Проблема людини в філософії екзистенціалізму

Екзистенціалізм (лат. existetia — існування), або філософія існування,— одне з найбільш впливових і розповсюджених напрямків сучасної філософії. З'явився він період між двома світовими війнами (1918 - 1939), що охопили велика частина Старого і Нового Світла. Це був час осмислення пережитих втрат і розчарувань, час передчуття нових, ще більш страшних потрясінь, час кардинальних переоцінок колишніх ідеалів і формування нових. Якщо атмосфера початку ХХ століття ще залишав місце для вишуканих почуттів, перейнятих світлим сумом, за яких криється надія на краще, то війна 1914-1918 років показала людству реальність кінця цивілізації.

Немов із глибин первісної свідомості назовні вирвалися самі темні сторони людської натури: жорстокість, прагнення до переваги, знищенню. Були відкинуті християнські цінності, що культивувалися протягом багатьох тисячоріч. У Німеччині, Італії й Іспанії зароджувалися і стрімко йшли до влади фашистські режими, що спираються на низинні і тваринні інстинкти людей. Самітність, індивідуалізм, утрата почуття причетності що відбуває, неприкаяність - от головні риси менталітету тієї епохи. Саме в цей час формується екзистенціалізм- одне із самих ірраціональних і песимістичних філософських плинів, у якому, як у дзеркалі, відбилося загальне світовідчування людей тієї епохи.

Як духовний плин екзистенціалізм проіснував з 20-х по 70-і роки ХХ століття і був представлений численними навчаннями і школами. Родоначальниками цього філософського напрямку є Мартін Хайдеггер, Ясперс, Жан Поль Сартр, Габриель Марсель, Альбер Камю. Найбільший вплив зробили на екзистенціалістів роботи Кьеркегора і Ницше. Філософи-екзистенціалісти часто прибігали до викладу своїх ідей у власне-літературній формі (романи, есе, п'єси), хоча їм не була далека і визначена філософська методологія - так, усі вони в більшому або меншому ступені спираються на феноменологію Э.Гуссерля. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (К. Ясперс, Г. Марсель, Н.А. Бердяєв, Л. Тичин) і атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю).

Екзистенціалізм відштовхується від найбільш типових форм радикального розчарування в історії, що приводять до тлумачення сучасного суспільства як періоду кризи цивілізації, кризи розуму і кризи гуманності. Але екзистенціалізм не виступає як захисника й оправдателя цієї кризи. Навпроти, він протестує проти капітуляції особистості перед цією кризою.

Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої історії знайшли нестійкість, крихкість не тільки індивідуального, але і всякого людського буття. Індивідові, щоб устояти в цьому світі, необхідно насамперед розібратися зі своїм власним внутрішнім світом, оцінити свої можливості і здібності. Центральним поняттям навчання є экзистенція — людське існування як нерозчленована цілісність об'єкта і суб'єкта. Осягаючи себе як экзистенцію, особистість знаходить волю, що є вибір самої себе, своєї сутності. Вибір волі накладає на індивіда відповідальність за все, що проісходить у світі.

Переважним об'єктом філософського осмислення в екзистенціалізмі виступає буття індивідуальності, зміст, знання, цінності, що утворять "життєвий світ" особистості. Життєвий світ - це не фрагмент предметного матеріального світу, а світ духовності, суб'єктивності. Одна з головних установок екзистенціалізму - це протиставлення соціального й індивідуального буття, радикальної розірваності цих двох сфер людського буття.

Людина не визначається ніякою сутністю: ні природою, ні суспільством, ні власною сутністю людини. Має значення тільки його існування. Основна установка екзистенціалізму - існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з'являється у світі, діє в ньому, а вуж потім визначається як особистість. По екзистенціалізму, людина - це тимчасова, кінцева істота, призначена до смерті. Представлення про смерті як самоочевидній, абсолютній границі будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і релігія, хоча більшість представників цієї філософії не пропонують людині ніякої потойбічної перспективи. Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна тікати від свідомості своєї смертності, а тому високо цінувати всі те, що нагадує індивідові про суєтність його практичних починань.

Цей мотив яскраво виражений у екзистенціалистському навчанні про "прикордонні ситуації" - граничних життєвих обставинах, у яких постійно попадає людська особистість. І головна "прикордонна ситуація" - це ситуація перед особою смерті, "ніщо", "бути або не бути" - у секулярної різновиду екзистенціалізму або перед світом трансценденції - Бога - у релігійному різновиді екзистенціалізму.

Прикордонні ситуації ставлять людину перед необхідністю вибору. Людина постійно повинна вибирати ту або іншу форму свого поводження, орієнтуватися на ті або інші цінності й ідеали. Для релігійного екзистенціалізму головний момент вибору "за" або "проти" Бога. "За" - виходить, шлях віри, любові, смиренності. У результаті людини чекає нескінченне блаженство. "Проти" - означає зречення від Бога, чревате божественною карою. У секулярного різновиду екзистенціалізму головний момент вибору зв'язаний з формою самореалізації особистості. Це самореалізація визначається фактом випадковості людського буття, його занедбаністю в цей світ. Занедбаність означає, що людина ніким не створений, не створений. Він з'являється у світі з волі случаючи, і йому не на що обпертися.

Джерела екзистенціалізму як особливого навчання виявляються у творчості Серена Кьеркегора (1813-1855) — датському релігійному філософові. Він уперше протиставив гегельянській "системі" внутрішнє життя людини — "екзистенцію", що непроникна для думок і завжди вислизає від її розуміння за допомогою абстракцій. Звідси робиться висновок про принципову незастосовність наукового методу в самопізнанні людини. Воно може здійснитися тільки лише в результаті переходу д "самому себе" як унікальній істоті і відмовлення від предметного буття - "несправжнього існування" людини.

У роботах німецьких філософів Мартіна Хайдеггера (1889-1976) і Карла Ясперса (1883-1969) екзистенціалізм остаточно оформився як філософське навчання.

У творі "Буття і час" М. Хайдеггер порушує питання про зміст буття, істотною характеристикою якого виступає час. Основу людського існування складає його кінцівку, тимчасовість; тому розуміння часу є розуміння буття.

Причину "несправжнього" розуміння буття Хайдеггер бачить в абсолютизації одного з моментів часу — сьогодення (вульгарний час). Сьогодення — це приреченість віщаючи, а речі заслоняють людини від його екзистенції і він стає річчю поряд з іншими. Зосередженість на майбутньому дає особистості справжнє існування, тому що він усвідомлює свою кінцівку, спрямованість до смерті.

К. Ясперс визначав свої філософські праці, серед яких найбільш відомі — "Джерела історії і її ціль", "Духовна ситуація часу", "Філософська віра" і інші, як філософствування, підкреслюючи цим постійну принципову незавершеність пошуку істини, відкритість інтелектуальної діяльності. Вірі в релігійні й інші догмати протиставляє "філософську віру" як проходженню нескінченному розгортанню життя.

Підсумком розвитку філософських ідей К. Ясперса з'явилася концепція "комунікації", зв'язку між людьми, "співвіднесеність екзистенції". Він розвивав навчання про всесвітню єдність людства, підставою якого є "осьовий час" (800-200 р. до н.е.). Саме в цей період одночасно і незалежно на Заході і Сході виникла філософія як символ духовної єдності людства. Соціальне, моральне, інтелектуальне зло виникає з забуття і порушення комунікативних зв'язків між людьми, народами і країнами.

А.Камю (1913-1960)— яскравий публіцист і письменник, що відводив етичним проблемам центральне місце у своїй творчості. Згідно Камю, досвід людського існування, що завершується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" свого існування (кінцева правда). Однак ця істина повинна будити в душі мужнє достоїнство і прагнення продовжувати жити усупереч всесвітньому "хаосові". Необхідність і постулати моральності улаштовуються в концепції боргу, заснованого на заповідях християнського милосердя.