Конституційні засади культурних відносин в США та країнах Європи

 

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері культурної організації суспільного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закріплення в ос­новних законах і культурних прав. Історично це право розглядалось як природне право людини. «культура є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування», – записано у ст. 17 Декларації прав людини і громадяни­на 1789 р. Отже, наприкінці XVIII ст. культурні права не характеризувалося як політичний і юридич­ний абсолют. Відповідні конституційні формулюван­ня вже тоді відбивали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.

Формулювання Декларації прав людини і громадянина знайшли своє відображення у багатьох конституціях, прийнятих у XVIII-XIX ст. Проте з часом вже звичайно не йшлося про «святенність» культури, а більше уваги приділялося окремим деталям, пов'язаним з її правовим режимом. Прийняті в минулому столітті і чинні сьогодні конституції Бельгії, Люксембургу і Норвегії визнали неприпустимість посягання на культурні права, а норвезька Конституція ще й встановила вимогу повного відшкодування у випадках позбавлення культурних прав. У Конституції Нідерландів були визначені основи правового режиму культурних прав під час війни або стихійного лиха, порядок відшкодування у випадках знищення або псування майна та вирішення відповідних спорів тощо.

Особливістю Конституції США є те, що в ній формально не було закріплені культурні права. Але це зовсім не означає, що тим самим воно юридично не визнавалося. Навпаки, це право сприймається як правовий постулат, визначальний для суспільного життя. Юридична регламентація культурних прав США, як і в багатьох інших англомовних країнах, значною мірою здійснюється на основі судових прецедентів. При цьому останні не проголошують таке право, а встановлюють коло обмежень, за рамками яких воно реалізується.

У XX ст. соціально-культурний і політичний розвиток багатьох країн супроводжувався процесом розширення державних функцій, який спочатку не знаходив адекватного відбиття в основних законах. Такий висновок можна зробити, аналізуючи зміст нових конституцій. Вони, зокрема, здебільшого обмежувалися повторенням формулювань про власність, що містились у конституціях попередніх років.

Відносно, а в деяких випадках значно ширшим є відповідний зміст новітніх конституцій. Майже всі вони уточнили юридичний статус власності в дусі соціалізації її значення. Так, у ст. 14 Основного закону ФРН сказано: «Культура зобов'язує. Користування нею повинно водночас служити спільному благу». Цим за культурою прямо визнається соціальна функція, і сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому.

Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений культурній і соціальній раді – органу, до повноважень якого входять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консультативного органу – національної ради – передбачено також Конституцією Італії.

У ст. 80 Конституції Португалії (редакція 1982 р.) записано, що організація суспільства ґрунтується на підпорядкуванні культурній влади демократичній політичній владі, співіснуванні різних форм власності, усуспільненні основних засобів виробництва, земель і природних ресурсів, демократичній участі трудящих в управлінні підприємствами, у розвитку суспільного сектора економіки. Частина сьома Конституції Іспанії має назву «Про культуру і освіту». Вона присвячена викладанню основ правового режиму різних форм культурних прав. Зокрема, тут закріплено обов'язковість державного планування соціально-культурного розвитку і зазначено, що таке планування має здійснюватися на демократичних засадах.

До конституційних положень, пов'язаних з регламентацією засад культурної організації суспільства, належать проголошені в більшості новітніх законів принципи державної політики у відповідній сфері. Наприклад, у ст. 2 Конституції Італії зазначено, що держава вимагає непорушних зобов'язань політичної, культурної і соціальної солідарності у зв'язку з необхідністю гарантувати права людини. Або, як записано в ст. З, завданням республіки є ліквідація перешкод культурного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають всебічному розвитку людської особистості і реальній участі всіх трудящих у політичній і соціальній організації країни. Ці та подібні за змістом положення конституцій є, по суті, лише деклараціями намірів держави.

Свої особливості притаманні конституційній регламентації засад культурній організації суспільства в країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. Майже в усіх відповідних конституціях проголошений відхід від старих форм до нових. Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років XX ст., є більш широкий обсяг відповідної регламентації. У переважній більшості конституцій визначене коло головних об'єктів культурних прав та викладені основи режиму їх використання і декларовані принципи державного регулювання культурної діяльності. У деяких з цих конституцій регламентації засад культурної організації суспільства присвячено спеціальні глави і статті. Зокрема, у структурі Конституції Литви є глава «культурні і соціальні права», а в Конституції Македонії – глава «Основи культурних відносин». Красномовними є також назви окремих статей Конституції Молдови: «Основні принципи культурних прав»,

Важливою складовою конституційної регламентації засад культурної організації суспільства слід вважати положення основних законів про соціально-культурні права. На думку деяких зарубіжних державознавців, значення відповідних положень не обмежується завданнями такої регламентації, і соціально-культурні права є частиною так званого каталогу прав і свобод особи.

Разом з тим багато теоретиків-конституціоналістів не відносить ці права до загального каталогу прав і свобод. Виходячи з того, що реалізація соціально-культурних прав обмежена навіть у найбільш розвинутих країнах умовами суспільного життя, вони звичайно розглядаються як декларовані державою соціальні сподівання. Відповідні положення конституцій характеризуються як програмні. З іншого боку, підкреслюється, що на основі цих положень не виникають суб'єктивні права, які можуть бути захищені в суді. А саме останнє визначає природу реальних прав і свобод особи. На думку багатьох юристів, відсутність можливостей судового захисту спрощує ситуацію і дає змогу без особливих застережень декларувати широке коло відповідних сподівань, що й спостерігається в текстах деяких основних законів.

Незважаючи на викладене, закріплення положень про соціально-куртурні права є однією з особливостей новітніх конституцій. Найповніше вони викладені в основних законах Греції, Іспанії, Італії, Португалії, в конституціях більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Одним з визнаних соціально-культурних прав є право на освіту. В деяких конституціях йдеться не лише про право на освіту, а й декларується обов'язок держави заохочувати створення умов, які б зробили це право реальним. Іноді для позначення згаданих положень застосовується термін «свобода освіти».