Проаналізуйте уривки з роману І. Роздобудько «дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних до життя».

1) Вітольд: «Моє око виокремило одну з них, - ту, що присіла з самого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. (...) На ній була синя сукенка в жовтогарячий горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за рогу будинку до подвір’я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті, помітив ту, котра сиділа ближче до тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. (...) Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. (...) У мені прокинувся споглядач та експериментатор» (Сучасність. – 2005. – № 12, с. 8);

2) Технолог: ««Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно б розірвалося від однієї згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.

Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля води й тонка цівка б’є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно юна цівка води...

Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати власноруч. Природа – лише підказка, полотно ж маляра – справа рук. Міркуючи таким чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрости.

Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син – у печері, вхід до якої закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде пізно. Після її сина з’явиться хтось інший, потім – третій, четвертий... Час не жде. Ідея гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.

Я пішов до печери, вичекав на момент (не вдаватимусь у подробиці, як, перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло...

Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом» (Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 17);

3) Технолог: ««Йти було далеко – спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кизяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі (...) Усі вони в сім років мріють бути принцесами, у чотирнадцять – воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в тридцять – від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто семирічними доглядає кіз (...) Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи попід нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона вже зараз мала вигляд втомленої». Її мрія – «щоб завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. (...)щоб усім людям на долоню вистачило метеликів! І ніхто не помирав» (Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 14- 15);

4) «Я«захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій відстані мчала неймовірна кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов’ю.

Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його дзеркальному щиті я побачила те, що не бачила ніколи. Я побачила себе… Із полотном розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов. І скільки ж їх могло ще проминути – нудотних, безбарвних та порожніх!

Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди» (Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 54);

5) «Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так само, як я: вперше з нею говорили! (...) Я все свідоме життя ніс на своїх плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів і – так склалося – мені досі не було на кого скинути хоча б половину цього тягаря». «Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під маркою благодійності – це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої людини. Тим більше, якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками дістанеться комусь іншому...» (Сучасність. – 2005. – № 12. – С. 14);

6) «Життя прекрасне. У тебе є все, про що можна тільки мріяти: ти – справжня. Навіть у своїх придуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе свідчить про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху – це доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка. Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось – зупиняється й повертає назад, хтось – вважає, що вхопив Бога за бороду і деградує, не помічаючи цього, хтось – просто спивається, хтось перетворюється на клоуна... Не метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини – чоловіка, дітей. Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай маленькою, місією на землі – вона підсвідомо, під маскою цієї жертовности руйнує життя тих, у кому розчиняється. (...) Цукром можна поліпшити тільки відповідне питво. І то – розумних межах.

Кожен на цій землі п’є свою чашу» (Сучасність. – 2005. – № 12. – С. 35).

 

І.Карпа

Прокоментуйте слова А.Бондаря: «Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер …» (https://www.livelib.ru/book/1000309628)

 

Чи чи погоджуєтеся Ви з автором рецензії: «Передусім мова невтомно нагадує нам про авторський стиль, адже ніхто не писав і не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова, така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизує те, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати інших, не прямих, як до того багато з нас звикли, шляхів зрозуміти, проникнути в текст. А отже й обридла нам буденщина постає у зовсім іншому світлі, через призму сприйняття її окремою людиною.

(…) твори Ірени Карпи не призначені для читачів, які щойно відкривають для себе сучасну українську літературу. Не призначені й вони для надто молодих людей чи надто консервативних. Цьому на заваді стане й мова, й манера викладу, і зміст творів, і їх ідейне спрямування. Однак для читача вдумливого, освіченого, начитаного, що любить чи бодай поважає сучасних українських письменників та не боїться словесних експериментів, як то кажуть – саме то» (http://books-fan.com/2011/02/05/recenziya-irena-karpa-zhovta-kniga/)

 

Література

9 тез про жіночу літературу від Наталки Сняданко (http://povaha.org.ua/9-tez-pro-zhinochu-literaturu-vid-natalky-snyadanko/)

Тетяна Кущук. Жіночі голоси в сучасній українській літературі (http://www.spokusa-book.in.ua/2011/03/blog-post_09.html)

Євген Повєткін. Жанрово-гендерна вигадка (http://kut.org.ua/books_a0128.php)

Гундорова Т. Післячорнобильська література. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005.

Зборовська Н. Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті загальноукраїнської проблематики // СіЧ. – 2005. - № 6.

Мариненко Ю. Роман Ірен Роздобудько «ДВАНАДЦЯТЬ, АБО ВИХОВАННЯ ЖІНКИ В УМОВАХ, НЕПРИДАТНИХ ДЛЯ ЖИТТЯ»: конституювання ідентичності (текст далі)

Карпа І. Фройд би плакав (http://book-online.com.ua/read.php?book=3057)

Ревакович М. Сильні жінки переживають фемінізм (http://krytyka.com/ua/articles/sylni-zhinky-perezhyvayut-feminizm)

Роздобудько І. Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних до життя (http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/r/rozdobudko-iren/477-iren-rozdobudko-dvanadtsyat-abo-vikhovannya-zhinki-v-umovakh-ne-pridatnikh-do-zhittya)

Улюра Г. Коронована сила жіночої руки, або про тих, хто «пише іншу прозу» // СіЧ. – 2005. - №

Черненко Г. Гендерна інверсія в сучасному українському постколоніальному романі (http://kut.org.ua/books_a0025.php)