінюються межі системи.

В складному процесі взаємодії системи з середовищем відбувається адаптація системи, тобто пристосування її до умов середовища. Таке пристосування відбувається під кутом зору мети (інтересів) системи і виявляється в змістовно-структурних та функціональних змінах системи. Завжди потрібно мати на увазі і зворотній зв’язок: система активно впливає на середовище і певним чином змінює його властивості.

Адаптація є достатньо складним процесом, для глибокого її розуміння застосовують класифікацію [ 19, с. 153 ]:

- за характером: природна (еволюційна) або штучна (цілеспрямована);

- за метою: самозбереження, пристосування, перетворення середовища;

- за напрямом: прогресивна, консервативна, регресивна;

- за змінами в системі: функціональна, структурна, організаційна.

Зазвичай адаптаційні процеси відбуваються до певної межі, тобто вони сприяють існуванню системи у тому випадку, коли зберігається певна рівновага системи і середовища. Рівновага виявляється у здатності системи повертатися до свого первісного стану, компенсуючи вплив середовища. Ця зовнішня рівноважність системи потребує внутрішньосистемної рівноважності, внутрішньої збалансованості системи. Зовнішня рівноважність системи значною мірою обумовлюється стійкістю системи. Важливими умовами стійкості системи є її інерційність – здатність зберігати певну траєкторію руху, переборюючи збурюючий вплив факторів середовища.

У тих випадках, коли зовнішня рівноважність системи порушується, вона вступає в суперечність із середовищем. Така суперечність виникає при умовах: а) агресивне середовище – неагресивна система; б) агресивна система – неагресивне середовище; в) агресивна системи – агресивне середовище. Вирішення означених суперечності може відбуватися шляхом знищення системи, її асиміляції (розчинення), підкорення системою середовища, якісної зміни властивостей середовища або його включення до складу системи.

Одним з різновидів взаємодії системи і середовища є конвергенція (зближення систем), яка здебільшого спостерігається в умовах організованого середовища. Умови, за яких може відбуватися конвергенція:

- спільне середовище існування двох систем;

- відсутність суперечностей, протилежностей між системами;

- спільність і несуперечність цілей розвитку систем;

- змістовна однорідність систем.