Сутність методів і їх роль в практиці соціальної роботи

Ефективність соціальної роботи, проведеної з різними групами населення, багато в чому залежить від пізнання закономірностей розвитку соціальних процесів, конкретних умов життєдіяльності людей, від досвіду, накопиченого попередніми поколіннями і сучасниками. Найважливіша роль у використанні на практиці пізнаних закономірностей належить цілісній системі принципів, методів, форм і засобів соціальної роботи [5, c. 76–78 ].

Класифікація методів - важливий компонент наукової організації соціальної роботи. Під методами тут розуміються способи, сукупність прийомів і операцій в соціальній роботі; способи досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання. Вони виступають як сукупність підходів, прийомів, операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Аналіз існуючих та розробка оптимальних форм і методів соціальної роботи – одна з найважливіших завдань соціальної роботи як наукової дисципліни.

Методи прийнято розглядати як частину соціальної роботи. Методи включають систематизований звід правил, що дозволяють здійснювати соціальну роботу, розумно діяти на "робочих полях".

Метод у соціальній роботі виконує двояку роль, виступаючи:

1) як спосіб, шлях пізнання і застосування знань, вироблених в науках, що вивчають різні аспекти життєдіяльності людини і соціальної практики;

2) як певна конкретна дія, що сприяє якісному зміни існуючого об'єкта (суб'єкта).

Методи соціальної роботи багато в чому обумовлюються специфікою об'єкта, на яку спрямована діяльність соціального працівника та соціальних служб. З іншого боку, вони визначаються також професією соціального працівника, його спеціалізацією в тій чи іншій області, сфері життя, структурою соціальних та інших служб [6, c. 6–9].

Методи соціальної роботи є динамічним процесом, у структу­рі яких нелегко виокремити фази, і не всі вони наявні у кожному конкретному випадку. Багатомірність і багатоаспектність процесу соціальної роботи зумовлені різними методами і підходами до тлумачення суті, різним баченням його внутрішньої структури.

1. Раціональний (лінійний) підхід. Його прихильники вважають процес соціальної роботи своєрідним циклом, що складається з окремих послідовних фаз (початкового оцінювання, планування, реалізації плану, кінцевого оцінювання). Вони виходять із того, що людина, відчуваючи або усвідомлюючи потребу в допомозі, долає разом із соціальним працівником цикл із чотирьох послідовних фаз, які утворюють процес допомоги або процес розв'язання проблеми.

Ці фази властиві не тільки індивідуальній соціальній роботі, а й груповій роботі та роботі у громаді. Нерідко за один цикл не вдається досягти мети, через що постає необхідність повторити його. Наприкінці запланованої роботи може виникнути інша проблема, що спонукатиме соціального працівника продовжити співпрацю з клієнтом чи повернутися на якусь із попередніх фаз і переглянути прийняті рішення. У процесі роботи актуальність запланованої мети може суттєво знизитися, внаслідок чого процес її буде значно важливішим за результат.

Не завжди один і той самий соціальний працівник є відповідальним за всі фази процесу. Інколи оцінюють ситуацію, планують роботу одні фахівці, а виконують план (надають послуги) – інші. Головне, щоб у соціальній службі зберігалася безперервність у роботі, функціонувала система відповідальності за конкретного клієнта.

Лінійна модель зосереджена на цілях і наслідках (розв'язанні проблем). її ще називають раціональною, оскільки вона орієнтує на пошук технічного і оптималь­ного (раціонального) методу розв'язання певної проблеми, передбачає її структурний аналіз, визначення цілей і пріоритетів, альтернатив та інструментів, вибір оптимального варіанта.

2. Покроковий (інкрементальний, аналітичний) підхід. Йому не властиве бачення соціального процесу крізь призму довгострокових цілей і альтернатив, він орієнтує на поміркованість, поступові зміни з урахуванням ситу­ації, що склалася, досягнення на кожному етапі компро­місу, домовленості між суб'єктами соціальної роботи. Покроковий підхід є інтерактивним, що передбачає взаємодію багатьох елементів. Його використовують у зосередженій на завданні моделі соціальної роботи.

3. Практичний підхід. Його засадничою основою є діалог між соціальним працівником і клієнтом. Діяльність може починатися без попереднього знання адекватних стратегій втручання і методів роботи, завдяки яким можна передбачити кінцевий результат, без формулювання цілей. Соціальні працівники відштовхуються від свого обов'язку сприяти добробуту, використовують різноманітні уявлення та ідеї, щоб осягнути конкретне завдання. Кінцевий результат проектується з урахуванням придатних у конкретному випадку засобів діяльності. Соціальні працівники, розмірковуючи разом із клієнтами про очікувані результати, аналізують способи їх досягнення. Внаслідок цього може з'явитися нова мета дільності. Так відбувається постійна взаємодія між цілями і засобами, зберігається відкритість до альтернативних ідей, реалізовується постійний пошук істини. Найчастіше цим підходом послуговуються за гу­маністичних методів соціальної роботи.

Вибір підходу до процесу соціальної роботи залежить від теоретичних методів, якої дотримуються соціальні працівники, обраної стратегії втручання і методу соціальної роботи [7, c. 12–14].

На сьогодні існують різні описи змісту, структури, класифікації, оцінки цих підходів. Це пов'язно з тим, що соціальна робота як наука все ще перебуває на стадії еволюційного формування, а практичні питання, вирішенням яких займаються соціальні працівники, надзвичайно складні та різноманітні, що ускладнюють систематизацію методів і принципів організації та регулювання фахової діяльності. Специфіка практики соці­альної роботи полягає ще й у тому, що зміна об'єктивних умов надання соціальної допомоги та підтримки неминуче породжує нові соціальні ситуації, зміну в стосунках між людьми в процесі соціальної роботи. Це зумовлює необхідність використання адекватних новим ситуаціям методів, технологій і стратегій втручання, впровадження інноваційних підходів. У зв'язку з цим практика соціальної роботи перебуває у постійному пошуку і трансформації

Найактуальніші методологічні проблеми соціальної роботи стосуються організації її на такому рівні, який забезпечував би максимальну її результативність, а також критеріїв її ефективності. Ці дві проблеми фокусу­ються на головному методологічному принципі практики діяльності соціальних працівників, який зобов'язує до забезпечення єдності теоретичних знань, практичних навичок і вмінь. А це формує відповідні вимоги до фахової компетентності та особистісних якостей соціальних працівників [8, c.54–56].

Становлення методів соціальної роботи відбувається за гострих дискусій. Обумовлено це тим, що характер практичної соціальної роботи, її структура і напрями здійснення розглядаються представниками різ­номанітних теоретичних шкіл під різними кутами зору.