Технологія проведення депозитних операцій банку

Крок	Фізичні особи	Юридичні особи
1. Прийняття рішення щодо вибору виду депозиту(вкладу)
2. Подання заяви та інших документів для відкриття рахунків
3. Оформлення депозиту	Укладання депозитного договору, видача платіжної картки(ощадної книжки), депозитний сертифікат	Укладання депозитного договору, депозитний сертифікат
4. Відкриття рахунку та внесення коштів	Внесення готівки, перерахування з поточного чи карткового рахунку	Перерахування з поточного чи карк твого рахунку
5. Нарахування процентів, повернення суми депозиту та відсотків	Виплата готівкою, перерахування на поточний картковий рахунок	Перерахування на поточний картковий рахунок

Депозитна політика – комплекс заходів комерційного банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних форм і методів здійснення цих заходів, визнання його конкурентних позицій на даному сегменті ринку та забезпечення стійкості і надійності ресурсної бази. У роботі КБ щодо залучення вкладів (депозитів) важливу роль відіграє процента політика, оскільки одержання прибутку від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом активізації внесків. Найважливішим інструментом депозитної політики є процент, який банк сплачує вкладникам за залучені ресурси. Занадто низький рівень процентної ставки призводить до відпливу депозитів з банку,зменшення обсягів кредитних ресурсів, а отже звужує можливість проведення активних операцій та отримання доходів. Завищення депозитної ставки тягне за собою зростання процентних виплат за рахунками клієнтів і за відсутності високоефективних напрямків розміщення ресурсів спричинює до зменшення маржі або навіть завдає збитків. Кожний КБ повинен приділяти першочергову увагу сучасним технологіям управління депозитами юридичних та фізичних осіб.

Велике значення для стимулювання вкладів має гарантування банком цілості переданих йому коштів, що можливо досягти методом страхування. В Україні за рахунок вкладів банків створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Страхування (гарантування) вкладів – це комплекс заходів держави та центрального банку, спрямовані на підтримку стійкості банківської системи. Україною прийнята найпростіша з наявних у світі модель страхування депозитів: страхування є обов’язковим, страхуванню підлягають тільки депозити фізичних осіб, ставка відрахувань є фіксованою, сума відшкодування депозиту обмежується.

Основними завдання ФГВФО є:

- забезпечення захисту прав фізичних осіб – вкладників комерційних банків України, що сплачують внески до фонду, шляхом відшкодування за рахунок коштів фонду втрат за вкладами;

- здійснення організаційно-управлінських заходів щодо забезпечення виплати вкладникам сум відшкодування;

- забезпечення надходження та акумуляції сум зборів з комерційних банків, які сплачуються до фонду, та інших коштів. Призначених для відшкодування вкладникам втрат у разі недоступності вкладів;

- забезпечення цільового використання коштів, які перебувають на рахунках фонду.

Усі банки-учасники ФГВФО поділені на дві категорії: повноправні учасники фонду (банки, які дотримуються встановлених НБУ нормативів і діяльність яких не викликає стурбованості наглядових органів) та тимчасові учасники (банки, які не виконують встановлені економічні нормативи та/або яким зупинено дію банківської ліцензії).

ФГВФО не відшкодовує гарантованої суми за вкладами, розміщеними:

- членами наглядової ради. Ради директорів і ревізійної комісії банку, вклади в якому є недоступними;

- працівникам незалежних аудиторських фірм, які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;

- акціонерам, частка яких перевищує 10% статутного капіталу банку тощо.

 

3. Головна мета управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку.

У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

1. метод внутрішніх джерел поповнення капіталу – за якого головним джерелом є нерозподілений прибуток. Цій метод має переваги (незалежність від кон’юнктури ринку, відсутність витрат із залучення капіталу ззовні, простота застосування, відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів) та недоліки (повне оподаткування, виникнення проблеми зменшення дивідендів, повільне нарощування капіталу);

2. метод зовнішніх джерел поповнення капіталу - забезпечує швидке отримання великих обсягів коштів через емісію акцій та капітальних боргових зобов’язань (субординований борг).. Цій метод має переваги (швидке одержання значних сум грошових коштів та поліпшення позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому) та недоліки (висока вартість, труднощі. Пов’язані з розміщенням акцій на ринку, підвищення ризику, послаблення контролю за банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії).

Грошово-кредитне регулювання, яке впливає на обсяг і структуру грошової маси в обігу та визначає обсяг ресурсів комерційних банків, які можуть бути використані для кредитних вкладень в економіку здійснюється шляхом:

1) процентної політики – встановлення та зміни офіційних процентних ставок(облікової ставки. Ставки рефінансування, ставки 2овернайт»), за якими НБУ надає кредити КБ та уряду. Збільшуючи або зменшуючи їх рівень НБУ впливає на збільшення або зменшення попиту КБ на кредит, а з рештою на обсяг грошової маси в обігу.

2) операцій на відкритому ринку з цінними паперами – передбачає купівлю-продаж НБУ цінних паперів у КБ з метою збільшення або зменшення грошової маси в обігу.

3) норм обов’язкових резервів для КБ – задля забезпечення своєчасного здійснення платежів клієнтів та підтримки необхідного рівня ліквідності КБ. Обов’язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансі банку кошти юридичних та фізичних осіб в національній та іноземній валюті, при цьому НБУ встановлює для різних видів зобов’язань диференційовані нормативи залежно від природи зобов’язань (депозити, ощадні вклади, кошти в розрахунках, поточні рахунки клієнтів, рахунки бюджетних організацій, тощо) та строку зобов’язань (короткострокові чи довгострокові пасиви). В Україні встановлено такі нормативи обов’язкового резервування (з 21.03.2012р):

а) за строковими коштами і вкладами (депозитами) юридичних і фізичних осіб у національній валюті – 0%;

б) за короткостроковими коштами і вкладами (депозитами) юридичних і фізичних осіб у іноземній валюті – 8%;

в) за довгостроковими коштами і вкладами (депозитами) юридичних і фізичних осіб у іноземній валюті – 2%;

г) за коштами вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній валюті на вимогу та коштами на поточних рахунках – 0%;

д) за коштами вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у іноземній валюті на вимогу та коштами на поточних рахунках – 8,5%;

е) за коштами, які залучені банками від банків-нерезидентів та фінансових організацій–нерезидентів, у національній валюті та російських рублях – 0%;

є) за коштами, які залучені банками від банків-нерезидентів та фінансових організацій–нерезидентів, у іноземній валюті (крім російських рублів) – 2%.

Також особливої уваги потребує управління ліквідністю банку, яке пов’язане зі створенням надлишків ліквідних коштів для розрахункової та активної діяльності банку.

Ліквідність банку – це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати). Дотримання банком належного рівня ліквідності залежить від таких основних факторів:

- наявності у банку необхідної суми високоліквідних коштів (кошти в касі та на рахунках в НБУ та інших банках, а також інші активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти);

- можливість залучення ліквідних коштів шляхом їх запозичення на грошовому ринку чи продажу активів;

- можливість залучення нових депозитів та погашення раніше наданих кредитів;

- збільшення надходження доходів від надання нетрадиційних банківських послуг тощо.

Для забезпечення достатнього рівня ліквідності у банківській практиці використовують декілька основних підходів:

- управління пасивами – використання позичених коштів (міжбанківських кредитів) для задоволення попиту на грошові кошти.

- управління активами – забезпечення бажаного рівня ліквідності за рахунок підтримки достатньо високої питомої ваги високоліквідних активів (але недоходних) активів у загальній їх структурі.

- управління активами і пасивами – збалансоване управління ліквідністю, при цьому частина запланованого попиту на ліквідні кошти накопичується у вигляді цінних паперів і депозитів в інших банках, а частина - за рахунок попередніх домовленостей про відкриття кредитних ліній з іншими банками-кореспондентами, а також за рахунок залучення короткострокових позик на грошовому ринку.

 

Контрольні питання.

1. У чому полягає економічна сутність капіталу банку?

2. Яка структура капталу банку?

3. Як здійснюється формування статутного капіталу банку?

4. Що таке основний, додатковий та регулятивний капітал банку?

5. Як розрахувати норматив мінімального обсягу регулятивного капіталу?

6. Що являє собою депозитна політика банку?

7. Прокоментуйте механізм депозитного обслуговування юридичних та фізичних осіб.

8. Надайте характеристику діяльності ФГВФО в Україні.

9. Які нормативи обов’язкового резервування встановлено для КБ в Україні?

10. Які підходи використовують в банківській практиці для забезпечення достатнього рівня ліквідності?