З набуттям чинності 1 грудня 2009 Р. Лісабонським договором розпочався новий етап розвитку не лише соціального та трудового права ЄС, а й новий етап розвитку євросоюзу в цілому.

Лісабонський договір інкорпорував у сфері трудового та соціального права всі основні положення попередніх договорів та неприйнятої Конституції, визначивши у статті третій основні цілі соціальної політики ЄС. Було деталізовано компетенцію ЄС у сфері соціального та трудового права у розділі XI "Зайнятість" та розділі X "Соціальна політика". Однак Договір практично не містив нових положень. Нововведенням вважається ст. 152, яка встановлює роль соціальних партнерів та значення тристороннього соціального саміту.

Суттєвим досягненням Лісабонського договору у соціальній сфері стало надання Хартії ЄС про основні права юридично обов'язкової сили. У статті 6 ДЄС зазначається, що Союз визнає права, свободи та принципи, які закріплені у Хартії від 7 грудня 2000 р. та адаптованої 12 грудня 2007 р., що має таку саму юридичну чинність, як і Договори. Проте, незважаючи на перегляд положень Хартії перед підписанням Лісабонського договору, всі основні соціально-економічні права залишилися незмінними. А закріплення на загальному рівні ЄС соціальних прав людини, визнаних Хартією, має сприяти реалізації головних завдань соціальної політики взагалі.

У цілому, розвиток соціального та трудового права не завершився прийняттям Лісабонської угоди, нові напрями та тенденції вимагатимуть прийняття нових договорів.

Економічна криза 2008р падіння розвитку економіки, ВВП зростання рівня безробіття змусили переглянути достатньо амбіційну у сфері захисту прав працівників Лісабонську стратегію, в рамках якої працівники не розглядалися більше як пасивні бенефіціарії соціальних прав, вони були наділені відповідальністю за підтримання та підвищення свого професійного рівня та професійних навичок, тобто конкурентоздатність на ринку праці. Зміни, які були запроваджені у Лісабонській стратегії увійшли у нову Стратегію розвитку Європа 2020, схвалену в березні 2010р. Глобальна стратегія розвитку ЄС «Європа 2020» спрямована на подолання кризи та створення більш сприятливих умов для більш конкурентної економіки з більш високим рівнем зайнятості та базується на трьох основних пріоритетах:

1) розвиток економіки за рахунок науки та інновацій;

2) сприяння розвитку більш ресурсозберігаючої та конкурентоздатної економіки

3) сприяння розвитку економіки з високим рівнем зайнятості та забезпеченням соціального і територіального єднання.

 

Охорона праці в Європейському Союзі

 

Охорона праці в широкому сенсі розглядається як система забезпечення безпеки життя та здоров'я працівників у процесі трудової діяльності, яка включає правові, соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, лікувально-профілактичні, реабілітаційні та інші заходи.

Право на охорону праці є одним із невід'ємних прав людини, що закріплено у багатьох універсальних та регіональних договорах із захисту прав людини, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Європейській соціальній хартії 1961 та 1996 рр.

Здоров’я та безпека на робочому місці є одним з найбільш важливих розвинених та актуальних аспектів політики ЄС у сфері зайнятості та соціальної політики. Підтвердженням цього є нова посилена Стратегія підвищення рівня професійного здоров’я та безпеки на 2013-2020 рр. У трудовому праві ЄС найбільш розвиненим є інститут охорони праці, який охоплює достатньо широку сферу трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.

Політика ЄС з охорони праці розвивалась протягом десятиріччя. З 1980-х рр. забезпечення здорових та безпечних умов праці стає одним із пріоритетів політики ЄС. Сьогодні це - один із найбільш концентрованих та важливих секторів соціальної політики Євросоюзу. В статті 153 ДФЄС чітко визначено, що забезпечення охорони праці є одним із найважливіших напрямів соціальної політики ЄС.

Право кожного працівника на роботу в умовах, які забезпечують охорону його здоров'я, безпеку та гідність, закріплено у ст. 31 Хартії ЄС про основні права. Правові основи охорони праці розвинено у ґрунтовній законодавчій базі ЄС та підкріплено великою кількістю інструментів не законодавчого характеру.

Загалом законодавство ЄС у сфері охорони праці ґрунтується на чотирьох основних принципах:

1) більш досконалі стандарти охорони праці покликані сприяти зміцненню конкуренції;

2) законодавство про охорону праці може принести очікувані результати лише за умови його належного виконання;

3) поява нових ризиків вимагатиме розробки нових правових норм;