Правове регулювання культурних відносин в Київській Русі

 

Будь-які соціальні зміни в цілому, як і поява права як результат соціального, зокрема є результатом зміни рівня культурного розвитку суспільства. Карл Маркс вважав, що будь-які соціальні події мають свої культурні передумови. Виникнення права, як галузі соціальної, зумовлено тими історично-культурними умовами, які були сформовані на даній території.

Основою цього розвитку, слугував шлях із варяг у греки. Спочатку цей шлях, як і паралельні йому використовувались варягами для загарбувань на більш економічно і культурно розвинуті міста та країни Європи, а також Візантію. Внаслідок, цей шлях став важливим торговим маршрутом між Скандинавією, Північною Європою і багатою Візантією.

З ростом рівня багатств, з’явилася потреба у їх захисті, що реалізувалася через прийняття норм правового регулювання та їх подальше формалізування в один об’ємний нормативно-правовий акт – «Руська Правда». Лише за даного способу регулювання, можливий подальший розвиток культури і економіки. Згодом шлях розвитку Київської Русі наслідували Англія у 17 ст. та Франція у 18 ст., під час аналогічних умов розвитку культури, що вилилися у Буржуазні революції, які згодом змінили світ через прийняття конституційних засад в сфері регулювання культурних відносин.

Так, зокрема, сервітутне право передбачало, що коли майно корабля, що потерпів аварію, буде хвилями винесене на берег, то воно має охоронятись доки з’явиться його власник. А у тогочасній Західній Європі майно розтрощеного і навіть того корабля, що сів на мілину, належало власникові землі.

Досить високим було становище і жінки у тогочасному українському суспільстві. Якщо за римським та старонімецьким правом жінка завжди перебувала під опікою чоловіка і не була дієздатною, то за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала главою сім’ї. У відповідності з «Руською Правдою» батько мав розподілити своє майно серед синів, а боярин – ще й серед дочок. Майно ж матері-вдови не було родовим, а тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка вона не відповідала за втрати, їй не належало право, коли розділити синів. Якщо удова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то й відшкодувати втрати.

Низький техноюридичний рівень доби Київської Русі не породив спеціального терміну про право власності. Проте право власності і право володіння розрізнялися. У Правді Ярослава говориться про право власності на нерухомі речі (коня, зброю, одежу), а у Правді Ярославовичів ми знаходимо згадку про право власності на землю: встановлено кару за порчу межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її володіючи не власником з виплатою компенсації за користування.

Форми земельної власності у добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади. Власність громадян на землю базувалася на природному праві: князівська – на освоєнні пустопорожніх земель та захоплених громадських, а боярська і монастирська – на основі дарування з боку князя.

Успадковувати власність можна було по заповіту і по закону. Вотчину успадковували не тільки сини, але й дочки. Ми уже згадували про високе становище жінки у Київській Русі, про її право розпоряджатися власним майном і успадковувати майно після смерті чоловіка. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. Зобов’язання, перш за все, виникали із спричинення шкоди: «А коли у пана буде закуп і він погубить свого коня, то він не платить; а коли пан дав йому плуг або борону, і від нього копу має, то за втрачене платити. Якщо із хліва або із за загорожі виведуть, то за купу не платити; але якщо він згубить у полі або не зажене у двір і не запре там, де йому пан звелів, чи знаряддя своє втратить, то йому платити». Зобов’язання витікали також із договорів: купівлі-продажу, позики, поклажі. У «Руській Правді» ми зустрічаємо договори купівлі-продажу челядини чи різних рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки. Договір позики не обов’язково укладався при свідках: «якщо якийсь покупець дасть іншому купцеві куни для купівлі або як позичку, то купець не обов’язково має мати свідків; він може піти на роту, якщо той кому дано куни, буде заперечувати».

У відомості з ст. 53 Поширеної Правди лихвар, який дав гроші у ріст з розрахунку 50%, міг стягти з боржника зазначений процент два рази. Коли ж він стягував тричі по 50%, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. «Руська Правда» встановлює порядок сплати боргу: «якщо хтось буде багато винен іншим, а купець прибуде з іншого міста або чужої землі і не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куни, а перші позичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба ввести на торг і продати, і спочатку віддати куни купцеві, а місцевим – що залишиться, те і віддати».