Український бестселер (романи В.Шкляра «Ключ», Люко Дашвар «Рай.центр»)

 

Українська популярна література (твори А.Кокотюхи, В.Шкляра, Люко Дашвар, І.Роздобудько та ін.). Поняття «бестселер».

 

В.Шкляр: творча особистість.

Роман «Ключ»:

фатум, доля, випадок, пригода в романі, символіка назви;

особливості композиції й нарації;

час і простір (топоси Києва, української провінції);

образ оповідача.

Проаналізйте уривок:

«Олена Йосипівна Підконюша згадала його вже давно‚ але щось тримало їй язика за зубами‚ може‚ боялася знову винести сміття із хати‚ як з отим нещасним хлопцем‚ що впав із дерева. Не хотіла старенька ворушити минулого‚ бо певна була‚ що йдеться про когось іншого‚ адже їхній Альоша Остапчук ніколи не був художником‚ ні поганеньким‚ ні знаменитим‚ хоча таки правда‚ у школі він малював‚ але якось не так‚ як люди‚ та він і «п’ятірки» не мав з малювання‚ через те ховався із тими малюнками‚ соромився їх показувати. Він взагалі був тихий такий‚ хоч у пазуху клади‚ то вже в останньому класі його якась муха вкусила — та яка ж‚ та‚ що кусає кожного коли небудь‚ через ту «муху» він відцурався усіх‚ і хоч змалечку був добрим і чемним хлопчиком‚ так і не написав жодного листа відмінникові народної освіти Олені Йосипівні Підконюшій‚ яка виховувала академіків і ледве не космонавтів‚ а от із художниками не пощастило. Та я її заспокоїв‚ Олену Йосипівну Підконюшу‚ я сказав‚ що їхній Олекса Остапчук — великий художник‚ ви ще почуєте про нього‚ дорога Олено Йосипівно‚ сказав я‚ ви ще пишатиметеся своїм вихованцем Олексою‚ але бачте: так воно повелося в житті‚ що всі ці генії в дитинстві викидають усілякі штуки‚ навіть ваш земляк‚ Олено Йосипівно‚ навіть Тарас Шевченко в дитинстві не мав хисту ні до шевства‚ ні до бондарства‚ я вже не кажу про малювання‚ він був просто ніким‚ цей ваш Богорівний Пророк‚ який крав у людей курей і пік їх у печері‚ адже він‚ дорога моя Олено Йосипівно‚ був сиротою‚ як і ваш Альоша Остапчук‚ він був сиротою і хотів їсти‚ цей ваш земляк Тарас‚ і не з якихось там вищих міркувань відшмагав п’яного дяка‚ а від розпуки за свою сирітську долю‚ і ми‚ прості смертні‚ ми з вами‚ Олено Йосипівно‚ повинні їх зрозуміти‚ цих наших геніїв… – з її круглих очей раптом покотилися‚ як горох‚ круглі сльози: мовчіть‚ мовчіть! – але я із садомазохістською насолодою‚ завдаючи болю і собі‚ і їй‚ продовжував свій блискучий урок для відмінника народної освіти‚ – ми повинні зрозуміти‚ що всі навіть смертні гріхи є такими лише для смертних‚ а для геніїв ні‚ у примхах і недоліках великих людей ми шукаємо потаємного змісту величі‚ ось чому я приїхав саме до вас‚ дорога моя Олено Йосипівно‚ я приїхав не для того‚ щоб ви мені розповіли‚ який ваш Альоша був гарний. Я приїхав‚ щоб дізнатися правду» (http://www.e-reading.biz/chapter.php/1003869/17/Shklyar_Vasil_-_Klyuch.html).

 

Люко Дашвар: літературний портрет.

Роман «Рай.центр». Різначитання назви.

Роман «Рай.центр» - твір урбаністичний. Ландшафт Києва (зіставити з романом В.Шкляра «Ключ»).

Тематично-сюжетні (любовно-детективні) колізії, минуле й сучасне, реальне й містичне в романі. Зіставити їх із іншими творами сучасної літератури – української і не тільки української (за вибором студента).

 

 

Проаназізуйте уривок:

«…Микишка сидів на піску Труханового острова і все дивився на сяючий вогнями правий берег Дніпра. Київ… Ох і файну ж забаву Господь Всемогутній умислив — щоби християнський рай на кшталт Києва впорядкувати. Оце діло! Он де, ліворуч, Берестове. За ним – Печерське, Лаври… Митрополит, певно, й у раю за грішні душі молиться… А праворуч, біля Глибочиці, домівки подільських кожум’як, у яких вони з кумом Свирею одного разу таке добре пиво куштували, що його навіть сам гетьман хвалив. Та все веселе од вогнів. Ох і веселе.

Микишка всміхнувся. Невгамовний Свиря зиркнув на нього здивовано. Загарячкував. За сорочину смикнув.

— Чого це ти, куме, радієш, наче маком посипаний?! Щось воно не те… Якщо ми у раю, то чому — на задвірках? Чи негідні в центрі раю отаборитися? Та вставай уже! — Замовк. Подумав. І додав: — Попливемо!

— А я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Не можна нам у воду. Чи забув? Як посеред Десни топилися і просили Всевишнього душі наші врятувати, то поклялися ніколи у воду не ступати… Мостом підемо… Ти тільки подивися, куме, який красний міст. Вогнями сяє. Щоби новоприбулі душі не розгубилися, за вогнями слідували…

— Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло.
Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив.

— Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає. Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться!

— Ляхи…

— Турки з татарвою!

— Ляхи, кажу! — Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув. — Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це — ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло…

Свиря приклав долоню до лоба руба — наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро.

Куми підскочили.

Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.

— Куди?!

— Баба втопиться…

— Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…

— Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.

Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю.

— Пропадеш! Сам же казав — не можна нам у воду.

— Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду.

Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею.

— Оце так! – зрадів. – Та я літаю» (http://www.bookclub.ua/read/dashvar/paradise/).

 

Прокоментуйте думку літературознавця: «Постмодернізм є не просто стратегією примирення масової культури та культури «вченої», елітної – це, власне, спосіб виживання високої культури в епоху тотального панування штампованого маскульту. Видається, що традиційні цінності інакше й не можуть бути включені в загальний обіг хіба як шляхом злучення, колажування їх із масовими формами. Це, звісно, дратує нас – справжніх прихильників та фанів Бетховена, – але сучасні підлітки будуть слухати його тільки в рінг-тонах і лише потім, можливо, колись переступлять поріг філармонії, щоби почути живу скрипку. Ми не повинні мати ілюзій щодо їх вибору. Відтак, постмодерніст є, вочевидь, людиною, котра таких ілюзій і не має: він розуміє, що від аристократичної культури залишилися в обігу хіба скалки і ми можемо інкрустувати ними гамбургер маскульту (тоді їх засвоять, як засвоюють музику «Бітлз» у «Макдональдсах») або ж їх занесуть у музей, де виставлять за вітриною у гордій самоті та непотрібності. Ще цікавіше стає, коли розуміємо, що доведеться невдовзі відмовитися від найбільш цінного нашого талісману – книги...» (Ростислав Семків. Постмодернізм: кінець терміну (Літакцент. – 2008. – 14 бер.)).

Прокоментуйте висловлювання з рецензій: «…роман, «Рай.Центр». Люко Дашвар – уже не дебютантка, а переможниця, яких не судять. Вона може дозволити собі все – і дозволяє. У цьому романі, окрім серіальних перипетій штибу «любов-морков», маємо і політичну сатиру, і потойбічну містику, і екскурси в давню історію, і «народний» антисемітизм, і «філософські» узагальнення – словом, «коні-люди», на перший погляд малочитабельно і місцями смішно, але претензії авторки на «високу літературу» ростуть. І, щось мені підказує, мають непогані шанси зустріти розуміння» Яна Дубинянська. Переможців не судять (http://litakcent.com/2009/10/13/peremozhciv-ne-sudjat/)

«… десь наївно, а десь іронічно розповідається мінорна історія романтичних пригод кількох людей, прибулих до міста над Дніпром. При цьому Київ зображено таким собі монстром, який п'є кров із лагідної та сумирної провінції. Схоже, саме на лагідних та сумирних цей роман і розрахований - тому що "просунуті" читачі укрсучліту кривитимуть рота від "масовості". А дарма. У "РАЙ.Центрі" є міцний сюжет і його цікаво читати - хоча б один раз, а для масової літератури більше й не треба» (http://h.ua/story/243604/).

«Письменниця справно володіє секретами психологічного впливу на читача: сюжетний драйв, історичні ремінісценції з епохи гетьмана Петра Дорошенка, моторошні ситуації й життя студентської богеми – вже цієї атрибутики достатньо для комерційного успіху. Але Люко Дашвар того замало й вона додає викривальної сатири. Основна мішень – влада: «Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі й довела на практиці – найприбутковішими в усі часи є посади політичні… вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші… світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці й гроші, гроші, гроші…Гроші й влада»» (http://sumno.com/literature-review/pravo-na-vygadku/).

 

Прокоментуйте фрагменти інтерв’ю (з В.Шклярем): «— Ви «найкомерційніший» український письменник — і ось пішли працювати у видавництво. Чи означає це, що в нашій країні прожити з гонорарів не можете навіть ви?

— Ні, я довго й благополучно жив «на творчих хлібах» — ще з 1986 року світ не міг спіймати мене чи, точніше, мою трудову книжку. А недавно таки умовили піти в «Дніпро», і тут зрозуміло, що просто так «на службу» я не пішов би. Маю цікавий і дуже зухвалий видавничий проект: хочу переписати українську класику. Взяти, наприклад, повість Панаса Мирного «Повія». Цікавий твір з такою привабливою, як на сьогоднішні часи, назвою, — і раптом його не читають! Відштовхує великий обсяг, важке, подекуди архаїчне письмо, обтяжене надмірним багатослів’ям. І я подивився, що, коли його скоротити — не фрагментами, а по слову, по півречення, прибрати русизми, місцями навіть відвертий несмак, — вийде сучасна читабельна річ. Так само і «Хіба ревуть воли, як ясла повні», — до речі, цю назву я поміняв би. Потім візьмуся за Анатолія Свидницького — роман «Люборацькі», а тоді, може, і до Ольги Кобилянської дійду. Треба кілька видань зробити, щоб подивитися, що з того вийде.

— Чиї ж імена будуть на обкладинках цих книжок?

— Звичайно, авторів. Тільки буде зазначено, що це адаптація Шкляра. Я знаю, посипляться суворі закиди: на кого, мовляв, замахнувся і так далі, — але у своєму середовищі, серед колег по перу цей проект ні в кого заперечень не викликає. Я певен, що якби, скажімо, Панас Мирний був живий, то зробив би це сам. Чесно кажучи, я пішов би й далі, «Декамерон» Боккаччо переписав би. Але це, звичайно, поглинатиме багато мого особистого часу. Тому, думаю, на службі довго не затримаюся. Я за східним гороскопом Кіт і звик жити сам по собі. Творчого хліба мені вистачає.

— Ваша популярність почалася з роману «Ключ». Але на той час ви вже були автором приблизно десятка книжок. Як на вашу думку, чому саме «Ключ»?

— По-перше, за радянської доби не було таких понять, як реклама, розкрутка. Я не вважаю, що мої книжки були менш цікаві, ніж твори класиків української радянської літератури, але тоді популяризація письменників відбувалася за іншими параметрами, існувала офіційна літературна ієрархія. Хоча справді, саме з «Ключа» у мене почався новий період творчості. Цей роман я написав після дуже тривалої перерви. 1989 року був виданий роман «Ностальгія», а 1990-го у Москві в «Советском писателе» вийшло «Вибране» — груба книжка, куди увійшли і роман, і повісті, й овідання. Після того я років вісім зовсім не писав.

— З чим це було пов’язано?

— Не знаю, напевно, все-таки далася взнаки різка зміна епох. Той злам був драматичніший за всяку літературу, емоцій вистачало без творчості. Тоді я зайнявся політикою…

— Чи зараз видавці мають плани щодо перевидання «раннього Шкляра»?

— Так, ми з «Кальварією» вели про це мову і, напевно, згодом вийде книжка моєї прози 70—80-х років. Там є речі, яких я не соромлюся. Скажімо, повість «Стороною дощик іде» російською мовою переклали три перекладачі, і всі три варіанти побачили світ. У Словаччині також ця повість друкувалася не раз. Так що мене і в ті часи перекладали, але, звичайно, в межах Центральної та Східної Європи та «екзотичними» мовами теперішніх просторів СНД. На Захід тоді взагалі ніхто з українських літераторів не виходив зі зрозумілих причин.

— Як довго ви йшли до написання «Ключа»?

— Цей задум я виношував дванадцять років. Колись почув історію про те, як один хлопець винайняв житло в Києві, а після того до нього так і не з’явився господар по плату. Мені вона видалася привабливою: сам факт давав дуже великий простір для фантазії. Адже нормальна людина мусить замислитися, куди поділася інша людина! І починаються пошуки… Я довго носився з цим задумом, а потім сів і написав роман за тридцять днів.

— Під час роботи ви сприймали цей текст як «масовий» чи ні?

— Ні. Тобто я люблю сюжет і завжди хочу, щоб твір був читабельним. Сюжет — це витончена гра розуму, і дуже шкода, що наша занадто серйозна і цнотлива література не виробила традицій динамічної оповіді. Тепер кажуть, що радянські письменники були заробітчанами і через те писали про робітничий клас, про колгоспи. Але ж детективи і фантастику теж ніхто не забороняв писати, причому за них платили ще більше, бо видавали масовими тиражами. І все одно таких творів майже не було. Виявляється, так званий «легкий жанр» є найтяжчим. Дуже мудро з цього приводу висловився Іван Кошелівець, перший редактор журналу «Сучасність», котрий жив у Німеччині і добре бачив наші вади з «європейського» боку. Українські письменники, зауважив він, надто гонорові, вони кажуть, що не хочуть писати «анжелік», а творитимуть вічні, філософські речі! Але секрет тут дуже простий: «анжелік» писати набагато важче. Бо, щоб створити динамічну книжку, яку б читали всі, треба вміти Дуже Добре писати. Так воно чи не так, але для нас, українських письменників, ця нестерпна легкість жанру, як сказав би Мілан Кундера, виявилася найтяжчою. Особисто я не зовсім розумію поділу на «елітарну/масову» літературу. Всі жанри добрі, казав класик, окрім нудних. Та якщо хтось називає мої твори масовими, мене це також тішить. Тим більше, коли всі ці романи без винятку друкує найелітарніший український журнал «Сучасність».

(…) — Взагалі, наскільки ви «експлуатуєте» в текстах свою власну біографію?

— Я ніколи не намагаюся свідомо відтворювати фактів із власної біографії. Інша річ — життєвий досвід, він завжди присутній. А потім спрацьовує оте «мадам Боварі — це я», класична фраза Флобера. Коли ти перевтілюєшся в героя, то, звичайно, в ньому з’являється щось і від тебе. Мій новий роман «Кров кажана», який вийшов у «Сучасності», взагалі написаний від імені жінки.

— Як вам це вдалося?

— Жартома я пояснюю це так: коли мені заборонили брати участь у конкурсах «Золотий Бабай» і «Коронація слова» — тепер я там член журі, — то стало трошки прикро. І я вирішив змістифікувати: надіслати твір від імені іншої реальної особи. А той, хто виграє цю премію, мав при виданні книжки наполягти, щоб йому поставили псевдонім Василь Шкляр. Але ж мене за стилем упізнають. Павло Загребельний вирахував на конкурсі «Золотий Бабай», що то я написав «Ключ», і це для мене був найбільший комплімент. І ось думаю: щоб замаскуватися, напишу цей роман ще й від жіночої особи! Але, звичайно, писав я його абсолютно серйозно. Вдалося чи не вдалося — не знаю. Одна бабця з-за кордону надіслала до редакції «Сучасності» листа: «Я передплачувала цей журнал з 1960 року, від дня його заснування, але віднині я зрікаюся його назавжди, бо такої порнографії я ще не бачила!» (сміється).

— Ви такої думки про жінок, що від жіночого імені у вас вийшла порнографія?

— Ну, це на думку тієї старшої пані. Я вважаю, що це швидше містично-філософський трилер. Роман про народження диявола, там багато містики, Лиса гора, чортівщина, ідеальне вбивство, ну і, каюся, трохи відверта еротика… Епілог переносить нас у 2033 рік, тобто є там і елемент фантастики.

— Ви, здається, були дуже здивовані, коли отримали премію «КиївКону-2003» у номінації «за найкращу україномовну фантастику»…

— Це правда, я страшенно здивувався! Коли мені натякнули, що я отримаю якусь премію за фантастику, то я подумав, що йдеться саме про «Кров кажана». А коли назвали роман «Ключ», я здивувався, бо це вже четверта премія, яку отримав цей роман. Я справді фантастом себе не вважаю, але містику люблю. Причому, якщо можна так сказати, реалістичну містику. Не люблю відвертих вигадок з вовкулаками і упирями. Моя містика матеріалістична, тобто вона ґрунтується на дивовижах, які справді відбуваються у житті.

(…) — На початку розмови ви згадували, як пішли у політику. Наскільки це було для вас серйозно?

— Ще й як серйозно! Наприкінці 80-х — на початку 90-х так звана «українська революція» захопила всіх, хто мав загострене відчуття національного болю. Я тривалий час був прес-секретарем УРП (Української республіканської партії), першої радикальної політичної організації, яка ще за совдепії відкрито проголосила свою мету — незалежність. Тоді від імені УРП я писав такі політичні заяви, від яких мороз пробігав по шкірі. Потім прийшло розчарування, хоча тепер я ні за чим не шкодую.

— Чому розчарування?

— Тому що все пішло не так, не за тим сценарієм. Ми потрапили в економічну залежність, а вона виявилася жорстокішою за політичну. У політичній боротьбі хоч видно, де твій ворог, а тут усе не те, що в затінку, а в безпросвітній темряві. Національний біль, політичні підтексти просочуються і в мої твори, хоч як письменник я розумію, що будь-яка тенденційність у художньому тексті — це завжди вада. Але мені її вже не уникнути. І те, що я пишу читабельні речі, — це теж моя певна політична позиція. Я хочу, щоб читали українську книжку. Для мене то дуже приємна ознака, коли дізнаюся, що маю прихильників і серед російськомовного читача.

— На вашу думку, чи є якісь перспективи в української масової літератури?

— Сподіваюся, що є. Звичайно, за умови цілого комплексу різних чинників. І культурних, і тих же політичних. Наші посадовці від літератури досі не допетрали, що маскульт — значно серйозніша зброя за вже втрачений ядерний арсенал. Масова література у нас існує лише в зародку, але вже відбувається кількісне нагромадження. Я сиджу в журі конкурсів гостросюжетного роману — йде такий, знаєте, рівний потік, без яскравих фаворитів. Масова література, як я вже казав, у нас не мала традицій, здорового родоводу, і тому вона великою мірою вторинна. — Ви вважаєте, від цих конкурсів є користь? — Безперечно. Конкурси ці потрібні, вони стимулюють і все ж таки відкривають нові імена. Це кількісне нагромадження неодмінно переросте в якість. У нас дуже серйозний мовний фактор. Кажуть: «У цій українській літературі нема чого читати». Але будь-який закордонний автор у перекладі українською не йде великими тиражами» (джерело: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/vasil_shklyar_nesterpna_legkist_zhanru_dlya_nashih_pismennikiv_viyavilasya_naytyazhchoyu.html).

 

Література

Софія Філоненко. Масова література в Україні: дискурс / гендер / жанр: монографія (підрозділ «Проблема українського бестселера»). – С. 124-136) (електронний варіант).

Філоненко С. Український бестселер: статика, естетика, технологія (https://www.youtube.com/watch?v=bJE26w8PKtA)

Андрій Кокотюха. Що таке «український бестселер» (http://bukvoid.com.ua/column/2010/08/25/082719.html)

Люко Дашвар: «Я боялася поповнити лави жінок-письменниць…» (http://vsiknygy.net.ua/interview/822/)

Люко Дашвар. Писала і пишу про те, що для мене є важливим (http://www.granetska.net.ua/vitilnya/novini/lyuko-dashvar-pisala-i-pishu-pro-te,-shho-dlya-mene-e-vazhlivim.html)

Люко Дашвар. Рай.центр (http://book-online.com.ua/show_book.php?book=4119).

Василь Шкляр. Офіційний сайт письменника (http://shkliar.com.ua/biohrafiya/)

Василь Шкляр. Ключ (http://www.e-reading.club/book.php?book=1003869)

Аудіокнига (http://www.ex.ua/95219)

Поліщук К. Васль Шкляр. «Ключ», «Чорний ворон»… (http://maysterni.com/publication.php?id=102994)

Vasyl Puzanov. Василь Шкляр – Ключ або принадна небезпека відкриття таємниць (http://gothic.com.ua/Sections/Literature/1058.html)

Кривопишина А. СЮЖЕТ І СЕМАНТИКА ОБРАЗІВ У РОМАНАХ ВАСИЛЯ ШКЛЯРА «КЛЮЧ» ТА «ЕЛЕМЕНТАЛ» СЮЖЕТ І СЕМАНТИКА ОБРАЗІВ У РОМАНАХ ВАСИЛЯ ШКЛЯРА «КЛЮЧ» ТА «ЕЛЕМЕНТАЛ» (http://s-journal.cdu.edu.ua/base/2008/v4/v4pp37-39.pdf).